Перунові стріли - Логвин Юрій

Тепер відчував, що болить все тіло, не тільки литка ноги!

Він поволі обернувся до воїнів, що сиділи на демені біля жаровні. Вони смакували смаженими сарганами. Та й запивали темним вишневим вином із великої грецької корчаги. Кілька просто пили вино та чекали, поки на решітці дійдуть саргани. Ні дядька Півня, ні Варяга в човні не було. А соколятник-помитчик лежав у затінку під смугастим святковим запиналом. До лоба і скронь він поприв’язував шматком рибальської сітки капустяне листя.

Півник відпустив дерево і спробував і собі посмакувати рибою. Це ж він стільки натягав цих прудких, мов стріли, сарганів!… Та, лиха б його доля побила! Соколятник-помитчик розкліпив очі, підвів голову і крізь стогін прохрипів:

— Куди ти лізеш? Подивись на курчат!… — і показав кволим рухом на лівий борт.

Непокрита клітка з курчатами стояла на самісінькій спекоті. Розчепіривши крила, розкривши дзьоби і заплющивши очі, валялись курчата.

— Нічого! Я зараз поцілю чайку! Тут їх он стільки! — Та й шкульгаючи від нестерпного болю, подався до козуба, в якому зберігався його самостріл.

Але його спинила варяги-поморяни:

— Не руш! Тутейші можуть збуритись, якщо заб’єш чайку.

І тоді Півника просто злило, наче окропом, від страху: "Чим же годувати княжих соколів?! І що з ним зробить дядько?!". Наче в гарячці Півник виліз із човна на причал і побіг, кульгаючи, по дзвінких дошках причалу. З причалу скочив на жорству. По жорстві було як же важко бігти! Малому здавалося, що зараз він чи виверне, чи зламає стопи. Та жорства скінчилась і довелося підійматися крутим кам’янистим схилом.

На брамі чорновиді воротарі не звернули на нього ніякої уваги. Проминувши дубові зруби та глиняні хижі для кустодії та митників, Півник побіг прямо курною вулицею. Вулиця була дивна — то високі паркани глиняні, то кам’яні, то тин високий гостроверхий із дзвінкого дуба. Ще з-за тинів і верхів будівель нічого не було видно, а вже чулося голосне шумовище. Сказати б ревище! Такого галасу Півник не чув і на Бабинім Торжку в день змагань! Люди верещали на всіх язиках, коні іржали, верблюди ревіли. Ще якась, не відома Півникові, тварина так кричала "І-а! І-а!", що всі інші крики блідли наче.

Малий вискочив на майдан. Та й побачив справжній табір. Намети і повстяні вежі на колесах, ятки з очеретяним верхом. Лежали й верблюди з паками. І скрізь люди, люди! Всякі — від білявих русів до чорних греків та якихось міднолицих чорнобородих хазарів. Все кричало, верещало. На якусь мить в малого голова пішла обертом. Та, як не дивно, увесь цей рейвах потім його збадьорив. І він кинувся шукати продавців курей. Курей він не знайшов. Але в одному закапелочку площі під очеретяним тином, вмазаним густо глиною, сиділи рядком люди. Були вони босоногі і всі в довгих подертих каптанах. Руки і ноги в них були худющі. А личини всі мали округлі, масні, наче бабські. Але з тонкими вусами і борідками, наче мишиними хвостиками. Перед ними стояли однакові, плетені з рогози, кошики. У кошиках камешились перепілки.

Малому від хвилювання стиснуло груди і він тремтячими пальцями зняв із шиї ладунку. І серед оберегів намацав свій найбільший скарб — рублену навпіл ногату. Тримаючи в лівій руці півсрябняка, почав правицею надягати через голову ремінець ладунки. Саме тоді його так штовхнули, що він заточився. І щоб не викачатись всьому в куряві, сперся об землю лівицею. І впустив свій скарб у порох. Він миттю відновив рівновагу й зразу ж нахилився, щоб взяти своє срібло. Та чиясь темна брудна рука вхопила срібло і щезла межи ногами покупців. Бо всі покупці з’юрмилися біля клітки з чотирма невеликими, чорними, як вугілля, тетерюками.

