Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

О, ще лишилась ніжність у сексотській державі?

— Давай послухаємо, Івасику!

І вони, в тон музиці ніжно пригорнулись одне до одного, злегка похиливши голови, затихли.

* * *

А в середині хатинки провадилась півголосом своя розмова. Отець Євген сидів по один бік столу, Сергій Петрович по другий, такі обидва не подібні один до одного, але обидва однаково схвильовані.

— Не можу я, Сергію, не можу! — розводячи руками вбік од себе, немов розгортаючи воду, говорив Євген. — Це — вище за мої сили. Може, Степан і мав рацію, давши мені ту пораду, не знаю. Я зопалу і з страху послухався і зробив оту прокляту заяву, але тепер бачу, що не можу. Ну, не можу та й годі. Що робити?

— А ти на когонебудь уже показав із твоїх сповідуваних? — похмуро спитав Сергій.

— Показав на двох... себто сказав емведистові, який чергує раз-у-раз тепер у церкві при сповідях, щоб послідкував за ними. Треба ж на когось показувати, коли взявся... Та ті нічого такого не сказали: жалілись, що рідних їхніх загнали до Сибіру й що мали за те серце на владу. Але от тепер... тепер от прийшов один. . .

Євген підгорнув одвислу нижню губу і, замовкнувши, понуро глянув у куток.

— Ну, Євгене, що ж той один?

Отець Євген повагався і почав, не дивлячись на брата:

— Сповідався, що має великий гріх, що має таку ненависть до. . . (Євген зовсім притишив голос) — .-. до Сталіна, що не може ні спати, ні їсти. І має одну мрію: поїхати до Індії й там здобути одної отрути. А та отрута немовби така, що, коли нею доторкнутись до чийогось тіла, то той буде отруєний і через місяць помре. І от тою отрутою він мріє вбити.. . Сталіна.

Сергій Петрович здивовано підгорнув угору ріденькі брови і носик його, здавалось, витягся наперед теж.од здивування.

— Як же він може це зробити?! Божевільний, мабуть?

— Ні, не божевільний, здається. Він хоче так зробити: намазати тою отрутою свою руку і тоді потиснути руку Сталіна...

— Але ж він сам теж від отрути помре?

— Йому це нічого. Він готов на цю самопожертву.

— Але ж його не підпустять до Сталіна!

— Каже, що знає такий фокус, що підпустять. Сергій обурено відхилився на спинку стільця.

— Ні. це — просто психічно-хворий! Індія, отрута.. . Єрунда! Ну, а чого ж до тебе на сповідь?

Отець Євген похилив голову, пригнувши свою круглу бороду з одвислою губою до грудей і не зразу відповів.

— Щоб я йому дав відпущення цього майбутнього гріха. .. — нарешті вимовив він з зусиллям.

— І ти дав, може? — злякано скинувся Сергій.

— Ні, як можна! — злякався і Євген. — Я сказав, що такі думки і наміри — великий гріх, що Бог його ні за що не простить за це і що я ніяк не можу дати йому відпущення.

— Ну, слава Богу. А що ж він?

— Ну, він сказав, що мусить убити себе, бо так далі з тими думками та з невилитою ненавистю жити не може, вони душать його.. .

— Ні, це — абсолютно психічно-хворий чоловік! — рішуче скрикнув Сергій. — І його треба в лікарню посадити, а не в МВД. Або ж це. ..

Він раптом пильно подивився на брата і замовк. Євген глянув йому в очі, зрозумів і, хитнувши головою, сказав:

— Оце ж і я думаю: або ж це — підісланий провокатор. Ти це подумав?

Сергій нерішуче, мовчки кивнув головою. А потім розвів руками й роздумливо заговорив:

— А проте... хто знас... Може, і не провокатор і не божевільний, а престо якийсь наївний... терміт. Пам'ятаєш, Марко писав. Тоді він, дійсно, мусить або себе вбити, або пробиратись до Індії і, розуміється, так чи інакше загинути. Ну, й чого ж ти боїшся?

