Сад гетсиманський - Багряний Іван
Він сам знає, за що він мучиться, він приймає це, як йому належне, стоїчно і складе за все звіт перед Богом...
Андрій дивиться Петровського з глибокою, мовчазною симпатією. Кого він йому нагадує? Так, він нагадує апостола Петра. І постаттю, й своєю апостольською величчю, навіть незважаючи на гилу. Ба, може, та гила тільки підсилювала вражіння від душевної величі й стоїцизму. Він від цього мучився, але він не стогнав, переносив муку спокійно, тихо. Був виснажений, блідий і... величний. І найбільше зворушувало те, що він не величався, не ламав з себе святоші, як то роблять здебільшого особи його сану, нікого не наставляв, нікому своєю героїчною вірою не докучав Він був глибоко інтелігентною людиною, тихою, спокійною і непохитною, фундаментальною в своїй вірі. Він ніколи на що не скаржився, — Андрій не пригадує такого випадку. І ніколи не злостився,— Андрій теж не пригадує такого випадку. Є щось в цій людині загадкового, незрушимого, щось не від світу цього. Мабуть, такими були всі перші християни, що, взяті на муки, не мали в серці ані злоби, ані відчаю й дивилися десь вище, понад людськими головами в велику тайну, їм одним лише відому й приступну. А вже напевно таким був апостол Петро, образ якого Андрій звик бачити ще в дитинстві на біблійних малюнках... Чи, може, таку асоціацію викликало прізвище — "Петровський"... В кожнім разі Андрій тягся до нього своїм серцем, сам не знаючи чому.
Петровський сидів близько біля нього й журно щось розповідав Кулиничеві — теж старенькому, білому чоловікові, першому директорові Першої Української Гімназії в Харкові в роки революції. Андрій прислухався... Петровський розповідав про муки Христа, очевидно, шукаючи в стоїцизмі й безмежній вірі основоположника вчення про братерство й любов моральної сили для себе. Він тихо й скорботно розповідав про те, як Христос, приречений на розп’яття, молився про чашу, обливаючись потом від скорбі й душевної муки... Молився про силу душевну, щоб тую чашу змогти випити до дна... Він розповідав про сад Гетсиманський... І Кулинич і Петровський знали все це з давен-давен, знали напам’ять, але щось в тій трагічній легенді — легенді про вірність і про зраду — було неспізнане до самих глибин, а тому вічно нове, вічно вабляче й приковуюче людські душі, як бездонна криниця, сповнена якоїсь неопізнаної тайни. Андрій теж знав це з дитинства, як знав усю біблію, і його завжди це місце найбільше приковувало, рухаючи його серцем, одначе в устах Петровського, в устах цієї людини, цього тихого, непомітного мученика, давно знайомі слова набирали якогось особливого звучання, а знайома легенда набирала якогось особливого змісту... Другим по силі місцем в цілій біблії для Андрія була "Пісня пісень" Соломона — це чомусь прийшло на пам’ять мимохіть, либонь, для того, щоб зрівноважити кричущу трагедію людського серця, поставленого перед розп’яттям. Незрівнянна "Пісня пісень!" Пісня про велику, неосяжну, божественну, всеперемагаючу любов...
Слухаючи Петровського й дивлячись на нього, Андрій за законом якоїсь дивної асоціації згадав свою матір. Ба! Він згадав священика, якого застав тоді в хаті, прийшовши, і біблію в його руках... Батьківську біблію, яку він закрив і поклав на стіл... Згадав і зворушився до самих глибин своєї душі. Бідолашна, тиха й фанатично віруюча його матуся Тож вона мала при своїй безмежній і нестерпній скорботі джерело моральної сили: вона мала духовного опікуна, розрадника в своєму надміру великому горі. Як шкода, що він тоді навіть не звернув належної уваги на ту сіру й скромну і людину! Це, мабуть, через ту прокляту, прищеплену невідомо ким і коли ігнорацію духовних осіб, через погорду до них, вважаючи чомусь їх розсадниками рабства й мракобісся. Як шкода, що він тоді не потис йому руки за неї, за свою матусю, як справжній і вірний син, сховавши свою гордість і відкинувши упередження. Таж, якщо матуся витримала стільки горя, що звалилося на її слабенькі плечі, то тільки завдяки своїй вірі і завдяки моральній підтримці. Той священик її потішав; либонь, і ділив її горе. Цікаво, який він? Коли б йому стрінути його в житті, він би розпитав про свою матір, розпитав би про її думи, що вона говорила, в чому шукала розради, як вона терпіла свою самоту?..
Петровський зустрівся з Андрієвим поглядом своїми очима — вони були повні сліз, а уста щось говорили до Кулинича... Ті очі, далебі, нічого не бачили. І знову Андрієві пригадалася мати й її потойбічний зір, коли вони розставалися...
Андрій зітхнув і тихенько поклав свою руку Петровському на коліна:
— Отче... Я не віруючий... Але... розкажіть мені ще, розкажіть мені про сад Гетсиманський...
І, прикусивши губу та дивлячись в стелю, поза стелю, десь у невідоме, Андрій слухав про Юду, думав про братів і в темряві, що застилала зір, йому ввижався темний, сповнений чорного, задушливого тропічного мороку сад, тоскна тиша й сильвети мірт та кипарисів... Христос на колінах з очима, наставленими в безодню душної ночі... Млость передсмертної душевної муки... Зрада... Відступництво Петра й відчуженість заспаних учнів. Самота... Безмежжя туги, нестерпний тягар відчаю... І крик далекого півня — провісника зречення й провісника близької муки, наруги й смерті... Зловісний крик півня... Крик безнадії... Тріумф зла...
— На "Чи!"
— Чумак...
— Збирайтесь на допрос!
Легенда про сад Гетсиманський урвалася. Млость тропічної ночі заступила млость в напухлих суглобах і біль в костях. Петровський глянув очима, повними скорбі, а Охріменко хапливо забинтував Андрієві плечі намоченим рушником. Але Андрій відкинув рушник, посміхнувся блідо до печального Голіята: — "Не треба". Підповз Литвинов. Професор Литвинов гаряче шепотів про те, щоб він пожалів себе, що все одно нічого з того не буде, що всі, за кого він так страждає, напевно давно його зрадили, що ліпше поберегти свою молодість і своє життя — розколотись... Ну, дадуть п’ять років, але ліпше дістати п’ять років і вижити, аніж загинути, розчавленому "ні за що, ні про що"... Литвинов шепотів гаряче, тремтючи й вкладаючи щиро в слова всю свою душу... — Побережіть себе... Побережіть себе... Коліться.
Андрій зітхнув глибоко й відсторонив його рукою... Крик проклятого півня стсяв у вухах, вимагаючи зради — зради всього і самого себе... То так божевільне боліли кості й мліла душа від моральної й фізичної муки. Нехай...
Андрій одягнув свої черевики на босу ногу й пішов.
Знову на "допрос".
Він пішов тепер на "великий конвейєр".
Він пробув у камері всього кілька годин, немов зумисне для того тільки, щоб вислухати сповідь Петровського та відчути страждання великої душі цього новітнього мученика.
Петровський глибоко зітхнув і, підвівши очі десь за тюремні грати, непомітно, тихенько ворухнув устами, самим диханням прошепотів:
— Господі!.. Нехай же мине всіх і його ця чаша безглуздя!...
Але того ніхто не чув.
V
Кожен знає, що таке конвейєр. Це досягнення модерної техніки, щоб масово й стандартно робити машини, черевики, одяг.
Це основа безперервного виробничого процесу, де деталь по деталі, гвинтик по гвинтику складаються продуковані речі а чи машини, здійснюючи приспішено задуми конструктивно-творчого людського генія. Це конвейєр системи Генрі Фонда.
Але ніхто не знає, що таке конвейєр системи Миколи Єжова, — конвейєр, на якому деталь по деталі, гвинтик по гвинтикові не складаються, а розбираються людські душі. Ніхто про нього не знає, не знає, що це таке, крім тих, що на ньому побували. Це конвейєр теж безперервного процесу, теж стандартного "виробництва" —. виробництва безвольних істот, конвейєр безперервного процесу знеосіблення людини, "розколювання" її психіки, розбирання .людської душі, обернення людини в ніщо, в "дірку від бублика".
Це процес безперервних мук, що триває по кілька днів, при участі низки слідчих і "заплічних діл майстрів", що ведуть свою роботу на зміну все над тією самою людиною, застосовуючи послідовно всі методи фізичного й морального впливу. Це процес, що йде під наймодернішим гаслом наймодернішої діалектики — "Бітіє опрєдєляєт сознаніє!" "Сознаніє" здебільшого цього процесу не витримує, і на місці його, як і на місці розібраної на гвинтики душі, лишається порожнеча, ім’я якій — божевілля, або повна прострація й падіння.
Є "малий конвейєр" і є "великий конвейєр". Як звичайно, "малого конвейєра" цілком вистачає, щоб розібрати до решти душу кожної пересічної людини. Але бувають люди, що виходять з цього конвейєра хоч майже й обернені фізично в ганчірку, але душа їхня все лишається нерозібрана, тоді їх пускають на "великий конвейєр". "Великий конвейєр" — це уділ особливо затятих і непокірних, сильних духом.
Андрій пішов на "великий конвейєр". А те, що було перед цим, — то був всього лише "конвейєр маленький".
Почалася для Андрія смуга, якої не можна назвати ніяким іменем, до якої не можна добрати ніякої назви. "Кошмар"? — це російське слово прекрасне, але — слабе. Маячіння? Пекло? — але біблійне пекло існувало тільки теоретично, всі це знають, лише роблять лукавий вигляд, що вірять в нього, а саме слово від безперервного вживання і без наочного й реального спізнання суті того, що воно прикриває, стерлося, як мідяний шаг, і стало блідим і звичайним прозаїзмом, обивательським брязкальцем. А саме пекло, особливо в "Енеїді" Котляревського, досить симпатичне й веселе. "Жах"? "Чортяча свистопляска"? "Римська інквізиція"? Ні, все це слабе і не в силі вмістити в собі того, що відбувається з людиною, з конкретною живою людиною, яка потрапила в таку смугу. Навіть вкупі взяті, всі ті означення слабі.
"Великий конвейєр!" — ось це єдине визначення. А поведінку людини, — затятої до божевілля людини, — пущеної на "великий конвейєр", теж не можна назвати ніяким словом.
"Героїзм"? Що таке героїзм! Героїзм — це велич, поезія, краса. Героїзм — це раптовий, величний, запаморочливий для інших вчинок, це блиск раптової відваги, що захоплює людські серця доконанням неможливого. Це. короткотривала напруга для досягнення ефекту, в свідомості, що він потім буде помножений і розписаний у всі кольори веселки людською фантазією. Героїзм — це пафос чину перед лицем світу і перед лицем приготованих лаврів, славословлень, квітів, золотих медалей і жіночої чи дівочої любові, що складається на жертовник героям, як найдорогоціннший дар, і що, може, єдина рухає тими героями, утримуючи їх в найвідповідальнішу хвилину від обернення в звичайного труса й нікчемність.
