Українська література » Класика » Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Читаємо онлайн Людина біжить над прірвою - Багряний Іван

Максим лише зітхнув і — ніби прокинувся. Поки він у думках отак "дискутував", ноги тим часом винесли його на величезну прогалину. То була вже не галявина, а гола долина, через яку проходило широке шосе, перетинаючи ліс. Максим зупинився на горбі по цей бік долини, глянув — і... на ньому все потерпло.

"А тепер от цікаво, що буде з твоєю подобою? — стьобнула розпачлива думка. — Повилазило тобі! Треба ж було звернути в глиб лісу!!"

Але було пізно. По той бік долини стояло двоє військових — один кінний, а один піший. Кінний показував рукою в цей бік, на Максима.

"Побачили!"

Максим постояв, а тоді помалу трохи відійшов зі стежки, помалу опустився й ліг у сніг. Втиснувся в той сніг і лежав не ворушачись. І лаяв себе. І пильно-пильно слухав. "Може ж, вони ще не побачили та й підуть собі геть тим шосе". Минали хвилини — тихо. "Значить, поїхали". Але ні — де там! Чути було — рипів сніг! Все ближче й ближче. Йшли просто на нього. А тут — хоч би тобі якась зброя! Раптом зовсім близько чоловічий голос вигукнув здивовано:

— О!.. Тут хтось є?!.

"Не бачили! Вони зовсім не бачили! А ти, йолопе, ліг посеред дороги! Чи ж не йолоп?!."

— Гей, агов! Товаришу чи пане?!

Спересердя Максим аж застогнав.

— В чім справа? — запитав той самий голос уже зовсім близько. Але запитав зовсім лагідно, навіть стурбовано.

Максим виглянув одним оком. Перед ним було двоє військових у совєтській уніформі. Один кінний, а другий піший. 0боє назовні без зброї. Кінний сидів на коні боком, по-жіночому, бо одна нога в нього була по коліно забинтована. Сидів без сідла, на стомленій конячині. Піший тримав коня за вуздечку. Кінний був з відзнаками лейтенанта артилерії, а піший — рядовий піхотинець. Усе це Максим розглядів в одну мить. А розглядівши, підвівся й сів.

Військові аж відсахнулися, так вжахнулися його вигляду.

— Що з тобою, чоловіче?!. — гукнув кінний, а піший поцмокав язиком і покрутив головою.

— Отак чоловіка образувало! Га! — проказав піший про себе.

— Нічого особливого, — промовив Максим. — А що?

— А те, що ти, чоловіче, мабуть, не йначе як з гілляки обірвався, на якій висів уже з тиждень!..

— Та майже так, — сказав Максим, а тим часом подумав: "Безперечно, це така ж сама пара, як і та, вранішня, від якої я утік. Зараз лізтимуть мені в душу, чіплятимуться — що і як. Але — що вони зі мною зроблять?! Вони ж, здається, без зброї! Проте брак зброї назовні ще не значить, що вони справді без зброї. А крім того — їх все-таки двоє і вони зовсім не такі, що "зірвались з гілляки, на якій висіли вже з тиждень", хоч лейтенант і ранений. Ясно, що цей здоровенний піхотинець підпорядкований тому кінному начальникові, а цей останній, напевно, видресуваний, дисциплінований "слуга царю і отєчеству", безперечно, вірний член партії, а може, ще й орденоносець".

Такі думки майнули Максимові в голові.

Лейтенант був справді орденоносець. Але це виявилося щойно згодом. А тим часом він звернувся до пішого:

— А зсади мене лишень, друже мій!..

Піший розстелив на снігу біля Максима шинелю, зсадив обережно товариша, всадовив його на тій шинелі, припнув коня до дубка, а тоді й сам сів. Якийсь час вони сиділи мовчки. Відсапувались, Максим ніби байдуже, але пильно розглядав обох. Лейтенант був, без сумніву, сибіряк, — це було чути з акценту в його мові. Щодо цього Максим не міг помилитися. Піший же був вайлуватий селюк-парубок, безперечно — українець. І щодо цього теж не можна було помилитися. Лейтенант був високий і худий, а салдат — низенький і опецькуватий.

