Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана

Як бути? Хлопчик знає, де Дгй, і мій мусить бути за п'ять хвилин там. В голові блис-JOM1KOHI гнялахнуло рішення.

Прийди, иона згадала слова дивного незнайомого, який подарунки !й сандалики, про те, щоб нікому їх не віддавати. Нони ira дала, що лишається в чужій країні без

......м m и да ликів. Та вона згадала ще, з якої вона країни,

іцо v (Млявого хлопчика тепер важливе доручення, і він, а по ними, мине, де знайти Дея. А вона, вона ж повинна німої і" не боятися!

Ми, ішіидше одягай мої сандалики. У тебе ноги такі ж, мк І мої. Скажи Дею — шар у чапленосого, і він літав на non" ширі. Я сама бачила! Ось доторкнись до першої дірочки І 61 лей мерщій! Повна скорість! Будь напоготові!

ііііижли готовий! — підняв хлопчик руку вгору і побіг їм пидко, швидше за авто, що пробігало мимо.

Л дііімишса лишилась сама, в чужому місті, серед тем-ноі ночі.

Дощ до кісток змочив її. Вітер рвав на всі боки куценьку лічччп.ісу спідничку, і дівчинка, б'ючи босими ніжками однії об одну, намагалась зігрітися.

Кумедної конструкції авто, яке перегнав хлопчик, раптом пробило розворот і зупинилось коло неї. З авто виліз полоні к у широкому плащі і підійшов до дівчинки. А дівчинка, хоч зіщулилась коло стовпа, проте дивилась сміливо.

— Чого ти тут? — раптом почула вона знайомий голос, і рука знайомим рухом опустила окуляри з очей на ніс, і очі подивились над окулярами.— Та ти боса? А сандалики?

Дівчинка, як до рідної мами, кинулась довірливо до людини в плащі, шмигнула під полу і пропищала звідти:

— Заховайте мене спочатку, тоді я вам усе розповім. Дивний незнайомий схопив її під пахви і посадив в авто.

— Не чекав я тебе тут зустріти,— промурмотів він.— Я заїхав за моїм давнім другом, щоб разом з ним летіти на нашу нараду. Друга не знайшов, а тебе зустрів. Що за несподіванка! Додому,— сказав він шоферові. Та це був не шофер, це був пілот, бо в авто відразу вилізли невеличкі крила, і майже без шуму мотора вони знялися вгору.

Дівчинка вже заспокоїлася. Вона навіть підсунулася ближче до віконця авто-літака, бо вона все ж таки була страшенно цікавою до всього. Раптом дівчинка схопила дивного незнайомого за рукав.

— Дивіться, дивіться! — скрикнула вона.— Дивіться, на вулиці сірі. Скільки їх!

Дійсно, сірі тіні, як сарана, розлізлися по кварталу. Дивний незнайомий підсунув окуляри до очей і подивився теж у вікно.

— Прискорте хід! — скомандував він пілотові.— Нам треба швидше відвезти нашу малу мандрівничку додому. Я вже мушу сам доставити її мамі й татові, щоб бути цілком спокійним.— Вони стрілою промайнули кілька вулиць і на великому пустинному майдані побачили дві постаті.

— Це Дей і той хлопчик! — закричала дівчинка.— Поможіть! Поможіть їм! У хлопчика мої сандалики. Але ж у Дея нема таких! За ним полюють, у нього вкрали його винахід!

— Дей! Мій друг, учений Дей! — скрикнув дивний незнайомий.— Вниз! — скомандував він пілотові.— Це ж до нього прибув я у гості!

Авто-літак тихо, як пір'їнка, спустився на майдан. Дівчинка висунула голівку з дверцят.

— Дей! Сюди! Сюди! Швидше!

Дей і білявий хлопчик чули за собою погоню. Несподіване приземлення дивного літака зупинило їх: ззаду погоня, попереду невідомо які люди. Та білявий хлопчик пізнав голос дівчинки.

— Дей! Це вона! Та сама дівчинка,— радісно скрикнув він і кинувся до літака, тягнучи за собою Дея.

З вулиці і провулків бігли до майдану сірі.