Отець Євген перехилився до Сергія й пошепки сказав.

— А раптом це — підісланий ними, щоб перевірити чи я правильно виконую свою прокляту юдову службу? Га? А я не доніс. Що буде? Га?

Сергій Петрович подумав і потім заспокійливо відповів:

— Нічого. Коли б це був провокатор і вони тобі потім закинули, що ти не доніс, ти скажеш, що це був, на твою думку, божевільний.

— Гм!... Так? Розуміється... Але...

І отець Євген, знову похиливши голову, сидів так, не рухаючись, немов забувши за розмову. Сергій кашлянув, щоб вивести його з задуми, і тихо кинув:

— Ну, Євгене? В чому ж "але"?

Отець Євген з усієї сили глянув на брата й з одчаєм скрикнув:

— Марко мучить мене!!

Сергій Петрович трохи зблід, але спокійно, тихо, навіть ніжно, як лікар тяжко хворого, спитав:

— А як саме, голубчику?

— Сниться щоночі. Все одчиняє двері й висуває з-за них голову. І все питає: "Ну?"

— Та й годі?

— Але мене проймає такий жах, що я кричу у сні й усіх буджу, а надто жінку. І головне, що все той самий сон. Ну, хай би в іншому вигляді, хай би щось інше робив чи казав, а то все те саме: тихо риплять двері, потім висувається голова Марка й хитро так питає: "Ну?" Ось і тепер, коли це говорю, мені проходить по спині жах...

Отець Євген кашлянув, провів тремтячою рукою по чолі, по волоссі, знову кашлянув. Сергій Петрович з понурою цікавістю стежив за всіма його рухами й мовчав.

— Бот карає... — понуро бовкнув Євген. — Посилає Марка. Той писав у листі, що буде у снах мучити. От і мучить.

Сергій Петрович обережно сказав:

— А чого ж мене не мучить? Чого на мене Бог не посилає Марка?

Євген скинув угору патлатою головою.

— На тебе! Бо ти не такий грішний, як я. Я вчиняю страшний гріх, я викриваю тайну сповіді, я — такий мерзотник, якого треба на вічному вогні палити. Я самого Бога роблю спільником свого злочинства. На тебе!

І він намов аж з зневагою хмикнув на претенсію Сергія. Той потарабанив худенькими пальцями по столі, потім узяв із цукерниці грудочку цукру, відломив од неї половинку й поклав у рот.

— А Сталін каже, що твої страхи — даремні, — немов би байдуже кинув він і смокнув грудочку.

— Яким способом?? Де він це каже?! — здивувався Євген.

— А таким способом, що живе собі спокійненько і ніякі боги ні Марки його не чіпають. Сталін є, голубчику, кричуще заперечення і богів, і Марків, і духів, і всяких потойбічних сил, як ми їх собі уявляємо. Бо, коли б, скажімо, були на тому світі духи померлих людей, як те кажуть спірити, і якби вони з'являлися живим людям, то, ти думаєш, вони не з'являлись би Сталіну? Спірити наводять приклади виявів почуття духів, наприклад, як дух матері з'являється дитині, благословляє її, остерігає її від небезпеки й таке інше. Або у снах їй з'являється. Ти ж, мабуть, пам'ятаєш, як наша тітка Килина розповідала нам, що її мати, наша бабуня, значить, у снах віщувала їй усякі події. Пам'ятаєш? —

— Та пам'ятаю... — похмуро кинув Євген. — Але я не розумію, до чого тут тітка Килина, духи й таке інше?

— А от я тобі поясню. Коли одні духи померлих людей можуть з'являтися одним людям і виявляти до них свої почуття, як добрі, так і злі (як от, наприклад, дух Марка щодо тебе), то можуть же й інші духи робити те саме щодо інших людей. Правда?

— Ну, хай, то що?

