Мотря - Лепкий Богдан

В політиці без таких листів не обійдешся, особливо коли до політики жінки встрявають. Нема що дивуватися, що княгиня Дольська рада б мене перетягнути на бік Станіслава. Це ж рідня!

Гетьман знову глянув на Орлика, а побачивши, що він все ще не заспокоївся, став нібито тримати на княгиню, що вона пальці не в своє діло суне. Перше хотіла, щоб гетьман намовляв царя покинути Августа й поєднатися зі Станіславом, а тепер хоче, щоб він, гетьман, покидав царя і приставав до Станіслава. З того й видно, як вона неполітично ставиться до такого важного діла.

— Яка ж тоді певність, що вони, поєднавшися нині зі мною, не покинуть мене завтра? Старий я лис, — тут гетьман погладив руку Орлика, — старий я лис, щоб мене можна перехитрити. Не тривожся, гетьман ще, славити Бога, з глуздів не збився, щоб слухати княгині. Вона щоправда, жінка гарна, але ж для її гарних очей я не можу зробити дурниці. Versate diu, quid ferre recusent, quid valeant humeri [22]. Хто таке Петро, це я вже знаю, а хто Станіслав те щолиш будучність покаже. Хто бачив, щоб певне за непевне міняти? Не відчалю я від одного берега, не впевнившися, що другий краще для мене. Може заспокоїтися пан генеральний писар, — сказав гетьман, беручи лист з рук Орлика. — Хвилину дивився на оригінал і на відпис, зготовлений Орликом, ніби порівнюючи їх із собою, а тоді пальцем ткнув у перший і спитався: — Die, cur hie? [23]

Орлик мовчки слідив за рухами гетьмана. Гетьман складав лист від Дольської, ніби бавився ним, поки не подер на дрібні шматочки.

— Зробимо автодафе. Принеси вогню.

Орлик побіг. Чути було, як відчиняв і зачиняв одні двері за другими.

Гетьман кріпко тримав шматочки паперу в своїй жмені.

"Орлик ще хитається, — казав до себе, — в душі, може, він і рад, але боїться. Не дивуюся. Ще йому не можна всього казати. Ще зачекаємо".

Як Орлик приніс огонь, гетьман вкинув туди шматки листу.

— Але ж горять золоті слова княгині! Гарно горять, та коротко. Спопеліли. Орлик відітхнув.

— Тобі вже легше, — жартував гетьман.

— Ні, ваша милосте, я лиш погадав собі, чи не шкода було палити цього листа.

— Треба. А тепер сідай і пиши числами. Пиши так:

вдячним серцем прийняв я і прочитав лист Вашої Княжої Милості, але прошу на будуче залишити таку кореспонденцію, бо вона може загубити і занапастити і життя, і честь, і субстанцію мою. І хай Ваша Милість Княжа не лиш не сподіються, але й не гадають собі, щоб я на старість літ вірність мою цареві порушив. Сю вірність я з молодих літ і досі непорушне заховував, отже, ще раз прошу більше про то до мене не писати. Бажаю собі і маю в Бозі надію, що отся відмова не попсує добрих і дорогих мені стосунків до Вашої Милості і прошу приняти і т. д.

Орлик прочитав написане, гетьман подякував йому і відпустив.

Тоді зірвався з ліжка. Одягнувся в довгий вовняний каптан і ходив кругом стола. Думав.

Це лучалося в нього не раз.

Прислуга гадала, що гетьман спить, а він працював цілу ніч в тишині і в самоті снував свої плани, як сітку павук, обмірковуючи все до найменшої подробиці.

Нині йому було над чим думати.

Недавно відправив послів із Січі.

Приходили з отаманом Гнатом Ґалаґаном. Гадали, що застануть у Києві царя і пожалуються йому. Запорожців, що були на царській службі, зневажали та притіснювали надміру, вимагаючи від них надто вже важкої служби.

Запорожці втікали. Тих, що їх зловлено, штемпували і давали на галери, ті, що щасливо прибули на Січ, розказували товариству про московські знущання. Січ заворушилася. Запорожці хотіли годитися з кримським ханом і кликали проти Москви орду.