— Хлопчику! Дей! Сідайте! — коротко крикнув дивний незнайомий, простягаючи їм руки.

— Дім! Це ви, Дім! — здивовано скрикнув Дей.

— Стривайте! Потім усе поясню! Повна скорість! Знизу лунали постріли, та вони не могли досягти цього

літака, що так високо знявся вгору, як ще не здіймався жоден літак у світі.

Хлопчик тримав обома руками руки дівчинки і говорив знову, плутаючи свою і її мови.

— Я встиг сказати все, завдяки твоїм сандаликам, і друзі вже врятували шар.

— Без мене однаково не могли б летіти на ньому,— усміхнувся Дей,— тому-то сірі й хотіли спіймати мене. Чапленосий вилітав на ньому, коли він був приготовлений для польоту, а вдруге він уже не знявся б. Та однаково, вони б не перешкодили: їх жменьки, а наших друзів — море. Ви знаєте, Дім, ціле місто обурилось і стало на захист мого винаходу. Дім, я прошу залетіти за моїм шаром. Я мушу прилетіти на ньому, щоб і ви і всі друзі подивились на нього.

— Ви зробили його так, як збирались кілька років тому, коли ми бачились востаннє? — спитав Дім.

— Так, я багато перероблював і врешті застосував той метод, про який говорили ви, і все цілком виправдалося. Проект був такий...— і він почав з захопленням описувати, як він будував свій шар.

Дім перебивав його запитаннями, але з їхньої розмови хлопчик і дівчинка нічого не зрозуміли, бо вони пересипали їх цифрами і такими словами, які може б трошки зрозуміли тільки старшокласники, які вчать фізику, хімію і алгебру,— та й то не всі. Вчені так захопились розмовою про свої наукові відкриття, що здавалось, вони сидять на науковій конференції.

— Подумати — ми не бачились з вами так багато років,— раптом сказав Дей,— адже ми могли б працювати, допомагаючи один одному, і швидше дійти наслідків. Нам, ученим, це необхідно. А ви продовжуєте ту ж свою працю?

— Звичайно,— усміхнувся Дім.— Я працюю над тим, щоб люди могли легко, вільно і швидко відвідувати своїх друзів в усіх куточках землі. Тоді друзів буде багато. А між іншим, для відпочинку я зробив такі дитячі сандалики. Хай діти теж літають і бігають по всіх усю дах!

Дівчинка подивилась з острахом на нього.

— А що ж тепер буде з сандаликами? Я ж порушила ваш наказ? — сказала вона.— Але ж я не могла зробити інакше!

— Ти не могла зробити інакше! — підтвердив її дивний знайомий.

— Прошу вас приземлитися тут! — сказав Дей.— Мої друзі робітники мусили тут чекати мене з шаром, який відібрали у чапленосого і сірих, і ми полетимо...

— Навперегонки! — писнула дівчинка.

— Можна й так,— засміявся Дім.

— Візьміть і мене! — тихо попросив хлопчик.

— Хай він побуде у нас в гостях. Ми ж з ним такі друзі,— благально мовила дівчинка.

Дім і Дей, звичайно, погодились.

1933—1956

ВЕЛИКІ ОЧІ

Зовсім недалеко від нас жив один дивак лікар.

Що він дивак — ніхто в цьому не мав сумніву, а що він лікар — кожного сумнів брав. Всі в місті поважали лікарів, які лікували скарлатини, дифтерити, апендицити та інші противні хвороби. Але цей лікар не лікував цих звичайних хвороб. Він не був хірургом, не лікував "вухо, горло, ніс", не рвав зубів, і взагалі його спеціальність була така дивна і незрозуміла, що всі вважали за краще підсміюватися з нього і оголосити диваком, ніж познайомитися ближче.

