Фірман султана - Малик Володимир

— Нас запорожці схоплять раніше, ніж ми відчинимо браму! Натягайте глибше на лоба шапку — і гайда на вал!

— На валу нас так само можуть схопити, дурню! Слухай, що я кажу! З валу скотишся — поламаєш ноги та й будеш якраз .у руках запорожців!.. Ні, єдиний вихід — руками татар знищити Січ! Вона для нас — як більмо на оці!.. Поки ще яничари обороняються, треба впустити татар!.. Ходімо!

Роман вихопив з-за пояса пістоль, звів курок. Відступив од дверей... Так от які птахи залетіли сюди! Сам Чорнобай із своїм пахолком!

Двері широко розчинились — і на порозі вималювалась темна постать.

Прогримів постріл. Передній — то був Тхір — упав навзнак, на руки свого супутника. Той кинувся назад і проходом, поміж довгим столом і полом, побіг у глиб куреня.

— Стій! Стій, недолюдку —прокричав Роман і побіг слідом.

Чорнобай скочив на піл, пригнувся і раптом шуснув у вибите вікно.

— Не втечеш, собако! — кинув дончак, перестрибуючи через подушки, рядна і кожухи, безладно розкидані запорожцями під час тривоги.

Він добіг до вікна і прожогом вискочив крізь нього надвір. В ту ж мить позаду хтось хекнув, ніби забивав довбешкою палю. Свиснула шабля. Роман кумельгом покотився по снігу. Це його врятувало. Чорнобай цілився в голову — і шабля, розітнувши повітря, до самого пруга ввігналася у липову лутку. Поки Чорнобай висмикнув її, Роман схопився на ноги. їхні шаблі кресонули іскри.

Бій між ними був короткий, але лютий. Поранення в Чигирині ще давалося взнаки, і Роман, відчуваючи, як хитнулася під ногами земля, почав поволі відступати назад. Підбадьорений успіхом, Чорнобай ще більше посилив натиск, щоб якнайшвидше покінчити з козаком.

Одного не врахував Чорнобай — Романового вміння битися на шаблях. Знаючи, що довгого напруження він не витримає, Роман раптово крутнув убік і спіднизу пругом міцно ударив по шаблі супротивника. Вона бренькнула і переломилась. Ошелешений Чорнобай остовпів. Роман міг пронизати його наскрізь, але занадто було спокусливо узяти таку птаху живцем. Тому приставив йому до горла вістря шаблі і поволі почав тиснути до куреня, аж поки Чорнобай не вперся спиною у стіну.

Так і стояв, боячись і на крок відпустити від себе ворога, бо коли б той кинувся тікати, наздогнати б не зміг.

— Романе, що ти тут робиш? — почувся позаду здивований голос Звенигори.

— Сюди, Арсене, сюди! — гукнув Роман. — Глянь, кого я спіймав!

Він краєм ока бачив, як Арсен з якимось турком наблизились до нього.

Чорнобай намагався опустити голову, щоб на лице не падало місячне світло, але Роман кольнув його у підборіддя, примушуючи закинути голову назад.

— Чорнобай! — вигукнув Звенигора. —На Січі! .Яким побитом?

Той мовчав.

— З турками й татарами прибув, — пояснив Роман. — Хотів орду впустити в Січ. —Що нам з ним робити? Прикінчити пса?

Звенигора задумався.

—Ні, ні, хай судить товариствої Зачинимо до ранку в холодній!

— Арсене, ти маєш право сам його судити! То й суди!

Я тільки заради тебе зберіг йому життя...

— Спасибі, брате. Однак мій суд—то самосуд. А ця людина завинила перед усім народом. Тож хай і судить його товариство... Ходімо, Чорнобаю! Завтра поговоримо з тобою! * — '

Чорнобай похилив голову, поволі поколивав уздовж куреня. За ним ішло троє: Роман, Звенигора і Сафар-бей.