— То те, що, коли б це було можливе, то Сталіна давно не було б на світі. Адже до нього зле почуття повинні мати на тому світі мільйони замучених ним людей. Мільйони, Євгене! Невже ж ні один дух із тих мільйонів не схотів помучити Сталіна? Ну, а той самий Марко, що він робить? Чого на тебе напада, а не на того, хто більше винний за всі його муки і смерть? А інші духи-месники, чого вони не мучать його?

— А ти звідки знаєш, що вони його не мучать? — з понурим викликом і образою за духів аж скинувся Євген.

— Звідти, що Сталін живе і мучить далі мільйони майбутніх духів. І за вухом йому не сверблять ніякі Марки та боги... Ну, добре, голубчику, в чому ж, власне, річ, чим я можу помогти тобі?

Отець Євген похилив голову, чудно затих, мабуть, знову забув, про що говорилось, і безсило поворушив пальцями.

— Нема спасіння... — немов би до себе бурмотів він. — Нема. І так нема, і так нема. Як одмовлюсь порушувати тайну сповіді, "вони" арештують, почнуть мучити, допитувати: чого, мовляв, одмовляюсь. Буду порушувати, Марко буде нагадувати. Я це вже бачу. Життя собі одібрати? І на тому світі відповідь давати? Та й на цьому всіх вас на допит наражати? Що ж робити? Га?

І він з таким щирим, глибоким, безвихідним стражданням подивився на Сергія, що той схопився на ноги й почав ходити по хаті взад і вперед.

— Насамперед, ти приймеш добру дозу вероналю, — раптом злісно крикнув він, зупинившись коло самого Євгена. — Чуєш? Ти повинен глибоко заснути. Твоя дурна підсвідомість виробила вже в тобі звичку мати один сон, якого ти боїшся. Ця ідіотка раз-у-раз робить те. чого наша свідомість боїться. Потім ти повинен піти до якогось вищого духовного стану й висповідатись у нього. Розказати йому все і попрохати відпущення тобі твого гріха. Коли ти в це віриш, то це буде прекрасна сугестія для твоєї дурепи-тдсвідомості. Що скаже тобі твій вищий навчитель, те й роби, переклади на нього свій гріх, — він старший, хай одповідає перед Богом. Розумієш?

Заросле іржавою бородою лице о. Євгена уважно дивилось угору до брата, і нижня товста губа забуто од-висла.

Розумієш, питаю? — наполегливо повторив Сергій.

— Розумію... — крикнув Євген і прокашлявся. І, здається, в очах промиготіло якесь полегшення чи надія. — А як же з сповідями? — спитав він.

— Аз сповідями так: бреши "їм". Кажи, що була така то така сповідь, але адреси не взяв, а на ймення так чи так. Як "вони" можуть перевірити? Бреши! Борись, захищайся. А є в тебе ті капсульки, які я колись тобі дав, що їх на випадок нового арешту треба дати Соні й самому прийняти?

— Та капсульки є... — нерішуче сказав Євген і потупив очі.

— Але що? Нема духу розкусити в роті, як арештують? Ех, ти! Волієш, щоб мучили знову, як тоді? І тебе, і жінку, і дітей? Капсулька, голубе, вірний друг, вона захистить од тортур. А від смерти, коли "вони" ще раз арештують, уже ніякі сили ні земні, ні небесні не врятують. Так краще ж без мук, без тортур перейти до Марка. Та, може, там і помиримось з ним? Га? Ех, Єз-генчику любий, не треба брати так трагічно ці наші совєтеькі, такі буденні, штучки: тортури, отрути, розстріли. Це — все скороминуще. Коли є так званий "той світ", то на ньому цього всього напевно не буде, запевняю тебе. Отже роби так, як я кажу, і не клопочись за потойбічні рахунки. Ми з тобою явимось туди не боржниками, не прохачами, а вимагачами. "Дайош рай со-вєтським мученикам!" І зразу нас у найкращі обителі розсадять.

І Сергій для перекональности обняв Євгена за плечі й ніжно потрусив ним.