Зоряні мандри капітана Небрехи - Ячейкін Юрій
Він неквапливо натоптав тютюном люльку, старанно розпалив її і лише тоді пробурчав:
— Звичайно, я міг привезти з Кібери багатотонну математичну енциклопедію, та ще й з чинним обчислювачем. Але, як бачите, не привіз, хоч від енциклопедій у крамницях усі полиці тріщали, а обчислювачів можна було брати голими руками. І не тому, що в кишенях бракувало грошей, а в коробці місця. Просто гра у "15" зачарувала всіх роботів. Замість обслуговувати кібернетичні підлогонатирачі, пилососи та праски, продавці шукали рішення, і нічого їх не обходило. Це смішно, але мені не було кому заплатити, а на самообслугу там ще не перейшли! Довелося взяти сувенір на згадку про Кіберу задурно. А щоб роботи не подумали про людей зле, я й узяв найдешевшу роботячу книжечку...
Розповідь четверта. ЯБЛУКО НЕЗГОДИ
Я з утіхою згадую ті незабутні дні, коли я гостював у капітана далекої міжзоряної плавби Небрехи. Упевнено можу сказати, що ні одна година у товаристві цієї незвичайної людини не минула для мене марно.
Нам ніхто не заважав. Капітан обрав таку місцинку на узбережжі, де хазяйнували тільки сонце, море і тиша.
Уявіть собі маленьку затоку, зусебіч оточену могутніми горами, мініатюрний садочок, у його гущавині вигулькує верх латаної-перелатаної коробки, і невеличкий будиночок з широкою верандою, заклечаною диким виноградом. Оце і буде капітанова садиба.
Дістатися туди суходолом було неможливо. Ні автостради, ані стежки, навіть туристської... Тільки відчайдушні верховинці навколишніх аулів з бурдюками за плечима героїчно долали карколомні кручі, щоб капітан Небреха завжди мав гідний його всесвітньої слави запас антиречовини. Та ще вечорами об’якорялися коло берега тамтешні рибалки, щоб у товаристві гостинного хазяїна ту речовину дегустувати.
Правда, щодня вертольотом прибував ще велемовний фахівець із музею космічних мандрів канючити сувеніри в капітана, але його оті земні реліквії щирої дружби і пошани чомусь не цікавили. Його можна було умовити вихилити хіба що склянку козячого кисляку. Очевидно, саме тому цей бідолаха і не знаходив спільної мови з Небрехою.
Але годі вже гаяти час побутовими дрібничками. Краще розповім про пригоду, яка не мала і не мас собі подібних в усій світовій історії. А дізнався я про неї зовсім випадково...
Небреха мав одну своєрідну звичку. Він любив серед білого дня залізти до своєї коробки, вмоститися перед холодною грубкою, бозна-коли абияк зрихтованою з рудого заіржавілого відра, і запалити люльку. І от за хвилину жерстяний димар, що стримів з одного бортового ілюмінатора, починав куріти сивими кільцями. Це один з найрішучіших і найхоробріших капітанів обережно випускав дим у грубку, точнісінько як отой школяр, що вперше поцупив у тата цигарку і нишком запалив її на кухні. Ну, школяра ще можна зрозуміти. А от капітана Небреху годі зрозуміти.
Якось я ласував на веранді запашною пастою, коли дивлюся — в’юниться над коробкою димок. Ну, думаю, час уже розгадати цю таємницю. Підкрався до коробки і зазирнув усередину.
Так і є! Капітан Небреха сидить коло грубки, палить люльку, а на колінах — підручник фізики для середньої школи! Я тоді ж зауважив, який саме розділ його зацікавив. Це був безсмертний розділ про закон всесвітнього тяжіння. А з розгорнутої сторінки дивився сам першовідкривач, геніальний англієць, великий вчений Ісаак Ньютон.
— Якби не ця людина, — делікатно почав я розмову, — ви, капітане, можливо, ніколи не торували б міжзоряних шляхів і оце не палили б люльки у старій коробці перед саморобною грубкою.
— А ви не поспішайте, юначе, — спокійно застеріг мене капітан Небреха. — Якби свого часу я забарився бодай на мить, ви б зараз, очевидячки, шукали зовсім іншої причини, а цього портрета у підручниках не було б...
Я ошелешено закліпав очима. А капітан любесенько поклав підручника на денце колишнього відра, неквапно вибив з люльки гарячий попід і натоптав її свіжим тютюном.
— Авжеж, — наголосив він, — якби я забарився ще на мить, космос, можливо, досі ховав би від людства свої таємниці.
Капітан підніс сірника до свого постійно діючого вулкана, занурився у тютюнову хмару і почав свою дивовижну розповідь:
— Все почалося з Азимута. Хлопець він загалом хороший і штурман здібний, а все ж мав одну неприємну рису — любив сперечатися і старших повчати. А сперечався він, як затятий, ні сну йому не треба, ані спочинку... Ото, пригадую, якось один науковець захищав кандидатську дисертацію на популярну тему: "Чи було життя на Марсі?" А мій штурман був йому за опонента. То Азимут так виснажив усіх присутніх своїми запереченнями, що кандидатське звання надали йому, а не тому невдасі-науковцю. Аби спекатися... І, щоб ви знали, потому його на захист дисертацій не запрошували, боячись, що він за місяць матиме звання академіка. Ну, і я намагався не розмовляти з ним на наукові теми...
Так от. Зараз я вже не скажу певно, з якого саме приводу, але якось я необережно бовкнув у присутності Азимута про Ньютонове яблуко.
Азимут негайно повертається до мене, дивиться в очі і категорично заперечує:
— Ніякого яблука не було!
