Роман юрби - Шевчук Валерій

Попіл розмоклий і в ньому пропечатувалося кілька слідів: гумові чоботи й жіночі закаблучки. Чоловічок кинув оком на город бадилля, шматки іржавої бляхи, іржава, викинута духовка. Кілька карачкуватих яблунь сиділо на снігових, нерозталих острівцях. Біля порогу стояла колодка, на якій рубали дрова, а земля довкола так густо засипана дрібними трісочками й тирсою, що аж жовтіла. З даху стікав сірий струмочок, розбиваючись об воду в круглій іржавій балії.

2

Він їв за круглим, застеленим цератою столом, біля нього сиділа мата, та сама Клара, Жасминова Пані, повнолиця й повнощока, й оповідала щось неприємне про сина й невістку; її круглі, глибоко посаджені очі при цьому гостро поблискували, а він слухав ту розповідь п’яте через десяте; очі його спочивали на вікні, біля якого ріс величезний кактус: здається, цей кактус збирався розквітати, бо вибив із себе кілька пуп’янків. Кактус стояв на тлі вікна, як розп’яття, — у дивний спосіб накладався на чорного хреста віконної рами.

— Уяви собі, — казала мати, — ми з батьком захворіли на грип; вони, правда, приходили — вона частіше, а він рідше, я нічого не кажу; він води принесе, а вона щось із харчів підкине. Але лікарка виписала нам ліки; я й кажу, піди, сину, в аптеку. Знаєш, як він любить зробити якусь послугу — пішов і досі купує ті ліки. А це увалюється, десь добре-таки смикнув, несе від нього, як з бочки, каже: ліки вам приніс. Ну, я й кажу нащо нам ті ліки, коли ми вже видужали, а він: дуже вже хотіла тих ліків. Це я дуже хотіла ліків! Ми, правда, обійшлися, бо сульфадимезин був у нас вдома, але як тобі це подобається? Вона теж добра пташка молоко й хліб приносила, але щоб якогось супа скрутити, то я з температурою в тридцять дев’ять вставала й варила. Він, правда, приносив дрова, але не могла я й на двір, вибачай, вийти — мороз двадцять градусів. Батько теж з високою температурою, а той увалився п’яний, сидить і курить. Я кажу може б, ти не курив у хаті, тоді він як бухне дверима! Потім, правда, знову прийшов: дрова приніс — як гримне тими дровима! Я кажу: коли тобі так важко нам ті дрова внести, то й не носи. І знаєш, що він сказав?

Маленький чоловік перестав їсти. Відклав виделку й дивився мертвим поглядом у вікно. Було воно сіре й непрозоре, а може, то сіро й непрозоро ставало йому на душі. Щось упливало в груди, як негода; а цей розквашений, мокрий місяць — як посипана ще з зими, а тепер болотиста, жовта від попелу стежка од хвіртки до сіней.

— Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею й залишилася! — мати раптом заплакала, струшуючись усім тілом, хоч сліз на очах не було. — Я тоді показала йому на двері: не ходив до нас раніше, не ходи й тепер. Подумаєш, води приніс і дров урубав. То він устав і пішов…

Маленький чоловік роздивлявся по хаті: шафа зразка п’ятдесятих років, того ж стилю стільці й канапа і якось дивно й недоладно чорніло серед усього того фортепіано.

— Зап’єш молоком чи ряжанкою? — спитала мати.

— Ряжанкою, — відповів він і, поки мати ходила за нею в сіни, підступив до фортепіано, відкинув покришку й легенько програв гаму. Фортепіано було розладнане, принаймні треба було підтягти його на півтону.

— Так давно у нас ніхто не грав, — сказала мати, вносячи ряжанку.

— Розладнане, — сказав, опускаючи покришку, маленький чоловік, — але я захопив із собою ключа й камертон.

