Вир - Тютюнник Григорій

— Фед! Принеси мені гребінець і пудру. Та, гляди, не розсип по дорозі.

"Радуйся, нене, дістала поміч на старість", — глузливо зітхнув Тимко.

Доки гості вмивалися, Гаврило з Йонькою натягли півкомори мішків та чемоданів. Йонька хазяйськи промацував їх пальцями, намагаючись зарані відгадати, що в них є.

Після вечері в хату нашевкалось повно односельчан. Їм піднесли по чарці, вони відразу повеселішали і всі до одного поскручували цигарки.

— Оце ж накадите повну хату, — забідкалася Уляна. — Тут від свого курія ніяк не видихаємо, так ще й від вас нюхай.

Дядьки погупали чобітьми на поріг і потягли за собою цілий чувал диму.

Федот, вмитий, чистий, виголений, в одній натіль ній сорочці, галіфе та шльопанцях на босу ногу, теж пішов за ними, але в сінях Йонька притримав його за рукав і заставив зодягти військову форму.

— Вона мені і так набридла, тату, — опинався Федот.

— А я тобі кажу: надінь. Хай усі бачать, що ти в мене червоний командир, а не яка-небудь заплішка.

Федот у думці схвалив бажання старого. "Що ж, зодягну. У селі не так-то вже й рясно таких, як я". Федот пішов у хату, зодяг гімнастьорку, портупею, зробився зграбніший і статечніший. "Діждався честі, — радів Йонька, не зводячи із сина очей, —он скільки людей за розумним словом привалило. Ждуть, як колись архієрея ждали".

При появі Федота дядьки стихли і чемненько розсілися попід стіною.

— Бож-же ж мій, бож-же ж мій, як ідуть года! — журливо почав Кузь, що прителіпався сюди найпершим і вже встиг покуштувати дорогих Федотових цигарок. — Як здумаю, який ти маленький був, так наче це діялося вчора, а як подивлюся, що ти вже червоний командир, то, либонь, і не вчора, а таки давненько. Аж не віриться. Ти дай мені, синок, закурити, бо розговор буде довгий. Зроду таких не курив, — щиро призначся Кузь, пожадливо затягуючись запашним димком. — Райський запах! Колись баба Улита, ота, Йосипе, що на Афон ходила, приносила із святої гори якогось зілля, так давала й нам, дітям, понюхати. Так чисто отаким пахло, як оця цигарка. Який сорт. Ах, який сорт!

— Ти цілий вік один сорт куриш — чужі, — обізвався Латочка.

— Хай порозкошує чоловік, — заступився за Кузя Йонька. — Бо таких цигарок сюди, звичайно, не привозять. Це їм такі на командирський пайок дають.

— Ну, грець з ним, — перебив його Кузь. — Так про що ж будемо з тобою говорити? Прибув, значить, у рідну сторонку? Воно, брат, де ворон не літає, а на рідну сторону вертає. Я коли повернувся із заробітків у тисяча дев'ятсот тринадцятому році, то зупинився на Веевій горі і аж заплакав... Ну, а ти ж де побував? Що повидав?

— Я більше по городах. Потому — служба у мене така.

— Так. Так. А скажи, як воно по містах із матерією? У нас — лихо. Скоро доходимося до того, що й грішного тіла нічим буде прикрити.

— Там аби гроші. Все є.

— Ну, а продукти? Масло, хліб, сахар?

— Для цього є спеціальні магазини — гастрономи. Іди і купуй, що хочеш і скільки хочеш.

— Правда, правда. Я теж оце недавно був у Полтаві, так теж усе є, що треба. От тільки соди і чобіт немає. А щоб косу добру купити, то, мабуть, і до самого Одесу дійшов би і то не купив би такої, як треба. Коли ж воно в нас отой достаток буде?

— Буде все, тільки не відразу. Зараз у нас весь упор на важку індустрію, бо вона всьому голова. Будуть у нас машини — буде й матерія. Руками її для всіх не наробиш. Партія обіцяв, що в кінці цієї п'ятирічки всього буде доволі, а вже що наша партія скаже — то закон. В тім її і велич, що вона бачить далеко вперед.