Півник кинувся за тією злодійською рукою, але не зміг зразу проштовхатися крізь дорослих. Як пробився на вільніше місце, то не побачив там жодного хлопчака. Його кинуло в холод, потім наче облило окропом по всьому тілу. Застугоніло в скронях, перехопило горло і він захлинувся сльозами. Стояв на середині провулку і плакав. І через сльози не бачив, як на нього наступає верблюд із хмари куряви. Верблюд тягнув рипучу двоколісну хазарську гарбу. Але малий нічого не чув і не бачив.

Верблюд не затоптав хлопчика. Тварина зупинилась просто над малим. Хоча погонич потяг його тростиною, верблюд не зрушив з місця. Тоді погонич обійшов верблюда, щоб подивитися, що там таке. І побачив Півника. Він замахнувся на малого тростиною. Та різкий владний голос сказав щось незрозумілою мовою. Погонич у гострому ковпаку опустив тростину і відступив до гарби. А людина з різким голосом взяла за плечі малого і відтрутила на бік. Півник підвів заплакані очі і побачив над собою череватого товстуна у блакитнім плащі. Того самого, що керував повантаженням степових скакунів на дромон. На плечі в нього сиділа та сама дивна хвостата тварина з людським личком і справжніми людськими руками. Дивилась на малого і ворушила бровами! Її тонку шийку обхоплювала лискуча обручка, від якої тягнувся тонкий сталевий ланцюжок до волохатого зап’ястя товстуна.

— Ти руський хлопчик? — спитав цей дядечко із сильним чужинецьким вимовлянням. Але всі слова вживав правильно, не те що мореплавець Варяг.

— Ні, я із древлянського краю.

— А, так, так! Іскоростень! — поспішив засвідчити товстун своє добре знання городів Руси.

— Ні. Я з Рудниці. У нас там добра руда для ножів і сокир…

— Ага, так, так! У вас на Руси добрі болотні руди… Не гірші, ніж в Африці. І камінь там у вас є хороший, рожевий. Добре ріжеться… Ти сюди з Варягом приплив торгувати? Ви привезли бурштин, хутро?…

— Ні, ми тільки тут спинились… Потім далі попливемо…

— Ви теж пливете до Трабзонту? Чи ще куди?

— Дядько не велить говорити чужим людям.

— Молодець, що слухаєшся дядька! Старших треба слухатись!… А тільки скажи мені, чого це ти так гірко плачеш?

— Мене отамо штовхнули і я впустив свій срібняк у порох. Коли я нахилився за ним, його хтось ухопив і втік у натовп!… Як я тепер куплю перепілок? Чайок, кажуть, у вас у затоці стріляти не можна… І де тих гав уполювати?… Якщо ловчі птахи заслабнуть, дядько мене заб’є!…

— Невже ті яструби такі коштовні?

— Та які яструби?! Два сивих кречети! Та ще й чорний ререг оттакенний! За них обези дадуть щире золото!

— Ну так вже й дадуть? Обези, щоб ти знав, великі скупердяї.

— Дядько казав, що дадуть! Бо те золото не кагану, а на Храм піде! І Варяг казав, що дадуть!

— Ну, якщо Варяг каже, то, може, й правда, що дадуть. Я твого Варяга знаю. Ми з ним у Царгороді в кості частенько грали.

— Варяг у тебе, мій господине, вигравав?

— Ні. Він хороший гравець, але мені завжди програвав. Одного разу я в нього всю його здобич виграв! Два сарацинські мечі і єгипетську карафку кришталеву!… Ну добре, чого ми стоїмо?… Пішли купимо перепілок…

— У мене немає більше грошей…

І малий знов заплакав, розмазуючи сльози кулаком по щоках.