5

До ранку побоїще в Січі закінчилось. Лише півтори тисячі яничарів і спагіїв вислизнули з пастки, в яку самі залізли, і принесли ханові звістку про жахливу загибель своїх товаришів. Забувши про високий сан і тисячі простих воїнів, що темною масою стояли кінним строєм навколо, хан простер до неба руки і страшно, розпачливо завив, вискалюючи проти місяця гострі білі зуби.

— У-У-у! Шайтан!.. Горе нам!.. У-у-у!

Він ударив коня під боки і помчав у степ, геть від Дніпра. За ханом, збиваючи мерзлу землю ударами кінських копит, двинула орда.

Посланий Сірком у погоню кінний загін запорожців не зумів наздогнати ворога. Перемахнувши через Дніпро і промчавши до сторожової застави, загін зупинився на горбі. Сходило сонце. Внизу розстилався голий безлюдний степ. По ньому в напрямі Перекопу сірів широкий — на цілу версту—слід від десятків тисяч копит. Вдалині котилася по білій сніговій пустелі темна широка пляма. То тікала засліплена смертельним жахом кримська орда.

Звенигора під'їхав до козацької застави. До його слуху долинув із землянки ледве чутний стогін.

— Товариство, сюди! Наших побили! — гукнув Арсен. У землянці тхнуло димом і кров'ю. Переступаючи через трупи, Звенигора пройшов до лежанки. Там сидів на долівці Товкач. З його грудей вилітав глухий натужний стогін. Арсен схопив товариша за голову — заглянув у напівзаплющені скляніючі очі.

— Брате!

Товкач здригнувся, поволі розплющив повіки, довго вдивлявся в обличчя, що схилилося над ним.

— Ти, Арсене?

Звенигора потиснув холонучі руки козака.

— Так, це я.

Напружуючи всі сили, Товкач прошепотів:

— Як... там...

Його ледве було чути, але Звенигора зрозумів, що він хоче спитати.

— Усе гаразд. Яничарів побили. Хан утік. Наших загинуло тридцять козаків, вісімдесят поранено.

— Слава богу... тепер я... можу спокійно... померти. Він заплющив очі. Та враз стрепенувся, ніби якась думка пронизала його згасаючий мозок.

— Арсене... Тхір... Тхір... зрадник... бережіться! Ця звістка не вразила Звенигору: він уже знав про зраду Тхора. Його вразило інше: ця звістка тримала Товкача при житті, додавала йому сили дожити до ранку. Він не міг, не мав права померти, не застерігши товаришів. Пронизаний ятаганом наскрізь, він спереду затулив рану рукою, а спиною притиснувся до лежанки — і так сидів усю ніч, щоб не стекти кров'ю, щоб товариство дізналося про те, хто провів ворогів у Січ. Тепер, звільнившись від своєї таємниці, випростався, розкинув важкі, могутні руки — і навіки замовк.

Запорожці зняли шапки. Вони оцінили вагу козацької самовідданості.

6

Поховавши з почестями загиблих товаришів, запорожці зібралися перед військовою канцелярією, щоб судити Чорнобая.

Три козаки вивели його з холодної і поставили на ґанку перед товариством. Він мерзлякувато ховав руки в рукави, втягував гостре підборіддя в комір кожуха, дивився тьмяним поглядом униз. Тільки раз позирнув поверх козацьких голів і, побачивши замерзлі, скоцюрблені трупи яничарів, що лежали на почорнілому від крові снігу, здригнувся і затулив обличчя руками.

— Від правди, Чорнобаю, не втечеш і не заховаєшся! — сказав Сірко. — Настав час оглянутися на своє мерзенне життя і дати відповідь перед народом за все! Народ, наш добросердий і часто прощає провини синів своїх, наставляє на путь істини тих, хто схибив, оступився в горі чи скруті. Та тому, хто пролив кров людей наших, хто заради жалюгідної наживи, заради ласощів заморських і срібла-золота агарянського торгував дітьми нашими, завдаючи їх в неволю бусурменську, тому, хто разом з турками й татарами хотів знищити славну Січ Запорозьку, яка споконвіку захищала землю українську від нападів ворогів наших, —тому прощення немає!... А втім — хай судить тебе товариство! Ти значний козак: батько твій був полковником, сам ти був сотником, тож хай ніхто не скаже, що осудив тебе один Сірко! Як скаже товариство, так і буде!.. Звенигоро, розкажи все, що знаєш, про цю людину!

