Похорон богів - Білик Іван

Коли простромленого двома мечами брата роздягали волохи, щоб обмити тіло його в святій дніпровій воді, Володимир сам бачив те християнське знам'я, але кожен киянин відав і те, що Ярополкові Свенельд накинув хреста силою, тож тіло годилося ховати за законом і поконом цієї землі, хоча Ярополк був майже круглим варягом.

— Він тобі рідний брат — маєш сказати останнє слово, — мовив тоді Володимирові Доброчин. — Як ховатимемо?

Володимир висловився за полянський закон, але не міг позбутись враження, що дядько намагається задобрити його.

Й це враження не покидало Володимира й коло поховального вогню, й на тризні та дев'ятизні, навіть тепер, коли ввесь княжий двір повертався з поминальної треби над могилою.

За Володимиром ішли обидві його жони — варяжка Рогніда та грекиня Марія, Ярополкова вдова, яка, за давнім звичаєм, мусила стати жоною живого брата, Рогніда й Марія не терпіли одна одну й не приховували цього навіть тепер, коли живі мусили думати про мертвих. Слідом ішли інші князі, бояри та вся дворова княжа челядь, а за нею сунув нижчий та чорний київський люд, заполонивши всю серединну вулицю города.

У княжому дворі — від нового до старого хорому — вже були накриті довжелезні столи, зрубані для поминальної учти.

На требу князі запросили всіх киян. Це була думка Доброчина та його батька Маломира — світлого князя любецького та навколишніх земель, колишнього велійого жупана деревлянського.

МІСЯЦЯ ЧЕРВЦЯ

В ДВАНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

На Священному пагорбі за княжими воротами, де вже дев'яносто дев'ять років стояв варязький бог Тор, тепер було голо й чисто. Ще минулого літа кияни викорчували того бугая, що шкірився двома рядами хижих зубів і більше нагадував змія, й пустили його плавом у Дніпро. Цієї весни повінь несподівано винесла ненависного боввана на берег, а кияни розлютилися й спалили його. Тепер Священний пагорб лишався порожній, але на Гончарях та Подолі стукали сокирами й молотками теслі та ковні хитреці, творячи нових кумирів.

Доброчин годину вистояв у подільського коваля, який клепав малим молоточком золоту смугу, вижолоблюючи її гострим кутом.

— Що з цього буде? — спитав Доброчин.

— Хіба й так не видно? — Присутність князя та варязького воєводи дратувала коваля, але тепер він посміхнувся, щоб загладити свої надміру грубі слова: — 3 цього буде Сонце, Дажбожий лик, княже Доброчине.

Сігурд нетерпляче переступав з ноги на ногу й дивився на недалекий гамірний торг.

— А що ж це ти куєш у неділю? — знову запитав світлий князь, знехтувавши нечемність коваля та нетерплячку Сігурда.

— Боже діло і в неділю не гріх, княже Доброчине! — по-наставницькому проказав коваль, не перестаючи клепати.

На стіні вже висів золотий круг, а навколо нього сім готових променів. Доброчин постукав пальцем по дзвінкому крузі й запитав:

— І що ж він хоче?

— Знаєш сам.

— Я-то знаю, — відповів Доброчин. — А все ж таки...

Він відчував, що далі зволікати немає смислу, й пішов до воріт, а Сігурд поплентав трохи збоку. Він сам ішов на цю зустріч як на заріз. Його вікінги, яким обридло чекати обіцяної платні, поставили Сігурдові умову: будь-якою ціною привести Доброчина до них.

Варязькі ватажки вподобали собі двір скараного на горло Блуда. Двір був добре укріплений і стояв біля Копиревого ліска. Могло б здатися дивним, чому Доброчинові спало на думку йти туди через Поділ, коли Блудів двір стояв майже зразу за Красними воротами. Але Доброчин зволікав час.

Він не платив Сігурдовим вікінгам з минулого року, а йому здавалось несправедливим сплачувати борг саме тепер, коли він не мав у них жодної потреби.