Він жив на краю міста, і навколо його лікарні був великий-великий сад. Казали, що в тому саду надзвичайні оранжереї з рідкісними квітами і приручені зайчики, кізочки та інші звірята бігають вільно по траві. Казали, що там якісь чудесні озера з якоюсь чудесною водою; взагалі багато цікавих речей, але які зовсім не стосуються звичайного лікування. Кожному хотілося подивитися хоча б в щілинку на такі дивовижні речі, але паркан був високий, і нічого крізь нього не можна було побачити, а потрапити до саду можна було лише через прийомну лікаря. Ну, а хто б насмілився піти в цю прийомну, коли на дверях її висіла така об'ява:

Лікую:

БРЕХУНІВ, БОЯГУЗІВ, БАЗІК, ЛЕДАРІВ, ЗАЗДРИХ І ТОМУ ПОДІБНИХ ХВОРИХ, ЩО ЗАВАЖАЮТЬ ЖИТИ СОБІ И ІНШИМ.

ЛІКУЮ ШВИДКО І БЕЗ БОЛЮ. ЛІКИ БЕЗПЛАТНІ У ВЛАСНІЙ АПТЕЦІ.

Тепер вам, напевне, зрозуміло, що всі поважні особи десятою дорогою обминали цю чудну лікарню. Навіть якщо хто й почував себе трохи хворим на якусь із зазначених хвороб, нізащо не погодився б піти на прийом. А що, як його побачать і рознесуть по всьому місту, що він свідомий брехун!

Напевне, саме через це прийомна лікаря була завжди порожня. Але лікар від цього не дуже сумував. З ранку до вечора сидів він у своїй лабораторії, готував у скляночках різні гіркі й солодкі мікстури, важив на аптекарських тендітних терезах білі порошки, засипав їх у облатки, а найбільше з гострою увагою досліджував у мікроскоп якісь мікроби. Може, він шукав мікроби тих хвороб, про які писав у об'яві? Але, напевно, їх дуже важко було найти!

Одного дня трапилась невеличка подія, з якої, власне, і починається вся історія.

Лікар сидів коло відчиненого вікна, що виходило на вулицю, розглядав щось у мікроскоп і записував на довгих, як рецепти, папірцях. Раптом війнув вітер і здув кілька списаних папірців просто на вулицю.

А повз вікно саме біг хлопчик Ясь. Було вже нерано, і він боявся запізнитися до школи. Але хтось з вікна гукнув йому:

"Хлопче, піймай, будь ласка, мої записки!"

Хлопчик підвів голову і побачив лікаря, того самого лікаря, з якого сміялися завжди всі в місті, і всі обминали його лікарню.

Лікар справді мав не зовсім звичайну зовнішність.

Від того, що він завжди з загостреною увагою дивився у мікроскоп або в лупу, він мав дуже загострений вигляд — гостру борідку, гострий ніс, гострі вуха і такі гострі очі, що, здавалося, з них сиплються голки.

Гострим довгим пальцем він указав хлопчикові на папірці, що легковажно літали за вітром.

— Підбери,— повторив лікар.

— Ой, я знову запізнюся до школи! — зітхнув хлопчик.— А вони, он бачите, скрізь літають!

— Але ж я не можу зараз кинути мікроскоп,— серйозно запевнив лікар.

Хлопчик махнув безнадійно рукою і кинувся ловити папірці.

— Нате,— буркнув він, подаючи лікареві записки і дивлячися на нього спідлоба.

— Дуже тобі вдячний,— мовив лікар і так подивився на нього, що Ясеві здалося — голочка його вколола,— коли тобі доведеться лікуватися в мене, я лікуватиму тебе залюбки, так і знай, бо ти мені дуже допоміг: це дуже цінні записки.

— Я нічим не хворий,— пробурмотів Ясь,— але я знову запізнився до школи. Прощайте! — і він, насунувши кепку на лоб, побіг.

І так щодня він запізнюється! Треба ж було йти повз цього дивака!

Дійсно, коли б лікар був на його місці — він би зрозумів, як це все сумно. От ви, напевне, добре розумієте, і вам хочеться знати, що було з Ясем далі?

До школи він, звичайно, запізнився. —.А на першому уроці була географія. Ясеві було байдуже, чи географія там, чи історія,— сидіти йому було однаково нудно на всіх уроках. Але вчитель географії був суворіший за вчителя історії, він, звичайно, записав йому зауваження, і навмисне викликав, і навмисне спитав урок, заданий на сьогодні.