Вишневі усмішки сільські - Вишня Остап
"Медичних пунктів" у кожному селі було по п'ятьшість, коли не більше. "Ліків" так само чимало. Навіть багато. Я гадаю, що коли б їх було хоч трішки менше, не так би заробляли попи на "сороковустах".
P. S. "Молитви" (вищенаведені) мені пощастило позаписувати, хоч і з великими труднощами та хитрощами. Баби не дають їх, бо "вони після того теряють силу"…
ЯК МИ КОЛИСЬ УЧИЛИСЬ
Дуже рано починалася за старих часів професійна на селі освіта.
Тоді вона починалася, коли Банька або Одарочку було вже "одлучено" і коли Ванькові або Одарочці сорочка підіймалася вище того місця, про яке ви зараз думаєте, і зав'язувалася вузлом на спині.
— Щоб не закаляло! А то воно в мене, вибачте, на втори слабеньке.
Ванько (або Одарочка) у цей час свого віку вже міцно трималося за материну спідницю і весь час:
— Мамо! Моні!
— Ось не мамай мені над душею! На ось дубця, пожени гуси за ворота. Він у мене хороший хлопець! Пожени, пожени! Мама на базар поїдуть, гостинця куплять! Отак, отак їх! Гиля, кричи, гиля! Отак! От цяця Ванько! От цяця! А Меланя кака, — вона мами не слухає! Жени! Жени!
Це були перші й найраніші кроки нашої освіти.
Гуси — це був перший і обов'язковий етап нашої освіти.
Програма нашої освіти у нас на селі складалася на підставі споконвічних традицій і на підставі життєвих умов.
Їхніми інструкціями ми керувалися, за їхніми вказівками ми йшли.
Так, значить, перша наука — це гуси.
Пасти гуси, впасти їх так, щоб у чужі копи не вбралися, пригнати додому всіх до одного — це була програма нашого "технікуму", першого, сказати б, курсу.
Коли ви цього іспиту не складете, коли у вас одберуть денебудь у чужому просі або на чужій стерні картуза або ж ви, навчаючись поціляти, бахнете гусеня грудкою по голові і приженете додому замість восьми гусенят семеро, — крім того, що на вас буде побито новогоновісінького віника, вас ніколи не переведуть на вищий курс.
Вищий курс — це свині.
Самі ж ви, певна річ, розумієте, що це вже справа далеко серйозніша, ніж гуси.
Свиню ви вже в самій сорочці не впасете. Тут уже обов'язково потрібні були штани… Хоч і з прорішкою ззаду, а проте штани, та ще й на одній підтяжці.
Замість дубця потрібний невеликий кийок.
Цю справу доручалося громадянинові від шести років. Раніше — ні. Бо тут треба було певної вже кваліфікації, а найголовніше — поважності.
Сказати:
— Аляї Бодай була вона тобі здохла! Це не те, що невинне й наївне:
— Гилягиля!
Тут уже треба було, щоб свиня почувала, що над нею є верховне начало, треба було вчасно й уміючи вхлудити її кийком, не хапаючись і не нервуючись, а свідомо своєї гідності, ніби так, між іншим, прослати на вигоні басом:
— А куди ж ото ти пішла? Кажи, га? Куди, ряаааба? А потім солідно додати:
— Сибірки на тебе нема!
"Володарем" над свинями ми були до 10–11 років. Потім ішли такі "курси" вищої освіти: Телята. Вівці. Корови. Коні…
Переступивши на телячий курс, вже "дозволялося" вкрасти в батька паперу й закурювати цигарку з кінського кізяка або прохати в прохожих (тільки не з свого села!):
— Дядю, закурить нема?!
— Нема!
— Так дайте ж хоч сірничка!
В цей час (узимку) починалася й загальна освіта в місцевій церковноприходській або в народній школі…
Звичайно, коли була та школа та були чоботи, щоб у школу ходити.
Дійшовши до кінського курсу, ввечері вже можна було, пригнавши коней додому, вискочити на вулицю на колодки.
Коли мати, було, почнуть:
— Уже, сибіряко, хата тобі чимсь тхне? Уже на вулицю? Можна було матері відповісти:
— Та!