"Ще мені тільки того й треба! — погадав собі Мазепа. — Орда в краю — гарні гості!"

Гетьманові Ґалаґан не подобався. Він не довіряв йому. Бог знає, що цей Ґалаґан сказав би цареві. А запорожці теж політики погані. Могли накоїти лиха, могли спонукати царя, щоб він знищив Січ. Гетьман того не хотів. Він нарікав на запорожців, прозивав їх перед москалями "харцизами і бунтарями", але Січ йому треба було. Тому повів діло так, що козацькі посли спізнилися. Приїхали, як Петро від'їхав. Гетьман затримав їх у Києві довше, гостив і насилу уговкав: переконав, що орди на Україну кликати не треба.

Та це ще невеликий клопіт. Куди більша турбота з княгинею Дольською. Ганна з Ходоровських, primo voto [24] Вишневецька, secundo voto [25] княгиня Дольська, пильно і вправно веде Мазепине тонке і небезпечне діло. Правда, вона своячка короля Станіслава, і це правда, що гроші в гетьмана позичає, але на тім не кінець. Хтозна, чи тій ще не старій і гарній жінці не захотілося бути гетьманшею, жінкою Мазепи? А Мазепа того не хоче. Вона чужинка, це не зробило б гарного вражіння на Україні. Бути гетьманшею Мотрі... Але ж у Дольської гетьманові тайні листи! Вона їх може переслати цареві... Що тут робить?

Гетьман бився з думками.

В сусідній салі хтось клямкою рушив. Хто такий? Гетьман виразно приказав, щоб не тривожили його, бо хоч спати. Навіть варта в покоях не стояла. Хто ж це?.. Пішов подивитися.

— Хто там? — спитав гетьман.

— Вашої герцогської милості найпокірніший пахолок, — відповів тоненький голосок.

— Блазень... Пустити чи ні?.. Увійди! — і гетьман відчинив двері.

Перед ним стояк не шляхтич з карабелею, а студент у довгополому каптані і з величезною книгою під пахвою. Кланявся у пояс. Книжка, здавалося, переважить його, а він носом запоре об долівку.

Гетьман любив пожартувати з блазнем, але недовго. Не мав часу.

— Чого тобі треба?

— Вашого герцогського дозволу на нове звання.

— Яке ж то?

— Вчитися хочу. Хочу слухати наук у вашій академії, бо в Москві потребують учених.

— Ага. А навчився вже чого?

— Чим більше вчуся, тим менше знаю.

— Так тобі здається.

— Так воно є. Я, мабуть, з такої шляхетської породи, що їм і шістдесятка стукне, а вони дурні.

— Так пощо тоді вчишся?

— Гадаю, що прийде хвилина, коли нараз роз'ясниться в лобі. От я вже дещо й нині зрозумів.

— Що такого?

— Один вірш затвердив наізуст.

— Кажи!

— Але він не складений по правилах піїтики, лиш по законам уха.

— Не шкодить! Говори!

Блазень поправив конвір, відкашельнув і, переступаючи з ноги на ногу, скандував, як школяр:

Дали ослові ясельця:

Соломи тут, а там сінця.

Осел аж хвостиком вертить:

І те смачне, й тамте кортить.

То вправо лоб, то вліво ткне,

Стебла ж ні травки не смикне.

І так він доти вибирав,

Аж при яслах голодний впав.

Шурнув ногами, завернув очима і ще раз повторив останню стрічку:

— Аж при яслах голодний впав... Кінець. Більше нема. Не написали.

Гетьман подивився йому в очі.

— Це про кого складено?

— Про всіх і про нікого.

— А від кого ти тої байки навчився?

— Від покійного Езопа. Мудрий був чоловік, хоч не такий учений, як наші. Байка сама прикладається у життю. Байка до життя чи життя до байки, не знаю. І тую байку, може, колись до когось приложать, може, й не до одного.

— Приміром?

Блазень ніби надумувався, чи казати.

Гетьман повторив:

— Приміром?

— А не буду битий?

— Багато разів я тебе бив?