"Ну зовсім Дон Кіхот і Санчо Панса! " — посміхнувся в думці Максим. І ледве стримував посмішку від дальшого ходу думки щодо цієї аналогії:

"І головне, вони дібрані національно знаменито до такої двійки — Дон Кіхота та його антипода й зброєносця. Перший — росіянин, імпульсивний фанатик і, мабуть, лицар "світової революції", носій ордена і партквитка. Другий — українець, тяжкий і вайлуватий, мабуть, скептик і реаліст, але й служака — "що накажете! " — без орденів і без партквитка".

— Чого ви посміхаєтеся? — спитав лейтенант, усе-таки якось, мабуть, вловивши Максимову внутрішню посмішку.

— А хіба то погано?

— Ні, але все-таки?

— Аби не плакати.

— Ну, плакати, положим, нема чого. Більше смерти й так нічого не буде.

І враз подивився пильно на Максима та:

— Скажи, друг, як нам пройти на Борисівку? Розумієш, така, брат, єрунда, — вириваємось із оточення, йдемо отак аж із-під самого міста О. і все не можемо вискочити. Так от, як же на Борисівку тут? Га?

Максим теж подивився на лейтенанта пильно й завагався — сказати чи не сказати? Сказати про Борисівку — значить ствердити, що він іде звідти, тобто втікав від тих, до яких належить лейтенант. Така правда й щирість може йому дорого коштувати. Це значить — видати себе з головою і, рятуючи його, "вгробити себе". Він же, замість подяки, візьме та й пристрелить, мовляв: "Ага, зрадник вітчизни! Шпіон, фашист і т. д." А з другого боку — шкода й хлопців. Ні, Максим вирішив трохи зі щирістю почекати й відповів ухильно:

— Не знаю... Сам туди йду...

— Шкода, — зітхнув лейтенант. — Ти понімаєш, нам би треба так пройти, щоб ні німців не зустріти, ні своїх... Понімаєш — до німців потрапиш — у полоні здохнеш, заморять, як щура, падлєци. До своїх же потрапиш — знову воювати треба. А тут, брат, осточортіла ця волинка! Тут би...

Та, не доказавши, лейтенант махнув рукою, зітхнув і сердито сплюнув.

"Цікаво, щиро це він чи "Ваньку валяє", — подумав, посміхаючись про себе, Максим. А лейтенант поліз тим часом до кишені й витяг жменю махорки.

— Куриш? — спитав у Максима.

— Курю.

— А папір маєш?

Максим з жалем розвів руками, — паперу в нього не було.

— І в нас, брат, немає, — сказав лейтенант. — Два дні вже не курили. Просто чортзна-що. Ані тобі крихти хліба (на цьому місці піхотинець, що сидів мовчки, смачно сплюнув), ані тобі паперу, щоб хоч з горя закурити. — І, вийнявши щось пучкою з махорки, подивився меланхолійно та:

— Даю орден за шматок газети! Хто хоче? Не віриш? Ось...

Справді, то був орден, і не абиякий, а Червоного Прапора! Максим узяв його в пальці, потер, а лейтенант серйозно, але з явною ноткою знущання над самим собою, промовив:

— Оце, браток, стільки коштують моїх троє ребер, а тепер ось ще й нога... Ну, — звернувся він до піхотинця, — чого носа повісив?! Як дійдеш до своїх, доложиш комісарові! Ви, хахли, на це мастєра... — і гірко зітхнув.

Салдат якось безглуздо засміявся, а тоді сердито сплюнув і вилаявся просто в білий світ. В знак протесту, чи що? А лейтенант закінчив уже до Максима:

— А я сибіряк, брат... Сибіряк!..

І з якою гордістю це було сказано!

— Бачу, — сказав Максим.

— Звідки ж ти бачиш? — жваво зареагував лейтенант.

— Та так...

