Великі сподівання - Чарльз Діккенс
Я б ніколи не повірив, якби сам цього не зазнав, але факт, що в міру того, як до Джо й Бідді повертався притаманний їм душевний спокій, я дедалі хмурнішав. Я, звичайно, не міг бути незадоволений своїми перспективами, але, можливо, це в мені підсвідомо озивалася незадоволеність самим собою?
Одне слово, я сидів, спершись ліктем на коліно й підборіддя схиливши на долоню, дивився на вогонь, а вони вдвох говорили про те, що я поїду від них, та як вони обходитимуться без мене і все таке інше. І щоразу, ловлячи на собі їхні привітні як ніколи погляди (а вони часто на мене поглядали, особливо Бідді), я почувавсь ображеним, наче вони в чомусь мені не довіряли. Хоча, бог свідок, вони не виявляли цього ні словом, ні знаком.
Тоді я підводився й виглядав за двері - наші-бо кухонні двері виходили просто в ніч і літніми вечорами бували прочинені задля охолоди. Як не соромно зізнатись, але навіть самі зорі, до яких я зводив погляд, здавались мені сірими й мізерними через те, що мерехтіли над цим звичайним селом, де пройшло моє життя.
- Ось субота й минає,- сказав я, коли ми сіли вечеряти хлібом із сиром та пивом.- Ще п'ять днів, а тоді день перед тим днем. Вони швидко пролетять.
- Еге ж, Піпе,- погодився Джо - голос його прозвучав глухо, бо він саме тримав перед ротом кухля з пивом.- Вони швидко пролетять.
- Швидко, таки швидко,- підтвердила Бідді.
- Я оце думаю, Джо, як поїду в понеділок до міста замовляти новий костюм, то скажу кравцеві, що переодягнуся прямо у нього в майстерні або нехай він перешле одяг до містера Памблечука. Я б не хотів, щоб на мене тут усі витріщалися.
- Але містерові й місіс Габл, мабуть, дуже закортить помилуватися, як ти вирядишся, Піпе,- сказав Джо, вправно розрізаючи на лівій долоні хліб із сиром і поглядаючи на мою незайману вечерю, так наче йому згадалися часи тих наших змагань, хто швидше з’їсть.- І Вопслові, мабуть, теж. І «Веселим Морякам» це теж було б приємно.
- Оцього ж я й не хочу, Джо. Вони влаштують з цього таке видовище, таке простацьке й вульгарне видовище, що я не витерплю.
- А-а, ну тоді й справді, Піпе,- сказав Джо,- якщо ти не витерпиш…
Бідді, тримаючи перед сестрою тарілку, спитала у мене:
- А ти подумав, коли ти покажешся містерові Гардже-рі, і своїй сестрі, й мені? Ти ж нам покажешся, правда?
- Бідді,- відказав я ледь роздратовано,- ти така жвава, що за тобою й не встигнеш.
(- А вона зроду жвава,- зауважив Джо.)
- Якби ти ще хвильку почекала, Бідді, то почула б, що я котрогось вечора принесу сюди новий костюм у клуночку,- скорше всього напередодні від'їзду.
Бідді більше нічого не сказала. Великодушно простивши її, я невдовзі щиро побажав їй та Джо на добраніч і піднявся до себе нагору. Там я сів і довго оглядав цю жалюгідну комірчину, з якою я через кілька днів назавжди розпрощаюся, перебираючись до розкішних покоїв. Але ж її населяли чисті юні спогади, і ось навіть тепер мене не полишало таке знайоме мені сум'яття: моя душа розривалась між нею і тими апартаментами, в яких я маю оселитись, як, бувало, безліч разів розривалась між кузнею і домом міс Гевішем, між Бідді й Естеллою.
Увесь день на дах моєї мансарди світило яскраве сонце, і кімната дуже нагрілась. Я відчинив вікно і, вихилившись униз, побачив, як Джо повільно вийшов з темного отвору дверей унизу й пройшовся взад-вперед і як потім до нього приєдналася Бідді, що винесла йому люльку й дала вогню. Джо ніколи не палив так пізно, тож я відчув, що він явно схвильований.
Трохи згодом він зупинився біля дверей прямо піді мною, покурюючи люльку, а поруч стояла Бідді, тихенько розмовляла з ним, і я знав, що ця розмова про мене, бо кілька разів вони з любов'ю згадали моє ім'я. Я б не став далі слухати, навіть якби й міг розчути, тож відійшов від вікна, сів на єдиного стільця біля ліжка, і так мені було сумно й дивно, що от саме цей перший вечір мого райдужного майбутнього виявився найсамотнішим за все моє життя.
Крізь відчинене вікно мені було видно, як звиваються легенькі кільця диму від люльки Джо, і я подумав собі, що це немов його благословення - ненав'язливе й непоказне, воно просякало все повітря, яким ми обидва дихали. Я загасив свічку й ліг і відчув, яке незатишне стало тепер ліжко: більш я вже ні разу не засну в ньому міцним сном, як бувало раніше.
Розділ 19
Ранок вніс значні зміни в мої уявлення про своє майбутнє - вони настільки розпогодилися, що стали просто невпізнанними. Тепер мене гнітило тільки те, що треба ще цілих шість днів чекати від їзду, а за цей час щось може статися з Лондоном, і поки я туди приїду, його або сплюндрують, або й зовсім зітруть з лиця землі.
Джо і Бідді були вельми щирі й зичливі, коли я заговорював про близьку розлуку, але самі про неї не згадували. Після сніданку Джо дістав з шафи у вітальні мій договір, ми вкинули його у вогонь, і я відчув себе вільним. Охоплений цим новим для мене відчуттям свободи, я пішов разом з Джо до церкви і, слухаючи пастора, думав, що якби він усе знав, то не став би виголошувати притчі про багатого й царство небесне.9
Коли ми пообідали - своїм звичаєм, рано,- я вирішив сам-один пройтись на болота розпрощатися з ними, бо вже не думав, що коли-небудь ще там побуваю. Проходячи повз церкву, я пройнявся (як і під час відправи вранці) милостивим співчуттям до тих нетяг, яким суджено щонеділі ходити сюди аж до кінця своїх днів, а потім упокоїтись у невідомості під невисокими зеленими могилками. Я дав собі слово незабаром щось для них зробити і подумки прикинув, що кожному