— Ну не плач, не плач, мій хлопчику! — ласкаво проказав черевань. Та ще й полою плаща витер малому обличчя і жартома поляскав по сідницях.

А тварина враз зависла мордочкою вниз. Задніми лапами вона трималася за плащ, а передніми, ну точнісінько, як дитячими ручками, почала куйовдити чуприну малому. Хлопчик просто скам’янів від несподіванки.

— Не бійся, то вона з приязні. Ну пішли, купимо перепілок. Скільки вони коштують — якийсь мідяк за дюжину. Це не Царгород! Там все справді дороге…

— А в мене і мідних… монет… немає…

— Дурне! Я тобі задешево куплю хороших перепілок. А ти мені з Обезів привезеш кошик лісових горіхів. Там їх повно на кожному узліссі. Ти ж саме цим шляхом вертатимеш назад?

— А яким ще можна вертати до Києва?

— Звичайно ж, через Пороги!

— Ну, мій господине, який же ти нерозумний! Хто ж на одному дракарі через Пороги вертає додому?

Торговець взяв Півника гарячими спітнілими пальцями за руку. І зразу ж хвостата тварюка скочила на плече хлопчикові. Малий аж присів від несподіванки. А товстун весело зареготав і погладив по спині тварину:

— Ах ти ж, Сірун, Сірун.

— Я не серун! — образився Півник.

— То її ім’я — Красуня по-вашому, а по нашому — Сірун.

— А хто вона?

— Як хто? Хіба ти не бачиш — мавпа африканська.

— А чого в неї замість лап — людські руки? І хвіст як у худющої кішки, а борода, як у рисі?

— Так її Бог сотворив…

У продавців перепілок товстун запускав у кошики і клітки свої волохаті спітнілі пальці й вибирав найжирніших пташок. Кричав, сварився, умовляв і насміхався, поки не вибрав дюжину пташок. Збурив усіх продавців перепілок. На кутку зчинився галас сильніший, ніж в інших кутках базару. Мавпа ж все сиділа на плечі в малого і ськала йому в кудлатій чуприні. Ніби щось знаходила і пхала в свої рухливі варги. Здавалось, що крім хлопчикової чуприни її ніщо не цікавить. Та коли раптом одна перепілка вирвалась із кошика, мавпа рвонулася вперед і на льоту схопила пташку та ще й голову їй миттю прокусила.

Зрештою товстун запхав всіх перепілок у плетений з рогози кошіль і віддав малому.

— Мій господине! Як я тобі принесу горіхи? Адже ти живеш на кораблі?

— Ні. На кораблі я тільки відправляю до Синопи коней, кожі та рибу. Назад я повертаюсь із тонкими ромейськими товарами. Тут я мешкаю в домі ромея Спіро. У нього найсолодший на всьому узбережжі виноград. Йому хазари привезли черенки із самої Бухари… Отакенні грона визрівають… — Товстун показав руками як би розмір телячої голови… Ну, ну, Сірун! — розсердився товстун і відібрав у мавпочки перепілку. Бо мавпочка почала дерти пір’я з мертвої перепілки і обсипати ним і пухом і голову хлопчика, і плащ торгівця. Мавпочка Сірун невдоволено заверещала. Але череватий смикнув її за ланцюжок і вона зробила вигляд, що розглядається довкола і їй зовсім не цікаво, що господар робить із її здобиччю.

Вони вийшли на вузьку, проте охайну вуличку. Прямували вниз до портових воріт. Тут всі стіни будівель і огорожі були із світлого каменю. А дах невисоких домівок покривала луска червоних глиняних черепиць. Біля однієї дубової хвіртки у міцному кам’яному мурі товстун спинився і застукав важким срібним перстнем по вибіленому часом і сонцем дубу. Тієї ж миті хвіртка відхилилась і в ній постав, упираючись в лутку головою, худющий чорновидий чоловік. Черевань і кощавий привітались і швидко-швидко заторохкотіли про щось своє.