Лейтенант подивився на Максима якусь мить пильно, мовчки, водячи по ньому всьому очима, покрутив головою, а тоді підкинув орден у лівій руці та:

— Ну, добре. Якщо ти бачиш, то — міняємо, значить? За шматок паперу! Добре?

— Сховай, — сказав Максим. — Недобре. Хоч я й не сибіряк, але якби я мав папір, то й так би дав. Бо, я бачу, ти тяжко "його" заробив.

— Правда, — сказав лейтенант іронично й пригнічено. — Але як би ж його закурити? Душа, брат, уже вилазить із тіла геть, як воша з мокрого кожуха. Понімаєш? Два дні й ріски в роті не було."

Тоді Максим згадав, що в нього ж є паляниця. Ціла паляниця! Вона вже геть розплескалась, як перепічка, але то нічого. Він витяг її з-за пазухи й простяг лейтенантові.

Враження від тієї паляниці було таке велике, мовби від якогось найбільшого чуда чи від наглого вибуху бомби. Перед тією паляницею поблідло все інше.

Салдат не витримав і радісно засміявся.

— Паляниця!

Але лейтенант узяв паляницю й дивився на неї, не вірячи своїм очам. Переводив погляд з паляниці на Максима, а потім знову на паляницю.

— Їжте, — сказав Максим.

— А ти? — спитав лейтенант.

— Я не хочу.

Лейтенант миттю розламав паляницю. Він розламав її все-таки на три рівні пайки — собі, товаришеві й Максимові — й роздав. І відразу їхні щелепи запрацювали. Максим дивився з цікавістю, як вони мололи ту нещасну паляницю, і в ньому прокидалася заздрість — заздрість до їхнього хижого, вовчого апетиту. Власне, це була заздрість до самого того факту, що вони-от можуть їсти, а він уже їсти не може... А як хлопці скінчили, Максим розломив свою пайку надвоє й віддав і її на млин. Хлопці миттю змололи й її. Позбирали крихти й їх теж повкидали в рот. Для таких двох молотників цього було мало, але все ж таки...

— Знамените! — сказав лейтенант. — Знамените, брат!

— От здорово, спасибі вам! — сказав салдат і закліпав очима на Максима. — Я тільки не пойму, як же це так, що ви самі її раніше не з'їли, га?

— Буває, брат... — прошепотів Максим своїми репаними й смаглими, вже посмаглими від гарячки, губами й узяв грудочку снігу. Смокчучи її, зачепився поглядом за лейтенантів кашкет — і згадав тюрму й винахідливість в'язнів.

— Ви шукаєте паперу, хлопці, а папір при вас! — звернувся він до своїх нових друзів.

— Де?! — аж скинувся лейтенант.

— Ось тут, — постукав Максим пальцем по його козиркові.

— Та тут картон! Е-е, я вже дивився.

— Ану, давай його сюди.

Лейтенант миттю відірвав геть козирок "з м'ясом" і подав Максимові.

Максим обдер геть матерію — всередині був шматок білого дебелого картону. Але це якраз і було те, що треба. Обережно й пильно, настирливо взявшись до цієї кропіткої роботи, Максим розслоїв помалу картон на тоненькі, зовсім тоненькі листочки... Лейтенант і салдат аж. заржали, зайшлися веселим, щасливим реготом.

— Ну, ти, я бачу, й сукин син! — ляпнув лейтенант Максима по плечі. — Якби я був Сталіном, я б тобі дав не тільки орден за це, а й звання "героя СССР". Де ти навчився такої премудрости? Га?

Максим промовчав. Навіщо йому знати, що такої премудрости можна навчитися тільки в сталінській же таки каторзі тієї "країни соціялізму", де видають ордени, що не варті навіть і шматка газетного паперу. Замість відповіді Максим скрутив козячу ніжку й наставив її по махорку.

Вони всі зробили по козячій ніжці. Але тут постала нова проблема — проблема вогню. У них не було вогню. Вояки обшарили геть усі свої кишені, бідкаючись — "були ж, ось тут були сірники", але нічого не знайшли.

Відгуки про книгу Людина біжить над прірвою - Багряний Іван (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: