Новели - Черемшина Марко

Баба хвалилася, що біда навчила її також ворожити і вона знає, що Петрові падеться клотічка.

Анничка хотіла дізнатися докладніше про ту клотічку, а баба відкликала її набік і пояснювала:

- Таже видиш, що він сліпий, а сліпцунови шо найбільше треба, єк не палиці? Коби я його дозимувала, а навесні лиш покладу при дорозі - та не переїмо того хліба, шо люде намечут!

Петро спер голову на стрільбу і чинився, що бабиної бесіди не чує.

Анничка кривила своє смагляве личко і божилася, що Петро хліба просити не буде, хоть би мав і загинути з голоду, а баба називала її дурною і казала, що вона сліпака не буде питати, а виведе на сонце і лишить при дорозі, бо сліпий має слухати видючого, коли хоче жити.

Анничка почула в собі коло Петра більше безпеки і перечила бабі та відповідала, що світ ще не видів, аби багацькі сини улицями простягали руки, а тоді баба лютилася і голосно сердилася:

- Ей-га! шо ми за кнєзь великий! А ти не виділа, йких богачів наші на гаджюгах завадили! А ти де була, єк богачів з села на шибеницю гнали! А шибеничька май ліпша від старецкого бука? Таже то трета зима у війні сходит, а на хліб нема кому робити!

Плеснула Петра по плечу і скаржилася, що Анничка корить її словами.

Петро підняв голову і заговорив, гей спросоння:

- Не варта жити сліпому, абих так здоров, що не варта!

З-над війтової голови рвався промінчик свічки до Петрового лиця, кружляв на ньому і нагле затремтів, наче збоявся, та й блід і утікав швидко на цвітучі двома чічками Анничині очі.

Анничка, вдивлюючися в Петрове лице, крикнула:

- Ой, єкий же ти страшний, Петре!

- Страшний, саняку, бо очей не має. Генде в хаті вибий вікна, то пуду дає - не то шо очі у христінина,- вступалася баба.

На Петровому лиці виступали мали круглі рум’янці, як п’ятна червоні, і, тремтячи, більшали, як брижі на воді.

- Аді, вуйко війт покійник не такі страшні, єк ти, Петре,- не виходила з дива Анничка.

Петро краяв себе жалем, як хліб острим ножем:

- О, тепер я тобі дєкую, камрате, шо-с не раїв сліпому домів вертати, але-с радив з мосту у ріку штрикати.

- Бо таке житє одна чорна нічка. А тота нічка закрила гори, закрила полонини й зелені ліси.

- Най не кортит ті на верхи ногов ступити, лісами ходити.

- Най не забагаєси тобі ні дєді, ні нені, ні любої душки, ні села свого!

- Ти хотів дома найти собі друге сонце!

- А воно утекло від тебе!

- А воно згасло, єк твій світ погас!..

- Ану, видовбай вірлу очі, чи не тарахне собов у скалу кремінисту?

- Ану, вирви оленеві очі, чи не скочит у яр на пресподне?

- Бо коли ти став червачком, то ти до глини належний, ти порошок на дорозі.

- Таже ти, мой, убив свого дєдю своїми темними каглами!

- Таже ти, сліпаку, людям пуду даєш!

- А ти чого пішов за тугов, єк пес за слідом газди?

- Йди-ко ти, небоже, за дєдем за мандри!

- Бігай живко!

Підкликав сам себе і приподрював стрижену голову над цівкою козацької стрільби.

Посягнув вдолину за язичок, і кріс луснув крізь його голову. Бризнула кров на стелю, ударив гук в стіни, впав Петро на землю. Верглася баба, закаменіла Анничка, і здригнулася трупарня.

І смерть перелетіла чорними крильми з дєді на синове лице.

Отік легкий вітрець подув мигом по трупарні.

То Петрова душа летіла у село подивитися та побанувати.

Але схопилася з вугла дєдева душа і її подогонила та й завернула на зелене смеріччя, аби селом не смутилася, аби не з’їдалася.

До трупарні вбіг козак, питаючи, хто вистрілив. А коли уздрів на землі Петра і кріс верх нього, зараз відгадав і закляв всю жовнірську долю. А коли його умістив коло дєді, баба збувалася страху і, сховавши мантлю в бочку, подивляла:

- Єк файно лежут на смеріччю дєдя і син, ручки навхрест!

А відтак розкрила жовтий малай, а козак добув білу фляшку, і вечеряли смачно та й кликали Анничку.

Але Анничка: ні та й ні.

А як козак поздоровкався з бабою фляшкою по шестому разі, тоді уступала з баби дубова твердість і вона жалувала і вмерлих, і тих бадіків, що коло вмерлих закутані лежали. Розповідала козакові, які то заживні газди, а козак був зобашний, коли баба взяла з-перед нього фляшку і пустилася частувати газдів. Підходила і припрошувала:

- Ану-ко скорнєйси, куме, та покушєй цеї чемериці, а подєкуєш мені та й цему газді з далекої України.

- Ану, загрій душу! Ану, отвори рот і потєгни разок!

Куми не відзивалися, а баба прогортала їм з очей чупер і шукала життя рукою, але що тільки дотулилася їх чола, скрикувала, падькалася і дивувалася їх тихому й не видному сконові.

А коли дійшла до Кіф’яка мудрого, випустила з руки фляшку і, сплеснувши в долоні, жалібно скаржилася козакові.

- Ото, бадю, село гет вигибає!

А перед Анничкою баба зумівалася:

- Хоть іди горі, хоть іди долів, то з усего села лиш ми дві живі, бо я тото не рахую, шо світами бродит! Таки, бігме, село вигибає!..

Пішло з дурниці. Присяжний, громадський Янцьо Кшесінський кликав старого Федора Орфенюка в куми, бо сподівався багацької крижми. Дід відпрошувався по-господарськи. Насамперед показав присяжному сволок, на якому був вирізьблений рік, в котрім дід родився, а другий рік, в котрім будував хату. Хаті сорок шість, а дідові сімдесят років, то вже старому гляба діти до хресту держати. Вже ноги і руки не статкують, вже не вдержав би фіна, не діждав би його дружити, то що такий кум вартує?

Присяжний не вгавав просити і хвалив діда, що він ще