— Крім тебе, в нас нікому грати, — навіщось сказала мати. — То я й кажу; забирайся, щоб очі мої тебе не бачили! Тоді він — у двері, а вона — за ним. Відтоді й порогу нашою не переступають. Не знаю, хто з нас егоїст; я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою, — такий же він був хворобливий, сам знаєш, то оце дожилася… За моє жито…

Рипнули двері і в кімнату, накульгуючи, зайшов батько. Так само малий, як і син, з інтелігентною борідкою і з чорними молодими очима На вулиці його звали Жасминовим Паном.

— Не треба мені ні їхньої помочі, ні їхньої води і дров. Я так їм і сказала. І ту десятку, яку вони нам дають, я теж відмовилася брати. Людям сказати: рідний син, а гірше чужого. Обійдуся без його допомоги, і не хочу, щоб він мене ображав!..

— Довго тебе не було, — сказав батько. — Чекали ще минулого місяця. Така зараз погода бридка!..

Маленький чоловік пив ряжанку. Дрібними ковточками, залишаючи над горішньою губою блідаві вусики.

— Каже: ти як була егоїсткою все життя, так нею і залишилася, — сказала вдруге мати, але цього разу не плакала. Я тоді показала йому на двері й кажу: досить з мене! Подумаєш, води приніс і дров нарубав.

— Я зараз дрова рубаю сам, — сказав батько. — Але тоді в мене був грип. Гадаєш, така погода довго протриває?..

— Це ти мав би сказати, — мовив маленький чоловік. — Не покинув писати щоденника погоди?

— Пишу, — широко всміхнувся батько, здається, він і заговорив про погоду, щоб перевести на це мову. — До речі, я недавно почув від одного, що коли перший день березня ясний, то рік — урожайний, а який буде день шостий, сьомий і до дванадцятого, така буде погода в ті самі дні в решті місяців. По-моєму, той прогнозист пересолив…

— Я й кажу, — уперто втрутилася мати, — забирайся, щоб мої очі тебе не бачили! Як тобі це подобається?

— З того часу порогу нашого не переступають, — підтримав дружину батько. Зітхнув і понурився.

— Не знаю, хто з нас егоїст, — підхопила мати. — Я ціле життя тремтіла над ним, як над болячкою…

— За моє жито мене й бито, — сказав батько. — Мати все здоров’я вам віддала.

— Не треба мені ані їхньої помочі, ані дров!

— Той самий чоловік сказав мені й інше, — сказав батько, косячи оком у бік своєї розгніваної половини. — Коли чотирнадцятий день ясний, то й рік буде добрий, а коли негода, то рік буде вітряний…

— Сьогодні воно і є, чотирнадцяте число, — сказав маленький чоловік, виймаючи з течки ключа для настройки й камертон.

— А що я кажу! — мовив батько і по-змовницькому підморгнув синові.

3

Зняв з фортепіано поперечну дошку, оголивши струни з повстяними молоточками. Підкручував ґвинти, натискаючи водночас на клавішу і звіряючи звук з камертоном. Мати стояла поруч і ще раз переказувала, що тут у них відбулося. Батько позіхнув, прикривши рота долонею, і покульгав у свою кімнату: там він сяде біля вікна й дивитиметься в насумрену даль, а потім запише у своєму щоденнику, що день чотирнадцятого березня — негожий і що треба обов’язково перевірити, чи правду сказав йому той чоловік, котрий провіщав вітряну погоду. Батько був пенсіонер і, здається, забув, чим він займався до пенсії, зараз він — синоптик. Може, тому в нього в кімнаті росте якийсь особливий вазон з великим круглоовальним, вигадливо прорізаним листям. Ця рослина, як каже батько, приблукала сюди з Гватемали, там це листя шириною до метра. Воно має повітряне коріння, яким чіпляється до стовбурів дерев і росте, накручуючись на ті дерева, а коли нікуди підійматися, спадає до землі. Зараз на кінцях листків вазона тремтять водяні краплі, вони крапають на підвіконня. Перед дощем рослина починає плакати, наче смутиться й сама, — батько любить цей вазон ніжно й віддано, а коли говорить про нього, голос його тремтить од зворушення. Можливо, й зараз вазон беззвучно плаче, батько дивиться на нього й починає тихо йому співчувати. Маленький чоловічок тимчасом підтягував на півтону звучання кожної струни, і коли вона гучала чисто й правильно, на його обличчі з’являлася та ж таки усмішка, яка з’являється в його батька, коли той переконується, що його прогнозування збулося. Мати присіла від сина поодаль і все ще говорила. Це заважало йому, адже мати вряди-годи перепитувала, чи слухає він її і чи не заважає вона йому своїми балачками. Він не відповідав, і це, здається, задовольняло її — так у них повелося віддавна. Отож вона знову детально оповіла ту ж таки історію і схлипнула, і з очей цього разу таки покотилися сльози зовсім так само, як течуть із листя того гватемальського монстра. Маленький чоловічок перестав наладнувати фортепіано і прокрутився на ґвинтовому ослінці.