— Це правда. Але ти мені скажи, куди воно хліб дівається? Чого воно в містах такі за ним черги великі?

— Держава робить запас. Навколо нас вороги. На випадок чого — нам надіятися ні на кого, крім на самих себе.

— А я чув, що германцев! його везуть цілими ешелонами.

— Ми люди військові. Нам це невідомо. Я тільки знаю одне, що з Німеччиною у нас найближчим часом нічого поганого не буде. Ми з нею маємо угоду про ненапад.

— Ох, не вір тим германам! То — собаки потайні. Вкусить — і зуби заховає.

— Ми цього не боїмося. А коли хто зачепить, будемо бити ворога на його ж території.

— А не вийде того, що в японську?

— Ні! Не вийде! У нас — техніка, авіація, флот. Ми — наймогутніша країна світу.

— Ну що ж, ребяточки, побалакали трохи — пора додому, — обізвався в перший раз за вечір Бовдюг. — Федот з дороги, йому відпочити треба, а Кузя до ранку не переслухаєш.

Коли вийшли за ворота, Бовдюг сказав Кузові:

— Ти догавкаєшся! Ну на якого чортового батька ти в політику лізеш? Спитав, почому сало на базарі, — і сиди нишком. Так ні! Йому поясни, куди хліб дівається, чого матерії не вистачає. Яке твоє діло?

— Інтересно. Бож-же ж мій, як інтересно! Подивився у вікно — і то скільки видно! А як поїздити та з розумними людьми поговорити. Скільки ж тоді в моїй голові розуму прибавиться?

— А навіщо він тобі здався, той розум? Дурнішому легше на світі жити.

— Е, це вже ти не говори! Не говори! Чоловік на те й родився, щоб весь вік, скільки живе, розуму вчитися. Оце є в мене ще трохи тютюну в кисеті, прийду додому, куритиму та все над людським життям міркуватиму.

Після того як дядьки розійшлися, ні Федот, ні Йонька спати не лягли, а засвітили каганець і пішли в комору.

— Я тут привіз тобі дещо, — загадково зашепотів Федот і розв'язав великий важкий мішок. — Маю на складі хлопців знайомих, от і удружили, спасибі їм.

Чорний згорток шкіри тьмяно блиснув у нього в руках, потім він витяг кілька пар червоноармійської білизни, два відрізи на шинелю, три пари нових галіфе, білу байку на онучі.

— Боже мій, скільки добра! — жадібно засвітив очима Йонька. — Не бійся. Усе буде в цілості. Ніде ані шматини не потеряю.

— А що скажу вам, тату, — Федот помовчав, прислухаючись, чи ніхто не притаївся під дверима, — що в світі тепер неспокійно, так що все може бути. Ви про це (він показав на мішки) нікому не говоріть. Нашийте всім чобіт. Дайте й Гавриловим діткам. І Тимкові пошийте. Він уже парубок.

— Тимкові не дам і шкуратка. — Верхня губа в старого сердито сіпнулася. — Зобижає мене.

І Йонька довго та жалісно розповідав Федотові про те, як "отой баришник" трохи голови йому не зрубав лопатою.

На другий день снідали багато, по-сімейному. Федот із Юлею сиділи на покуті, мати їм прослала новий вишитий рушник на коліна, щоб сметана не капнула на святешний одяг. Всі сиділи щасливі, урочисті. Навіть Йонька ретельно вимив милом руки і зодяг чисту сорочку. Гаврило, червоний, як перець, сяючий і добродушний, все посміхався, точно так, як мати, і не знав, куди подіти свої здоровенні мозолисті руки, на які з острахом поглядала Юля. Гаврило сидів якраз проти неї і гостинно припрошував:

— Може, вам сметанки підлити чи вергуна подати? І коли він повертався своєю громіздкою фігурою за тим вергуном чи за сметаною, то із столу обов'язково що-небудь падало: або ложка, або шматочок хліба, або обсмоктана куряча кісточка.