Далі зволікати не було куди. Доброчин увійшов у хвіртку й попрямував до теремного хорому — Сігурд ледве встигав за ним.

У великій світлиці було задушно й темно, бо за вікнами розкидав галуззя бересток. Доброчин ледве впізнав сотника Актутруяна, який сидів за дальнім краєм столу й спирався бородою на руків'я меча. Праворуч і ліворуч од нього мостилось кілька вікінгів. Актутруян насмішкувато проказав:

— Радий тебе бачити, світлий княже.

— Чого кликали мене? Могли б прийти й до мого хорому — знаєте, де сиджу.

— У своєму хоромі стіни допомагають. — Актутруян іще й досі посміхався. — Якщо не зможемо столкуватись тут, то в твоєму хоромі поготів не столкуємося, бо гостям не личить грюкати по столі кулаком.

— А ви зібралися грюкати? — глянув уздовж столу Доброчин,

— Норманський принц мене добре знає, — перестав посміхатися варязький ватажок. — Нехай Сігурд скаже: люблю я кидати слова на вітер чи ні.

— Я й сам це відаю, — заспокоїв його Доброчин. — Ми з Сігурдом тебе слухаємо.

Доброчин і Сігурд стояли біля дверей, а ватажок варягів навіть не запросив їх сісти, неначе то були чолобитники й він мав розсудити їх. Актутруян та його товариші все добре обдумали, запрошуючи Доброчина саме сюди, де стіни були для нього вельми ворожі: тут витала Блудова душа.

Актутруян заходився довго й широко розповідати, хто він сам і хто його товариші, яка їхня мета і яких правил дотримують.

— А ти не тягни! — озвався найдальший від нього вікінг. — Кажи коротко.

— Ну, добре, я скажу коротко, — неохоче згодився Актутруян. — Київ — наш город. Ми його захопили, й він наш. Ти не платиш нам з минулого літа, а й торік заплатив далеко не все. Ми тут уже прикинули й знаємо, скільки в Києві людей. Маєш сплатити нам по дві гривних з киянина.

Запала тиша, й Доброчин спитав:

— А чи не буде забагато?

Актутруян ураз відповів:

— Не буде. Кияни мають срібло, а Київ — наш город, ми його взяли.

— Мабуть, все-таки забагато, — поважним, заклопотаним голосом проказав Доброчин.

— Вельми дешево цінуєш кров наших вікінгів! — гукнув через стіл Актутруян.

— А скільки ж вони пролляли тут крові? — несподівано вибухнув Доброчин. — Зо п'ять крапель буде? Ти тоді бачив свою кров, коли наколював ногу колючкою. Або коли в безділлі розквашували один одному носи. Від самого Новагорода жоден варяг не пролляв ані краплі крові. Скажи їм і ти, ярле Сігурде!

Сігурд потуплено мовчав, лише по сих словах безпорадно розвів руками, мовби уникаючи брати чийсь бік. Це збадьорило трохи приголомшених вікінгів, і їхній ватаг похмурим голосом проказав:

— Якщо не заплатиш по дві гривних з киянина, потім ні на кого не кивай: заберемо Київ у свої руки. Маєш сказати отут, при всіх. Інакше ми вирішили тебе не випускати, а наші вікінги схопляться на перший мій знак...

Доброчин підняв руку:

— Не поспішай, Актутруяне, я ще не все сказав. Ідучи до цього двору, я завбачав, чого не слід і чого слід сподіватися. Ти речеш, вікінги лише чекають твого знаку? А моїй дружині й воям не потрібен знак. Я звелів замкнути в княжому дворі майже всіх вікінгів. Про всяк випадок звелів. — Ярли за столом приголомшено слухали. — Чого ж мовчите? Ну, та це моє перше слово, а по-друге, я скажу так: не будемо сваритися. Просите по дві гривних з голови? — Доброчин зумисне вжив оте "просите" — це мусило принизити їх у власних очах. — Дам вам по дві гривних з кожного киянина! Але таку гору так швидко не збереш, доведеться пождати зо два тижні.