— Ні одного, але мене тут біда б'є.

— Яка?

— Мазепа сильно скупий. Пиво тонше від води, м'ясо вердше від зубів, а гроші рідші від мого волосся, — тут догладився по лисій голові. — Тому-то я і поступаю во званіє учених, книгоглодателів і правдиіскателів. У Москві отаким людям добре платять. Лихим добре, а добрим зле.

— Ага, так! Але не викручуйся, мій пане. Кажи, до кого можна прикласти тую байку про осла між соломою і сіном?

— До кого? Ось "даймо на тоє", що комусь предкладають чернігівське князівство і німецьке герцогство, а він, сердешний, ніяк не рішиться, за котре йому брати. Та ще "дайми на то" можна тую байку прикласти, коли комусь подобаються дві жінки, одна старша, з короною, а друга молодша і не коронована, але ще краща від тамтої. Та ще можна прикласти тую байку, коли...

Але гетьман не слухав до кінця.

— Від завтра, — казав, — маєш подвійну платню і пиво з мого стола. Пішов геть!

Блазень підібрав довгі поли свого каптана і, вдаючи чорта, побіг через покої.

— Пан Іван, добрий пан, Гарний пан, пан Іван!

пищав тоненьким голоском.

— Диявол, не чоловік, — сказав Мазепа, вертаючи до спальні. — Ніби з книжки читає. Чи не балакаю я крізь сон. Мабуть, ні. А хоч би і так, то він не може чути. Така хитра біда, такий догадливий! Треба його добре при собі триматі щоб не втік, а то він догадується забагато, ніби думки читає.

Гетьман ще довго ходив кругом стола і розмовляв зсобою, а потім сів і став писати:

"Моя сердешна, кохана Мотроненько! Поклін мій віддаю Вашій Милості, моє серденько, а опріч поклону Вашій Милості, у гостинець книжечку і обручик діамантовий. Прошу те завдячне прийняти, а мене в любові своїй неодмінно ховати, нім дасть Бог з ліпшим привітаю...".

Дрібні круглі букви лягали рівними рядками на білий папір.

Гетьман відложив перо.

"Чи добре я роблю, пишучи цей лист? Чи, дійсно, не запахло мені свіже сінце? Може, моїм зубам відповідніша солома?"

Але недовго хитався. Пригадав собі Мотрю і її рішучу згоду, перейшов у думках усе, що промовляло за нею і проти неї, і заспокоїв свою совість:

"Боже борони мене, щоб я бажав їй злого. Люблю її, як осіння природа любить ясне сонце. Може, воно й недовго буде мені світити, але я його сяєво понесу з собою до могили. Мотря хоче бути моєю. Видно, так Бог судив. Та дивно воно якось складається. З Дольською ми собі кумами, а Мотря хрещениця моя".

Тут між гетьманськими бровами появився замітний для його портрета знак. Гетьман пригадував собі усі відомі з історії випадки, коли пануючі женилися, розводячися з першою жінкою, брали за жінок своїх кревних, усували усякі перешкоди.

"Що ж тут такого грішного женитися з хрещеницею? — питав себе. — Це не зв'язок крові, а прямо звичай такий. А невже ж я, гетьман, не рівня другим володарям?"

І гетьман докінчив лист до Мотрі.

СВАТИ

Шумливі вітри, набравши на степах розгону, гуляли над Києвом. Гнули галуззя дерев, термосили прибрамними стовпами й докладали усіх зусиль, щоб деякі непозачинювані віконниці повідривати.

На валах перекликувалися вартові.

Тускло горіла свічка в гетьманській відпочивальні. По шибках лупотів дощ.

Гетьман почував себе, мов на кораблі серед бурі. Один хиблений рух стерном — і все пропаде. Пропаде праця двадцятьох літ, підуть намарне усі заходи, щоб наладити

Іржавне судно й безпечно пустити його на розбурхані хвилі світових подій.

І перед гетьмановими очима стали пересуватися безконечним походом усі важніші хвилини з його життя.

Як венецький карнавал, скорим бурливим.ритмом шуміла молодість, повна любовних пригод.