Українська література » Класика » З погляду вічності - Загребельний Павло

З погляду вічності - Загребельний Павло

Читаємо онлайн З погляду вічності - Загребельний Павло

Наше покоління — найнещасливіше.

— Не кажи, Василю, не кажи,— заперечив йому батько,— у нас був один. Питають його: "Як живеш?" А він у відповідь: "Не живу — працюю". Тобто працюючи жив. Як і кожен із нас. А тепер можна обдумати все. Виявляється, й для цього час потрібен. А от твій Льоня сьогодні мовчить. Ми мовчимо, і він мовчить. А чого б?.. Мій Митько тут розпащековується на всю губу, а Льоня мовчить та слухає, хоч воно й слухати ще нічого від наших філософів. Міг би ти розповісти нам, Льоню, в цей вечір, важливий дуже для тебе вечір?

— Не знаю нічого,— сказав Леонід,— сьогодні не знаю нічого. Людина буває втомлена від щастя. Від горя буває і від щастя.

Він обняв однією рукою Алю, другою свого батька.

— Ось двоє людей... ну... не вмію я про себе... це складно... Євген називає себе прагматиком, а я — сухий практик... Згадую тільки часто, як малим ще був і — без батька... Не було тебе, батьку, тільки злий поговір людський. І порожнеча. Безнадійна і безконечна. І ось тоді я писав листи. До батька, якого нема. Писав так: "Я знаю, тату, що вас немає і ніколи не буде, але що робити? Більше ж не маю куди писати, а писати треба, бо я чув, що всі діти повинні писати листи своїм батькам..." Ну, та це історія давня і непотрібна...

— Дозвольте,— схопився поет,— дозвольте...

Але тут з поваги до секретів поетової професії я вмовкаю, бо вечір той затягнувся досить довго.

22

Якби спитали мене про історію, то я сказав би так: є історія писана, схоплена на живець, багато в чому поверхова, а є історія справжня, яка до часу приховує свої події і причини, лише згодом вони посідають своє місце, витіснюючи все породжене галасом, неуцтвом і марнослів'ям людей тимчасових. Як кожна жінка, історія відзначається сором'язливістю, але тим безсоромніше користуються з цього люди типу нашого Токового.

Ми подолали метал, ми приборкали неслухняні механізми, надавши їм нових якостей, але поки тривало наше змагання в остаточній, так би мовити, стадії, товариш Токовий з непомітним і в'їдливим нахабством присмоктувався до нас, зчиняв навколо нас галас, тепер уже позитивний, і для невтаємничених виходило так, що без Токового тут би й не засипалося і не змололося. Та що невтаємничені! Він кружляв довкола нас, командував нами, він заощаджував тепер наші зусилля, щоразу погукуючи:

— Вам не треба зайвої роботи!

— А що зайве? — питав я насмішкувато.

— Те, що не стосується головного.

— А що не стосується?

— Хлопче! — піднімав він пальця.— Хлопче! Облиш це вже . нам. Записано — і все!

Весь цех переходив тепер на запропонований Шляхтичем спосіб прокатки труб; Шляхтич виконував роль інструктивну, ми ж були простими його помічниками. А хто організатор?.. Товариш Токовий. Приїздили з інших заводів. Учитися й запозичувати. Зустрічав і проводжав гостей хто?.. Товариш Токовий. Вчених із трубного інституту водив по цеху хто?.. Не Гриша Фрусін, а товариш Токовий. Так історія випускала на поверхню своє шумовиння. Але що нам було до того?

Тепер ми могли б тріумфувати, якби вміли і якби знали, що то таке. Але нам цілком вистачало простого вдоволення зробленим, і в цьому почутті підтримував нас Шляхтич, вічно скромний, ввічливий надміру Льоня, якого не змінила навіть велика пригода з Алею.

Однак ми забули про Токового. Ми просто випустили його з виду, не надали значення — ніхто не потрактував Токового всерйоз після остаточного осмішнення. Та й сам Токовий давно забув про свої "принципові позиції", він не корчив тепер із себе всемогутності пречистої, не грав навіть ролі демона-руйнівника, обмежувався роллю дрібненького чортика, але не забував про великі зиски. Знову ж таки про це можна й змовчати, але правдивість цієї історії, на жаль, стверджується її повторюваністю, невтомною і невпинною, хіба що з несуттєвими змінами, тому доведеться викласти до кінця, не обминаючи й Токового, хоч як це прикро.

Ми з Євгеном не були присутні на тій розмові. Не претендували та й не знали. Токовий влучив хвилю, впіймав Шляхтича під руку, повів його поміж станами, мовби хотів показати йому, що вже зроблено в цеху, потім недбало, з якоюсь благочестивою сонністю в голосі промовив:

— Так от, Леоніде, треба оформлятися!

— Оформлятися? — нічого не второпав Шляхтич.— Що це — оформлятися?

Він терпіти не міг формальностей і паперів, цілком слушно вбачаючи в них обмеження людської самостійності, тут всі ми сходилися характерами і, треба сказати щиро, не почувалися самотніми.

— Хіба не розумієш? — не повірив Токовий.— Таке діло провернули! Переворот же цілий! Тут має бути велике озолочення і омедалення! Неодмінно! Оформлятися! На Ленінську премію!

— Не бачу потреби,— просто відповів Шляхтич, і це на нього було так схоже, що Токовий спершу не міг знайти слів, щоб переконати цього впертого у своїй незбагненності чоловіка, він тільки впіймав кілька разів ротом повітря, поблимав очима з натугою, поки, нарешті, спромігся здивуватися:

— Та чому ж?

— Це надто висока відзнака. А що ми зробили?