— Як це не було? — лагідно переконую його. — Навіть у світовій літературі цей факт зареєстровано і в календарі ювілеєм відзначено.
— Це ще не факт! — затявся Азимут. — Це літературний анекдот!
Признатися, тут я теж почав гарячкувати.
— А закон всесвітнього тяжіння теж анекдот? — кричу. — Якби не яблуко, не було б закону!
Слово за слово, і Ньютонове яблуко стало для нас справжнім яблуком незгоди. Тільки й мови, що про яблука, як восени у заготівельників.
Азимутові що? Йому байдуже. Він до суперечок і дискусій звик, змалку гартував своє горло. Він навіть уві сні хрипів як сновида:
— Яблуко від яблуні далеко не падає...
Словом, Азимут упирався як міг, але я теж правив своєї, хоч мені од тих суперечок було, як від кислиці. І що ви гадаєте? Хоч я його остаточно і не доконав своїми доказами, але таки змусив трохи поступитися. Як зараз це пам’ятаю. Ми сперечалися цілу ніч. На ранок Азимут очманів і як підкошений упав на ліжко. Але я не дав йому довго розкошувати. Вже з першими півнями підняв його на ноги і кажу:
— Було яблуко! В Англії підсоння саме для яблук!
Азимут хитається, але ще намагається боронитися.
— Не повірю, — стогне він, — поки не побачу вочевидь...
— Гаразд! — зрадів я. — Побачити ще не пізно!
Сон із нього наче рукою зняло. Він витріщився на мене, як оце ви на початку розмови.
А тим часом дивуватися тут нема чого. Якщо подумати, що ми бачимо? Ми бачимо промені світла, відбиті від навколишніх речей. Будь-яка картина, відтворена нашим зором, це неймовірно складна мозаїка світла різної тональності. А куди ця мозаїка іде? Ясно — у простір. Отже, щоб побачити якусь стародавню картину, слід просто наздогнати тогочасну мозаїку і пришвартуватися до неї. А тоді роби з нею що хочеш, хоч фотографуй.
Коли Азимут утямив мою ідею, нам уже сперечатися не було потреби. Адже від теоретичних розрахунків ми переходили до практичного досліду. А на практиці мій штурман завжди діяв зі мною синхронно.
— Ось тобі завдання на цей день, — наказую я Азимутові, — підрахуй з упередженням на тиждень сьогочасне місцезнаходження тогочасної мозаїки Ньютона та яблука.
Азимут негайно сів обчислювати. От що таке залізна дисципліна!
Ну, дав йому завдання, а самому треба розв’язати задачу набагато складнішу. Азимутові що? Йому тільки підрахувати координати. А вести коробку — мені. Що, думаю, робити? Як випередити світло, що сягнуло вже на кількасот років? Звичайно, нині кожен школяр знає, що в такому разі слід скористатися гарматою, яка долає силу тяжіння. Але хто дасть мені гармату, коли йдеться про сміховинну приватну суперечку? У мене язик не повернувся б мотивувати цим...
І тоді я пригадав, що в музеї космічних мандрів експонується одна з найперших таких гармат. Правда, потужності цієї примітивної споруди не вистачило б навіть підкинути сучасний зореліт хоч до зони штучних супутників, але мою портативну коробку вона могла закинути аж на край Всесвіту. Хоча я не любитель мандрувати таким робом. Нічого не бачиш, нічого не відчуваєш... Мить — не встигнеш заплющити і розплющити очі — і ти вже на місці. Зникає усяка романтика міжзоряних мандрівок. Але самі подумайте, що я мав робити?
Саме тоді я вперше і востаннє погодився з працівниками Музею космічних мандрів на дуже невигідний для мене товарообмін. Вони вже тоді полювали на мою космічну колекцію, бо, крім славетного робота Малюка, якого капітан Козир списав з борту за надто грайливу вдачу, вони нічого путнього не мали.
Так от, на свою допотопну гармату вони виміняли казкові речі. Можете мені повірити. Досить сказати, що я не пошкодував пера жар-птиці, килима-літака, чобіт-скороходів і, головне, скатерки-самобранки. Чи варто згадувати, що в музеї негайно скасували буфет і склали щільний графік огляду експонатів з пташиного польоту, нічних екскурсій з чарівним пером жар-птиці і швидкісних пробігів по музею у чоботах-скороходах? Та за такі скарби я на їхньому місці віддав би десять гармат!
Того ж дня я набив коробку міліметровим жаростійким дротом, наче це була не спортивна, а вантажна ракета, і заклав коробку в гармату.
Азимут теж не підвів: координати з упередженням на тиждень вирахував учасно. Запрограмували гармату на певний квадрат зоряного неба й увечері стартували. Мить — і ми вже на місці. Від такої несподіваної зміни навіть моторошно стало. Щойно навколо була рідна тепла земля, аж гульк — уже космічна холоднеча. Наче хто тобі за комір сипонув сухого колючого снігу.
Ну, хоч ми й випередили світло, але роботи ще було до біса. Річ у тому, що ми анічогісінько не бачили. Воно й зрозуміло, адже світлова мозаїка за час своєї подорожі розпорошилася на десятки квадратних світлових місяців, а нам треба було змонтувати її на якійсь сотні квадратних метрів.
Отут і знадобився жаростійкий дріт. Один кінець його ми втопили у киплячі надра понаднової зірки, а другий приклепали до закоцюблого від холоду понадстарого карлика. Різниця температур створила біля коробки таке надпотужне силове поле, що всі тутешні світила почали обертатися навколо нас, а проміння потягло, як магнітом. Це було незабутнє видовище, справжня святкова карусель!
Але не буду брехати, спочатку нам дуже не пощастило — ми ввімкнулися не за адресою.