Звенигора піднявся на приступець. Розпочав зі своєї першої зустрічі з Чорнобаєм у старому вітряку, коли хотів визволити дівчат, викрадених для продажу в татарські й турецькі гареми. І чим далі розповідав, тим нижче хилив голову Чорнобай. Дарма що лютий мороз, над ним стовпом здіймалася пара, а на лобі виступав холодний піт. Коли ж Звенигора розповів про те, що Чорнобай зі своїм пахолком увів яничарів у Січ і хотів відчинити татарам ворота, сотник уклякнув на коліна. На майдані зчинився галас.

— Що там довго судити-рядити — забити собаку! Киями до смерті! — закричали запорожці. — Причепити коневі до хвоста і пустити в степ!

— Повісити на сухій вербі!

— На кіл його! Він же хотів посадити Арсена!

— Четвертувати!

І жодного голосу на захист підсудного. Натовп клекотів од гніву. Найбільш гарячі вихопили шаблі, готові на місці розправитися із зрадником.

Тоді Сірко підняв пернача. Настала тиша.

Кошовий ступив крок наперед, зняв перед товариством шапку. Голос його прозвучав суворо, — кожне слово дзвеніло, мов мідь. ^

— Браття, отамани, молодці, славне низове товариство! Знаменний сьогодні у нас день: завдяки пильності козака Шевчика і вашій мужності ми здобули велику вікторію і врятували матір нашу — Січ! Ми показали і туркам, і татарам, що сила наша нездоланна, що вірні сини України — козаки запорозькі і на цей раз, як і багато разів у минулому, не жаліючи живота свого, відстояли вітчизну і честь свою, а нападників покрили одвічною ганьбою! І кожен з вас не ховався у запічку в час смертельної небезпеки, а хоробро бився з ворогами нашими. Честь і слава на віки вічні вам, лицарі непоборні!

— Честь і слава нашому батькові кошовому!

— Слава Сіркові! Хочемо і надалі бачити його кошовим!

— Сірка! Сірка! Слава Ганнібалові українському! Знову довелося кошовому підняти вгору пернач, щоб установити на майдані тишу.

— Спасибі за честь, товариство! Але рада старшин вибори нового кошового призначила на післязавтра. Ось тоді ви і виберете достойного... А зараз я не про те хотів сказати. Я хотів сказати, що важко нам у такий переможний щасливий день усвідомлювати, що трапляються серед люду нашого такі виродки, як Чорнобай. Не хотілося б цей світлий день затьмарювати судом над ним. Однак мусимо. Щоб одна паршива вівця всі отари не псувала... Бачу — у всіх у нас одна думка: смерть мерзенному псові, вічна ганьба зрадникові!

Запорожці знову не втримались, закричали:

— Смерть!

— Ганьба!

Декотрі вихопили шаблі, і вони мов блискавки замиготіли на іскристому морозному сонці. Сірко підвищив голос:

— Ні, браття, не так! Найкраще придумав Шевчик, — ось він шепче позаду... Йому ми сьогодні завдячуємо честю і життям, тож хай буде так, як він скаже!.. Іди сюди, Шевчику, герою наш, — скажи товариству свою думку!

Дід Шевчик став поряд з кошовим. Маленький, в латаній свитині і великій, укритій памороззю овечій шапці, зі зморщеним обличчям, він в інший час здався б смішним, та зараз ніхто з козаків і не подумав посміхнутись. Відкашлявшись, Шевчик сказав:

— Браття, а що я надумав своєю дурною головою, — послухайте!..