А як батько почнуть, краще мовчати. Бо в батька аргументи були значно солідніші:
— Ти не той, не дуже! Що ото чоботи вже "бутилками" пристроюєш? Ти мені дивись! Поб'ю на сукиному синові істика до цурки!
Батькові іноді тільки можна було сказати, та й то потихеньку:
— Та я хіба, тату, що?! Я ж — нічого…
Кіньми закінчувалася освіта в нашому "технікумі". Освіта в "технікумі" провадилася однаково для хлопців і дівчат.
З певними, розуміється, відмінами: одночасно з "технікумом" хлопець вчився погоничувати, тесати, стругати, а дівчинка — коноплі брати, тіпати, прясти, вишивати.
А далі функції хлопчачі й дівчачі різко розмежовувалися: хлопець ішов на плугатаря, на косаря, а дівчина на полільницю й на в'язальницю.
Співати вчилися разом на колодках. Співать — це обов'язково, як дихати.
Закінчувалася наша освіта материними словами:
— Женить би вже лобуряку слід! Або:
— Та моя вже доросленька! Кума казали, що Іванів Максим уже напитував! Мабуть, так у м'ясниці й обкрутимо! Час уже!
Кінець був нашій освіті.
А тепер як подивишся — і семилітки, і десятилітки, технікуми, інститути, університети, академії… Ой як "тяжко" тепер нашій молоді! Нам було значно легше!
1923–1954 pp.
ЖНИВА
Почались жнива… Жнива!!! Ще раз: Жнива!!
Чи зрозуміле це слово отій мільйоновоголосій, мільйоновоокій, мільйоноворукій і мільйоновоногій потворі, що містом зветься?
Зрозуміле?
Зрозуміле їй це наше сільське найурочистіше, найголовніше, коли хочете, й найсвятіше (Так! Ще й найсвятіше) дійство в тій "месі", що зветься трудженим селянським життям?
Коли б то воно було зрозуміле, й у вас би отам у місті був би такий урочистий настрій. І у вас би зменшився галас на базарі, й у вас би хоч на хвильку припинили швендяти по пасажу, за золотими десятками ганяючись!
— Завтра починаємо!!
І в цім "завтра починаємо" і радість, і надія, кінець остраху перед невідомим, і гордість творця, що до кінця довів велику укохану справу…
* * *
Сьогодні почали…
Дивіться, он як іде з косою Митро Хведорович! Придивіться-придивіться…
Хіба так, таким поступом, ішов цар на коронацію?! Ніколи в світі!
З такою погордою, з такою свідомістю важливості й святості момента?
Митро Хведорович сьогодні розпочинає жнива…
І Домаха йде за ним, і Миколка біжить, за спідницю материну тримаючись, і Устя Гришка несе!
Всі йдуть…
Ідуть, бо сьогодні "тато зито косити починають"…
І пастухи сьогодні худобу ближче до поля надержують, і гуси до нив наближаються (стерню почули!), і свині вже чомусь не на вигоні під лісом, а на шляху між нивами спориш щипають…
Усе живе сходиться, все живим вінком ниви оточує, щоб на власні очі бачити перший покіс, щоб на власні вуха чути перший дзвін коси з грабками…
* * *
Митро Хведорович поважно мантачить косу… Не спішить: повагом усе.
— Дзеньдзень! Дзеньдзень!
Кінчив.
Хреститься. Відходить на два кроки від межі й…
— Ррраз!
Коса гадюкою поміж колоссям вискакує носком на межу… Грабки бережно несуть колосся і рівненько кладуть на покіс.
Почали…
Рівномірно, як годинник:
— Ссшш! СсшшІ Ссшш!
І хилиться покірне золоте жито й спокійно лягає покосом…
* * *
Лізу на млин, дивлюсь: на межі стоїть…
— Он… Он… Он…
Білі постаті поміж збіжжям…
Нахиляється… Випростується… Косять… В'яжуть…
Уродило…
А це все!
Митро Хведорович веселий… Митро Хведорович лукавить…
Спідлоба зирне на "половину", всміхнеться й "нажме"… "Половина" з граблями вже на півручки ззаду… А Митро Хведорович "нажимає"…
Навмисне, бачу, "нажимає" й потихеньку всміхається… "Оце, — мовляв, — за всі твої "ледащі", за всі "трясці", за всі "лежебоки"!" Ось тобі! Ось тобі!
