Біла тінь - Мушкетик Юрій

А в своїх спонуках, у своєму ставленні до інших людей... До друзів, співробітників... У розпізнанні того, де добро справжнє, а де тільки бутафорія. Навіть у імпульсах власної душі. На мою думку, коли людина сумнівається, то не вже добре само по собі. Відомо: сумніваються ті, що вірять, а не ті, що не вірять. Негідники не вагаються. Вони й не караються. Тобто караються, але не так, як порядні люди.

Дмитро Іванович сидів з пригніченим виглядом і, здавалося, нічого не сприймав. Насправді ж він слухав, і йому дуже подобалося те, що казав Денис Сергійович. Може, думав він, Чирков трохи й підлаштовується, але вигадати всього цього, вигадати без відгомону у власній душі не можна. Поволі просвітлів обличчям, дивився на Дениса Сергійовича, мовби спонукаючи його розкриватися далі.

Чирков уловив ту зміну на обличчі Марченка, хоч і не до кінця відгадав її, закурив ще одну сигарету, сказав:

— Тільки зрозумійте: я не закликаю до вагань, до нескінченних ревізій душі. І не кажу, що ними можна виправдати наші вади характеру та помилки. Бо от хоч би й ви... Настроюєте себе на справедливість, а скрізь і всюди дотриматися того не вмієте. Та й помилок ви наробили. А все почалося з того, що відвели в лабораторії собі, своїй думці непомірне багато місця. Тепер карайтеся, сумнівайтеся, щоб не повторити те знову. Сумнівайтеся... на добро. То не погано.

Дмитро Іванович у думці не до кінця погодився з Чирковим, нібито посів занадто багато місця в лабораторії. Дослідник може, а інколи й мусить посісти все місце, часом навіть весь простір, який тільки осягне попереду, інша річ, що треба знайти і показати іншим їхні обшири й не сковувати їхньої волі. Але не це зараз хвилювало його.

— То ви все-таки не маєте мене за кар'єриста й хитруна? — сказав Дмитро Іванович, аби ще раз упевнитись у тому, що почув.

— Я маю вас за порядну людину, — погасив у попільниці цигарку Чирков. — Хоч і не знімаю того, що сказав допіру. І радий, що ви так болісно це переживаєте. А ще радий, що ваш син одужує, — усміхнувся він. — Сьогодні йому дозволили встати з ліжка.

— Звідки ви знаєте? — радіючи, й собі усміхнувся Дмитро Іванович.

— Та вже знаю,— сказав Денис Сергійович і подивився на залишені на столі папери. Хоч він миттю одвів очі, Дмитро Іванович зрозумів, що Чиркову муляє недокінчена робота, й підвівся. Подивився ще раз Денису Сергійовичу в очі, й знову обоє мимоволі не могли стримати усміху. Далі слова були зайві. Міцно, по-чоловічому потиснули один одному руки, й Дмитро Іванович вийшов з кабінету.

Він ішов повільно, немов намагався не розхлюпати щось у душі, він думав про те, що сказав Чиркову і що сказав Чирков йому, й почував, що вертається з зовсім іншим настроєм, що йому стало світліше на серці і ясніше на мислі. На площадці сходів поміж другим і третім поверхами він зупинився, обіперся об перила, задивився в сад. Так стояв довго, його опанував печальний і водночас мрійливий настрій. Він не бачив окремих дерев, а бачив одразу увесь сад, достиглу хвилю зелені, літа, того самого літа, якого так чекав, яке любив і нині не помітив, коли воно надійшло. Він так і сприйняв його, що воно накотилося враз, оце тільки. Хвиля прокотилася по ньому й мовби омила йому душу, піднесла її й освітила, і він знову міг приймати світ з усіма прикрощами та радощами, міг зустрічатися з людьми, говорити, думати, працювати. А може, то її омило щось інше — розмова з Чирковим, напевно, розмова з Чирковим, а зелена хвиля вже вкотилася в очищену душу.

І він розважливо подумав: як багато означає для людини чиясь підтримка та довіра. Велика чи мала. Часом здається, самі слова нічого й не важать. Важлива суть розмови. Вона творить з нас людей, спочутливих і добрих, ладних оддати себе іншим.

Розмірковування не проганяло та й не могло прогнати його важкої думки про від'ємний результат експерименту, невизначеність і невідомість всієї його роботи в подальшому. Просто він шукав собі якогось опертя, морального опертя, з яким би міг жити, мислити, працювати. І, йому здавалося, знаходив його. Знаходив саме тепер, після невдачі, майже після краху. Помалу починав усвідомлював. ти, що люди живуть не тільки для удач, що люди його професії живуть чи принаймні мусять намагатися жити для науки. Наука ж існує для людей. Він усвідомлював, що він звичайний собі чоловік, але чоловік не останній і не тим не останній, що хтось йому низько вклониться чи назве в найвищому ступені, а що він робить щось корисне для людей.

Звичайно, він буде й далі каратися, мучитись, бо карається й мучиться кожен шукач, він і далі аналізуватиме не тільки те, що зробив, а й самого себе. Було б найпростіше відкинути, забути все те. Адже — поглянь. Дерева ростуть. Сонце гріє. Іди й ти. Втомися. Зголодній. Поїж зі смаком. Поласуй черешнями. То буде найпростіше. Але ти вже так не зможеш. Ти мусиш ось зараз шукати вихід в глухого кута, в який попала лабораторія. Мусиш аналізувати всю роботу, свої власні думки, вчинки Бабенка, Хорол, всіх інших. Мусиш!

Дмитро Іванович повільно пішов нагору. Біля дверей кабінету на нього чекали Юлій і Неля. Обоє були схвильовані, заговорили навперебій, щойно він підійшов до них.