— Сиди вже. Без тебе подам, — удавано сердилася мати, насмішкувато підбираючи губи, а в душі безмежно радіючи, що нарешті всі зібралися до одного стола, як хороша родина, і говорять собі мирно та любенько. Як господиня й мати, що всьому дає раду та совіт, вона за стіл не сідала, а плавала, як лебедиця, то в хатину, то в комору та все подавала страви на стіл, що їх не було куди й ставити. На Уляні рясна спідниця в горошок, кофточка синя, хустина біла, як сніг, а з-під неї лице рум'яне, як у дівчини. Випила ж ту чарку горілки з дітьми, так таке, що хоч під щоку берися, тільки що ото зморшки під очима та волосся з сивиною, але то кат його бери! Тепла хвиля підмиває серце матері, як вода калину, щасливою сльозою очі криються: усіх же вигодувала та виняньчила та й до розуму довела. Слава богу, всі живі і здорові, то як же не взятися за щоку та не кигикнути ташанською чайкою: "Сини ж мої, соколята, тільки ж вами я й багата!.." Уже б вона й заспівала, та невістки соромиться. Скаже — здуріла мати на старість.

Йонька сидить з краю стола і коли набирає в ложку сметани, то витріщає очі, ніби скарбу шукає, їсть він, голосно чавкаючи, обляпуючи білими каплями бороду й вуса.

— Ти б окуратніше, старий...

— А що? — озирається він на всі боки.

— Сметана он по бороді тече.

— Бач, що придумали з жиру, бісові діти! — тяжко сапав він, глипаючи то на одного, то на другого почервонілими очима.

— Попадешся ти мені іншим разом, чахотка чортова! — погрожував ізнадвору Тимко, мацаючи рукою розбите вухо, з якого тоненьким струмочком текла кров.

— Ну-ну, ти добалакаєшся! — витріщився Гаврило і, взявши за плечі, виштовхнув брата ще далі.

Тимко постояв посеред двору, оглядаючи, що сталося з ним після бійки. Виявилося, що на сорочці гудзиків як не бувало і від плеча аж до ліктя розпанаханий рукав. "Нічого, я колись тобі все згадаю", — погрозив він на вікна і пішов городом у яр. Там було тихо і мирно. Від глиняних стін віяло вологою, дзюркотів потік із чистою джерельною водою. Тимко підійшов до нього, вмив лице і довго мочив водою розбите вухо, що сочилося кров'ю і палало, як жар, потім сів під кущем дикого терну. "Я тобі покажу, — бурмотів він. — Думаєш, як квасолю почепив на петлиці, так їздитимеш на мені, як і раніше? Ні, вистачить уже. Увірвалося".

Він сидів ображений, одинокий і розумів, що, крім матері і Гаврила, всі його ненавидять. Думки, одна від одної складніші, болісніші, мучили його, і він, щоб розібратися в них, став пригадувати своє дитинство.

Пам'ятає він, як одного разу зимою приїхав із базару батько. Він увійшов у хату, закутаний по самі очі в башлик, білий від снігу, як мара, із бурульками на вусах, з-під яких, як з бовдура, валила пара, кинув дітям на піч мішок, у якому щось заторохтіло, як замерзлі кості. Вони із Федотом розв'язали мішок і, штовхаючись, як поросята біля корита, хотіли чимшвидше заглянути, що там є. Там були новенькі чоботи. Вони почали видирати один в одного ті чоботята, сперечалися, кому вони належать. Батько, зачувши сварку, люто закричав на них і сказав, що вони Федотові, бо він старший.

— А що! Мені купили чобітки, а не тобі. Ги-ги, — вихвалявся Федот, показуючи жовті зуби.

Тимко заплакав. Він не розумів, чому ж чобітки віддані Федотові, а не йому, який слухав батька, сидів на печі смирно і _не збивав пилюки.