— Не переймайся, — сказав він. — Чого не буває; погиркалися трохи, але скоро й помиритеся.

— Ну, ні! — обурено підхопилася зі стільця мати. — Я йому цього не прощу. Ти тільки подумай: назвати рідну матір егоїсткою! Та як у нього язик повернувся!

— Сама ж кажеш: випив був.

— А як випив, то не треба стежити, що кажеш? Треба дозволяти собі таке хамство?

Маленький чоловік гмикнув, видимо з нею погоджуючись, і знову крутнувся на стільці. Зарипів ґвинт, але цього разу він перестарався: звук вийшов зависокий. Тоді спустив струну, а коли в кімнаті з’явилося щось чисте й осяйне, задоволено прихитнув головою. Ще раз натис на клавішу: звук був божественний — він перебіг пальцями по тих клавішах, які вже були наладновані. Струни зарокотіли дружно й гармонійно, і маленький чоловік подумав, що приїхав сюди оновитися й наладнатись, як і цей інструмент. Хотів підняти на півтону весь свій настрій — щось там у нього, де тепер жив, було негаразд. Подумав, що ні батько, ні мати не спитали, як йому живеться; та й коли б спитали, не оповів би їм нічого. Вони обоє зраділи, що знайшли собі співрозмовника, а в нього душа плаче і стогне! Прагнув патріархальної тиші рідного дому, бо в тілі з’явилася неприємна втома, якої чомусь не міг перебороти. На щось сподівався, їдучи сюди, щось хотів собі повернути. "Але ні, — подумав, лагодячи запалу клавішу, — це так просто не відбувається. Та й кому є діло до моїх клопотів та гризот?"

Мати начебто відчула його напругу, бо перестала, почату вчетверте, переоповідати ту ж таки історію: вона згадувала. Але згадувала тільки про те, які невдячні були щодо неї старший син та його жінка. От, наприклад: у них вітер зірвав бляху на даху, батькові з його ногою на дах вилізти нелегко, а Стах тільки вислухав їхню скаргу і по всьому.

— Але я ж полагодив вам дах, — сказав стурбовано маленький чоловік. — Чи це було іншого разу?

— Я про те саме, — сказала мати. — Але це ти полагодив, а не він. Не відпали б і у нього руки. До речі, він і до тебе недобре ставиться. Знаєш, що він сказав, коли я попросила купити ліки? Зараз, мовляв, не кріпосне право, а коли мені так уже треба прислужників, то щоб ти приїхав і сидів біля мене. Він сказав, що ти все одно нічого не робиш.

— У кожного своя робота! — покірливо відказав маленький чоловік.

— А він сказав, що твоє бренькання — не робота! Що ти, мовляв, бавишся, а не працюєш.

— У кожного своя робота! — вже твердіше сказав маленький чоловік, підтягаючи чергову струну.

— Він сказав, що ти і такі, як ти — дармоїди, — гостро і з якимсь упоєнням вимовила, мати.

— У світі все відносно, — тихо проказав маленький чоловік і тужно зирнув на кактуса, що все ще розпинався на хресті рами.