— Дмитре Івановичу, підпишіть характеристику Бабенку,— сказала Неля. — Нехай іде од нас. Ми з ним не зможемо далі контачити...

— А інакше — він залишиться,— чомусь злодійкувато оглянувся Юлій.

Марченко розреготався:

— Він і вас залякав...

— Не залякав,— скривився Юлій.— А знаєте, який він зануда? Ми вчилися з ним на одному факультеті. Він на два курси попереду. Товариші терпіли його п'ять років, а на випускному вечорі завели в темну аудиторію і оддубасили.

Марченко посміхнувся знову.

— Виходить, не помогло. А я хотів учинити щось подібне. Звичайно, не кулаками, а словами.— Він помовчав і додав: — Отож нехай іде дерев'яний кінь до іншої Трої?

— Ну, ви і в принципі не маєте права не підписати на нього характеристики, — вдався до хитрощів Юлій. — Він же не нездара й не ледар. А того... що за галстуком, — не видно.

— І воно вас не обходить? І вас не турбує, що поруч по землі буде ходити негідник! Та ви знаєте...

Він відчув, як щось скипіло в серці, щось збунтувалося, заллявши його всього хвилею пекучого гніву. То був гнів справедливості, правоти, презирства до дезертира й осуд тих, що мимоволі звільняли його від кари.

Тої миті він відчув, що його мовби щось підняло й твердо поставило на землю. Він зрадів тому. Адже відгадав певно: все це — і злість, і бажання працювати, й оця нова, знайдена віра — і є отой найбільший ривок, якого не мав і по якому сумував. Марченко знав, звідки прийшло все це. Він почував за плечима силу, почував міць, бо ж був не сам, бо поруч стояли друзі й однодумці — Чирков, Корецький і молоді колеги, які зараз хоч і поступалися чимось, але лише для того, щоб очистити спої лави, уберегти од чогось його самого. І тому він одразу ж вибачив їм. Але він знав, що вже ніколи й нікому не вибачить дезертирства, що ніколи не шукатиме компромісів, що йтиме тільки прямо й нестиме ношу, яку завдав на плечі, поки вистачить сил, поки не принесе туди, куди призначено. А нести має не сам, а ось з ними.

— Характеристику,— сказав Дмитро Іванович,— ви напишіть усі гуртом. При ньому. І взагалі... Може, згодиться ще комусь... для практики.

— Що ви, Дмитре Івановичу,—спалахнула Неля.—Ми вже все-все переговорили. Повірте, це буде єдина... така характеристика.

Вона зашарілася й стала дуже гарною. Вона й так була дуже гарна. А тепер жар залляв їй обличчя, очі горіли щирістю й рішучістю, в які Дмитро Іванович не міг не повірити. І він мимоволі подумав, як багато втратив Борозна, він не злорадів і не співчував, та й взагалі то була миттєва думка, інші почуття, інші думки полонили його, він боявся їх злякати, боявся розхлюпати, боявся видатися смішним, тому й подякував трохи сухувато, майже офіційно, й пішов до себе.

РОЗДІЛ ОДИНАДЦЯТИЙ

Дмитро Іванович був дома сам. Ірина Михайлівна пішла з Маринкою до кравчині, до Андрія їхати було рано, й він нудьгував. Потинявся по квартирі, полив на балконі квіти, постояв і подивився на вулицю — там усі кудись поспішали — з вудками, рюкзаками, кошиками,— знову вернувся в кімнату. Стоячи посеред вітальні з закладеними в кишені штанів руками, уперше подумав, що він і справді нудно живе. Нудно й нецікаво. Книги, книги, книги... Робота і книги — це прекрасно, але це все-таки не все. Звичайно, не можна перетворювати життя на шукання насолод, але й виключати їх теж нерозумно. Та й не все те, чим обставлене людське життя,— споживання насолод. Йому пригадалися почуття, які пойняли його на лузі над Десною, і він щиро пошкодував, що вони рідко коли тепер вибираються до річки або в ліс. Рідко омивають душі чистотою ііеба і блакиттю плеса. Та що там на природу! Вони майже перестали ходити в театри, на концерти, навіть у кіно вибиралися рідко. Щоправда, він не вельми кохався в музиці. Він любив музику, але здебільшого прості мелодії, не розумів складних оперних арій і симфоній. Вони здавалися йому нагромадженням звуків, він не міг знайти початку й кінця окремим темам... Замолоду намагався увійти в те глухе для нього коло. Ходив у філармонію по абонементу, накупив платівок, але так і не переміг себе. А далі й просто почав себе обмежувати в усьому, що не стосувалося роботи. І от тепер стояв і думав про те. Його сповнило почуття якоїсь розрідженості чи то туги, тиша пригнічуиа-ла його й відлякувала думку. Та сама тиша, яку він так любив, серед якої тільки й міг працювати. Спробував читати, дістав з полиці придбаний нещодавно томик Таціта, розкрив його на тому місці, де розповідалося про смерть Августа й прихід до влади Тіберія.

Проте сьогодні не міг заглибитися в читання. Незабаром упіймався на думці, що слухає тишу. Справді чекав телефонного дзвінка, чекав напружено, досадуючи на те, Що надає цьому .такого значення. Він почував, як проти власної волі переносить ту досаду на телефонну мовчанку й кудись далі, на того, хто б мав подзвонити, але не дзвонив. Ірина Михайлівна казала, що за ці два тижні Михайло обізвався лише раз — запитав про Андрія, а про те, що сталося в Дмитра Івановича на роботі, не запитував. Учора ввечері і сьогодні вранці Дмитро Іванович кілька разів дзвонив до Візирів додому.