Доброчин глянув на Актутруяна через стіл. Якби він сказав про ці два тижні спочатку, ярли могли б скрутити його по руках і по ногах, бо й у Сігурда був такий настрій, Доброчин збагнув це аж тут. В усякому разі, Сігурд не схотів би остаточно пересваритися зі своїми. Але тепер Актутруян мовчав, мовчали й інші ярли, й це свідчило про те, що вони згодні й навіть задоволені, бо коли Доброчин замкнув їхній полк у княжому дворі, можна було сподіватися на найгірше.

Але Доброчин іще, напевно, не все сказав. Не зводячи ока з Сігурда, який байдуже дививсь на ближнє вікно, він промовив:

— А третє моє слово до вас буде таке. Печенізький хан Ільдея перейшов Рось і толочить наші ниви по цей бік Борчеська. Ярли й вікінги повинні турнути хана за Рось.

По хвилі Актутруян вигукнув:

— Ми підемо на орду, але якщо з нами підуть і твоя дружина та вої.

— Чому це так?

— Бо якщо ми вийдемо з Києва, — пояснив Актутруян, — ви зачините ворота й більше нас не впустите.

Доброчин почав ходити між дверима та найближчим вікном, поки ярли схвально кивали до Актутруяна. Після довгих роздумів квязь відповів:

— Хай буде так, як ви хочете.

Уже в городі Сігурд запитав:

— А якби Актутруян послав когось перевірити, чи вікінги й справді зачинені в княжому дворі?

— Було б трохи сутужніше, — відмовив Доброчин.

— Трохи?

Доброчин кивнув:

— Бо я перед цим звелів Жданові Будимировичу пильнувати.

Все закінчилося саме так, як і хотілось Доброчинові. Він навіть не сподівався на таке легке розв'язання котори.

А все подальше залежало від Ждана.

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В СІМНАДЕСЯТИЙ ДЕНЬ

Грекиня Марія, колишня Ярополкова жона, а тепер третя жона великого князя київського Володимира, займала в старому гаремному хоромі половину світлиць. На другій половині сиділа друга жона Рогніда. А ще напровесні минулого року Марії належав увесь хором.

Відтоді в княжому дворі сталися великі зміни.

Іноді Марію обсідали сумні думки: що б вона вдіяла, якби Володимир вирішив привезти сюди й свою першу жону — чехиню Людмилу? Їй навіть з Рогнідою не було життя.

Великий князь рідко заходив на її половину, та й то здебільшого не сам, а найчастіше з вуєм Доброчином. А на ніч залишався в другої жони.

Найдужче страждала Марія вечорами, коли в усіх її чотирьох світлицях та одрині запалювали свічки, а по кутках оживали тіні. Марія з дитинства боялась темних кутків, а з роками ця боязнь не поменшала. В тому був винний Ярополк. Іноді він розповідав їй вечорами про своїх предків, цілком певний того, що душі померлих лишаються в своєму домі. Ця певність потроху передалась і їй, хоча Марія з народження була християнка.

Й не тільки це завдавало Марії вечорами страждань. Їй минало двадцять четверте літо, але в ній пізно прокинулася жона. Святослав привіз її до Києва ще дівчинкою й подарував старшому синові, коли їм з Ярополком і по тринадцять не було.

Та коли в Марії врешті-таки прокинулася жінка, це стало для неї неабияким відкриттям. Навіть приголомшило молоду княгиню. Раніше вона не вірила у всі оті захоплені потаємні жіночі балачки, слухала й не вірила, нібито людині дано такий жагучий і невситимий вогонь. Досі Марія просто терпіла Ярополка, звикнувши до нього з дитячих літ, а тепер закохалася всіма силами своєї душі й палкого полудневого серця.

А потім вона вперше понесла в собі плід.