І як метелик той, в нього коса… Аж свистить!..
* * *
— Митре Хведоровичу! А дайте я!
— Ви?! Таке?! І куди там вам? Нате, спробуйте, подивимось…
З острахом беру косу… Колись косив… Власне… Ну, нехай буде "косив"…
— Ррраз!
— Дзень! І… носком у землю…
— На п'ятку, на п'ятку налягайте!.. Давай "на п'ятку"…
Виніс… Виніс у другий раз…
Почуваю, що збоку воно трохи "ритмічніше" виходить… Ану, не піддайсь! Ссшш! Ссшш!
Он, дивіться, дядя косить! А другий:
— А хто дяді штани носить!..
Став…
— Ну, шеймині ж тобі пастухи! Зіпсували весь ритм! А вони, іродові діти, аж качаються на межі…
— Нате, Митре Хведоровичу! Буде на сьогодні!..
— Що?! В городі воно роботать охвитнєй?!
"Охвитнєй, — думаю собі.— Ти тут, щоб свої три чверті десятини викосить, вивів он усю сім'ю, з шестимісячним Гришком і до вечора (а може, ще й завтра) будеш потом обливатися й матимеш двадцять п'ять пудів жита… А в городі… В городі, Митре Хведоровичу, за півгодини ворочають тисячами пудів твого жита в "облігаціях" та "в вагонах"… І сам ворочає… Один… І потом не обливається. А "Зоя Владимировна" чи "Клара Соломоновна" зі своїми "Сєвкою" чи "Абрашкою" на веранді сидять, та ще й під парасолькою… Щоб кольору на обличчі не зіпсувати… Он як у городі, Митре Хведоровичу…"
Хиляться… Хиляться… Хиляться… Колоски хиляться…
Хиляться, щоб на той рік знов буйно зазеленіти.
Щоб на той рік і милувати, й лякати свого хазяїна, Митра Хведоровича, селянина.
Милувати й лякати до такого ж дня, як і сьогодні, коли на политих потом чорних ланах українських урочисто відбуватиметься "меса" трудового селянського життя.
І так століття й тисячоліття…
НА ГОМІЛЬШУ!
Отак, як із хвіртки вийдеш, так праворуч поміж хатинок дорога простяглася. То на Гомільшу. А Гомільша — то село на високійвисокій горі, оточене лісами, лісами, лісами… Колись, кажуть, там фортеця якась була й гора нібито руками невільницькими насипана…
Хочете — пройдемось?!
Тільки прошу дарувати: хоч у мене й є "кореспондентський" квиток, але я не з тих, що ото:
"Наше авто, ніби незадоволене, суворо стогнучи й ремствуючи, вискочило на горбик… А за горбком село… А за селом річка сріблом блиснула… А в селі як побачили наше авто, так і старі, й малі, й гусята, й поросята, й телята, й курчата — все гетьчисто повискакувало на вулицю… Шапками махають! Паламар у дзвони б'є! Корови ревуть! Столітній дід упав навколішки й зняв руки до неба!"
Одне слово, "власного кореспондента" зустрічають!
Так, кажу, я не з таких "власних". У мене "авто" своє… Аж двоє їх у мене, коли хочете! І ніяка лиха година мене не зустрічає. Хіба Пилипів Лапко вискочить спеціально, щоб залишити "власного" вашого без останніх штанів…
А коли вам заздрісно на тих "власних", що автом своїм православних по селах лякають, так що ж: понюхайте запальничку, щоб і вам бензином завоняло, та загудіть поавтячому разів зо два.
Тоді справді, може, Килина через тин на вас подивиться, щоб потім повернутися до Степана та покрутити пальцем біля свого лоба: "Чердак, мовляв, у того "панка" не справний! Гуде!"
Ну, ходімте!
Ціпка тільки не забудьте взяти… А то жарти жартами, а, їйбо, Лапко штани порве, він такий!
Ну так (хай уже буде помодному) "вискочили" ви за село…
От, братця, краєвид!
Чорт його знає, як можна отак до ладу всі оті ярки, оті байраки, зруби, ліски й ліси попристроювать?!
Ліворуч у вас яр! Великийвеликий яр, зеленими рушниками обгорнутий.