— Не боги премії одержують — люди. А за те, що в нас зроблено, то й не одну премію можна давати, а хоч десять. Треба оформлятися!

Токовий уперто уникав точності в своїх словах. Він не казав: "Ти зробив", "Ви зробили", "Вас треба оформляти". Ні, він вживав неозначено: "У нас зроблено", "Треба оформлятися". Шляхтич на ці тонкощі мовлення не зважав, але його обурювала сама постановка проблеми. Він сказав Токовому:

— Ти говориш так, ніби йдеться про запис у чергу за холодильником. Мені здається, що коли люди щось зробили, коли вони варті чогось, то про це повинен говорити хтось... Вищий, чи що. Народ... Партія... Ну, я не знаю, як це відбувається, але переконаний, що не може кожен сам давати оцінку власній роботі. Для цього існує суспільство. А так: я приходжу і прошу для себе премію. Це однаково, що прийти і запропонувати свої послуги на посаду міністра або президента Академії наук. Смішно ж!

— Та ти й не пропонуй сам,— полегшено засміявся Токовий.— Завод оформляє, завод і висуває.

— Трубний інститут також працював.

— І трубників візьмемо. Чом би й не взяти? Науку поважаємо, усіх візьмемо, кого треба. Діло колективне, наука тепер колективна. Техніка — сама собою... Одинички — це для капіталізму, а в нас...

— Вважай, що я не чув цієї розмови...

— Чудак-чоловік! Записано — не турбуйся! Все оформимо, Ти й не знатимеш нічого. Анкети, характеристики — все зробимо.

Слава тому, хто вигадав анкету й характеристику! Хвала і слава!

Якби Льоня вчасно передав нам зміст цієї розмови, хоч ми з Євгеном теж не зуміли б запобігти останньому вивищенню товариша Токового, але цілком імовірно, що десь у темному закутку спробували б полічити йому зуби, ребра та решту кісток, які надаються до ліку. Однак Шляхтич, видно, прагнув уберегти нас від недостойних учинків, через те й промовчав.

А тим часом десь вицокували друкарські машинки і косоголові канцеляристи носили на підпис характеристики, носили з кабінету в кабінет анкети, чимдуж шаруділи паперами і за тим шарудінням зовсім не чули грому заліза в прокатних станах так само, як ми за громом заліза не чули шарудіння паперів у далеко-близьких канцеляріях; нам здавалося, що тріумфує тільки діяння, дехто ж — і не без підстав! — покладав сподівання на тихий папірець, блідий і білий; хто на що здатен!..

Так неждано й негадано для нас газети видрукували списки висунутих на здобуття Ленінських премій в галузі науки і техніки. У списках переважали групи (там панував колективізм!), і серед тих груп і колективів стояло: "За розробку й впровадження принципово нового методу прокатки труб..." Досить буденно й просто для стороннього ока і вуха. Далі йшли прізвища: спершу гучні — голова державної комісії (для вагомості!), директор заводу (для партійності), директор наукового інституту, де працював Фрусін (для науковості), головний інженер заводу (за штатом), товариш Токовий (чудеса в решеті!). П'ять перших прізвищ урівноважувалися досить слабкувато наступними чотирма, які замикали список: Шляхтич, Фрусін і два рядові прокатники — тобто Євген і я, Дмитро Череда, що могло викликати в людей хіба що сміх! Бо й справді: поруч із такими поважаними і заслуженими людьми — якісь там чорнороби, недовчені й недовиховані, раз вони попхалися в поштиво-порядне товариство. Понаписують же ці косоголові писарі!

На заводі знову стали дивитися на нас трохи насмішкувато і, мабуть, не так за те, що самі вскочили в почесний список, як за безсоромне загравання з начальством. Надописували ж туди — ого! Ніхто ж не питав, як воно дописувалося, нікому й не доведеш нічого — велика сила друкованого слова!

І ось, може, вперше в житті ми з Євгеном відчули, що таке безпорадність і цілковите безсилля. Бо навіть коли мене викидало з танка, я знав, що рано чи пізно все ж таки ляпнуся об землю і тверда вона чи м'яка виявиться, але прийме в свої обійми розгвинчено-згвинченого свого сина, щоб пустити в життя так чи інакше оновленим, якщо й не цілком, то у всякому випадку частково. І Євген у той трагічний день, коли довідався про Алю і лежав на імпортному дивані в напрасованих штанях, не втрачав надії, що відчиняться двері і прийде вона бодай щоб утішити його, і двері справді відчинялися цілий день, хоч і не для Алі, але відчинялися. А тепер що?

Як сказав один учитель: "Щоб їсти смачні речі, треба боротися. І щоб митися під душем, і щоб думати, теж треба боротися!" От же вчитель! З ним ми не змогли б упоратися так само, як і з товаришем Токовим. Не борці. Ми належали до показово-скромних громадян.

Здіймати бучу задля зганьблення Токового і, скажімо, головного інженера, який теж заслуговує того, ми не могли, бо тоді б виходило так: хлопці стараються заради самих себе, не хочуть ні з ким ділитися премією.

Шляхтич мав на все погляд розважливо-спокійний:

— Що таке премія? — казав він.— Премія, особливо ж Ленінська,— це найвище, про що може мріяти людина. Вершина! Але водночас премія — це минуле. Після сходження на вершину починається спуск вниз. А треба щодня давати докази своєї потрібності людям. Може, тому молодим премії просто шкідливі. Не знаю.

І ми з Євгеном не знаємо. Але нас вражає в саме серце несправедливість! Як же так? Ленін колись після першого суботника писав, що при соціалізмі люди працюватимуть добровільно.

Відгуки про книгу З погляду вічності - Загребельний Павло (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: