Посол Урус-Шайтана - Малик Володимир
Чи та пак — козак... Ні, невільник... Тьху!.. Втім, один аллах знає, хто він такий насправді! Може, шайтан в образі людини?
— Ти? — кинувся йому назустріч Сафар-бей, ще не вірячи своїм очам.
— Я. Слава богу, встиг вчасної— промовив Арсен Звенигора, витираючи рукавом спітніле чоло.
— Що це все значить? Як ти опинився тут?
— ГІро це потім. Я бачу, ти взяв у полон воєводу Младена. Заклинаю усім святим, збережи йому життя, не дозволяй знущатися з нього, поки я не поговрю з тобою, — і додав тихше: — наодинці...
Сафар-бей якось чудно подивився на козака й наказав відвести воєводу та його дружину в будинок і приставити до них варту.
Чи то від втрати крові, чи від раптової зустрічі з колишнім невільником, що знає якусь таємницю його минулого, він ще більше зблід і видавався дуже схвильованим. Чорні очі поблякли, стали каламутні.
Та ніхто з яничарів не помітив зміни на обличчі бюлюк-баші.
Віддавши розпорядження йти на допомогу загонові Гаміда і допомогти пораненим, Сафар-бей підкликав Карамлика. Тихо сказав:
— Бачиш цього яничара? — показав поглядом на Арсена.
— Так, ага.
— Невідступне слідкуй за ним!
— Слухаю, ага.
Сафар-бей узяв Арсена під руку, і вони разом пішли до будинку. Карамлик рушив за ними, пантруючи кожен рух незнайомця.
У напівтемному похмурому приміщенні нишпорили яничари, заглядаючи в усі закапелки, — шукали гайдуцьких дорогоцінностей.
— Геть звідси! — накинувся на них Сафар-бей. — В ущелині і досі триває бій, а ви, гультіпаки, тиняєтесь по закутках! Гайда туди! Швидше!
Яничари зіслизли, мов їх вітром здуло. Лишились тільки двоє, що вартували полонених.
Сафар-бей понурим поглядом обвів невелику кімнату. Порожньо і непривітно. Над головою — сіра стеля. Підлога, як і стіни, застелена шкурами диких звірів, вузькі вікна-бійниці. Попід стінами — важкі дерев'яні лави. Посередині — такий же важкий, незграбний, потемнілий від часу смерековий стіл. Навпроти і збоку, праворуч, — низенькі двері до бічних кімнат.
Якась згадка зринула в пам'яті аги. Радість — нарешті захопив це гайдуцьке гніздо, що стільки років не давало спокою туркам, — поступилася місцем тривозі. Коли він був у цій колибі? Чому здається йому, що колись бачив оці шкури під ногами і ці широкі лави попід стінами? Марення це чи сон? Ні, не соні Він справді тут бував. Тільки не пригадує — коли!?
Сафар-бей збентежено провів рукою по очах. Арсен з цікавістю стежив за ним. Що відбувається зараз у його душі? Невже далекі спогади дитинства зринули в його пам'яті?
А Сафар-бей справді напружував пам'ять. Йому ніби пригадується, що за тими дверима, що прямо перед ним, повинна бути кімната з одним високим стрілчастим віконцем. Стіни її теж позавішувані шкурами диких звірів і зброєю. А з неї є двері до іншої кімнати, меншої... "О аллах, невже я в чомусь завинив перед тобою, що ти хочеш помутити мій розум?"— прошепотів Сафар-бей, відчиняючи темні дубові двері.
Кімната справді мала високе вузьке вікно. На стінах висіли шкури ведмедів, диких баранів і плямистого барса. Праворуч — двері до сусідньої кімнати... Сафар-бей заглянув і туди. Зразу за дверима — широке дерев'яне ліжко, заслане квітчастою вовняною ковдрою, над ним — роги гірського оленя...
Сафар-бей розгублено подивився на Арсена, що невідступне ішов слідом за ним. Побачивши Карамлика у нього за плечима, насупився.
— Геть звідси! Не набридай!
Здивований і ображений Карамлик знизав плечима і зачинив за собою двері.
— Чому ти назвав мене Ненком? — без всякої передмови, ніби продовжуючи на мить перервану в підземеллі розмову, запитав Сафар-бей.
— Про це дізнаєшся, Сафар-бею, через кілька хвилин, якщо дозволиш... У присутності воєводи і його дружини...
— То ходімо до них, — погодився ага.
Вони повернули назад. Карамлик понуро стояв біля СТОЛУ, блимаючи широко посадженими круглими очима. Вартові виструнчились біля дверей. Сафар-бей мовчки пройшов повз них, але ніби іісрсдчуйа.очи, що зараз може статися таке, коли зайві свідки небажані, наказав яничарам вийти надвір.
Тільки після того рвучко відчинив двері.
Це була чимала кімната, напевне, спальня. Воєвода і Анка — обоє зв'язані — сидіти на ліжку. Анка, заплющивши очі, схилила голову на плече чоловікові. Побачивши Сафар-бея і яничара, вони здригнулися, але пози не змінили, їхні очі, сповнені ненависті і презирства, свідчили, що ні смерть, ні катування не залякають їх.
Арсен причинив щільно двері, став поруч із Сафар-беєм, — той, наче проковтнув язика, стояв безмовний, насуплений.
Младен ковзнув поглядом по їхніх обличчях і враз схопився на ноги. В його очах промайнули подив, збентеження і гнів.
— Арсен? Тут? З Сафар-беєм? Зраднику! — прохрипів він. — Тепер мені ясно, хто допоміг яничарам проникнути сюди! О боже, навіщо ти засліпив мене! Чому не допоміг розгадати в цій людині гадюку? Я з головою відірвав би Ті кусюче жало!
— Заспокойтесь, воєводо, — промовив Звенигора, виймаючи ятаган і розрізаючи вірьовки на руках полонених. — Я не зрадник і не допомагав яничарам захоплювати гайдуцький стан... Просто я трохи запізнився виконати ваш наказ. Але все ж я виконав його. Ага, покажи праву руку! — звернувся він до Сафар-бея. — Закоти рукав!
Сафар-бей зблід ще дужче. Неймовірний здогад тупо ударив йому в серце. Він мовчки закотив рукав, простягнув уперед праву руку, спотворену довгими вузькими шрамами.
І Младен, і Анка глянули на ту руку, в один голос вигукнули:
— Ненкої
Тепер сумніву не було. Батьки самі признали в Сафар-беєві свого давно втраченого сина. Арсен відступив у глибину кімнати. Він зробив усе, що міг
— Син і— Анка схопилася, хотіла крикнути, але з її грудей вирвався лише хриплий стогін. — Синок! Ненко! Як же це?.. Ти... Сафар-бей?
Вона схитнулася. Сафар-бей підтримав її і підвів до ліжка. Младен кинувся на допомогу. Руки батька і сина зіткнулися. Арсен зціпив зуби.
Важко було дивитись на цих двох людей, які півгодини тому рубалися до смерті, а тепер припадали над тією, що одному дала життя, а другому все життя була вірним другом.
Арсен не пам'ятав, коли плакав. А тепер відчув, як важкий клубок підкотився до горла, а очі заслав сивий туман. Він одвернувся й відійшов у куток.
Але Анка не даремно була дружиною воєводи і ділила з ним тяготи суворого життя. Вона миттю отямилась і підвелася. Батько і син глянули один на одного, враз опустили очі і відступили на крок від ліжка.
— Младене, він поранений! — вигукнула Анка, помітивши, що з лівої руки Сафар-бея капає кров. — Подай мені полотно!
Младен дістав зі скрині невеличкий сувій, віддав Анці. Арсен простягнув ятаган. Жінка вправно відрізала шмат полотна, закотила рукав і перев'язала рану.
Всі троє мовчали. Були такі вражені, що не знаходили слів. Потрібен був якийсь час, щоб отямитися від потрясіння, зрозуміти, що ж, власне, сталося, привести в сякий-такий порядок свої розбурхані думки і почуття.
Арсен вирішив зразу відкрити всі карти. Адже вони ще нічого не знають про Златку. Младен і Анка, вражені неймовірною зустріччю, забули спитати про дочку. А Сафар-бей взагалі не знає, що у нього є сестра.
— Я хочу сказати, — виступив він наперед, — що знайшлася Златка...
Младен і Анка стрепенулись.
— О небо, що за день сьогодні! — вигукнув Младен. — Де вона?
— Драган повіз її і Якуба до кмета Петкова... Там вони будуть у безпеці.
— Спасибі тобі, друже! Пробач, що я спершу погано про тебе подумав... Так усе сьогодні переплелося: горе із радістю. Збожеволіти можна! — сказав розчулено Младен.
— Я хочу також сказати Сафар-беєві, — звернувся Арсен до аги, який поволі почав отямяюватися. — Златка — твоя сестра... Це Адіке.
Сафар-бей зблід ще дужче.
— Що? Ти жартуєш?
— Я не жартую. Адіке — твоя сестра... Найкраще знає про це Гамід.
— Гамід? А він при чому?
— Це він розлучив тебе з батьками і сестрою. Викрав вас маленькими і вивіз у Туреччину. Тебе помістив на виховання у яничарський корпус аджем-огланів, а Златку завіз до себе в Аксу... Хіба ти не пригадуєш цих кімнат, у яких провів раннє дитинство? Оглянься навкруги — тут ти зростав разом із Златкою...
— Отже... ти викрав і Адіке? А хто ж такий Якуб?
— Я не викрав, а визволив Златку... А Якуб... Це довга історія. Зараз ніколи, та й не мені розповідати її.
Сафар-бей важко опустився на стілець, охопив голову руками і безтямно втупився поглядом у протилежний куток.
— Розповідайте! — простогнав він, не дивлячись ні на кого. — Все хочу знати: хто я і чому так трапилося зі мною...
Він не змінив пози: як сів — так і закляк.
Воєвода переглянувся з дружиною, ніби домовляючись, хто повинен розповідати, нерішуче кашлянув. Видно було, що зустріч з сином більше збентежила і вразила його, ніж порадувала. Не такою уявляв її собі старий воєвода, ох, не такоюі Не міг і досі збагнути страшної істини, що Сафар-бей, найлютіший ворог гайдуків, — його син... Не хотілося вірити! Але ж сумніву не може бути. Такий знайомий шрам на руці.. А очі? Це ж Анчині очі... А крутий чистий лоб і ніс з горбинкою — це від нього, від батька!.. Син, безперечно... Усе їхнє, рідне... Одне чуже — серце!..
Воєвода важко зітхнув і почав розповідати. Здалеку. З того дня, коли Ненко з'явився на світ...
Сафар-бей не перебивав, не перепитував. Сидів мовчки, нахиливши голову. І важко було зрозуміти, які думи борознять його душу. Лише коли почув про підступну подвійну зраду Гаміда, про викрадення воєводиних дітей, ще нижче опустив плечі, а руками вп'явся в бильця ліжка.
— Тепер мені все зрозуміло... — сказав глухо, з болем. — Але досить спогадів. Я чую, хтось сюди іде. Це, напевно, посланець від Гаміда... Що ж робити з вами?
За дверима почувся шум голосів: "Де ж бюлюк-баша? Де Сафар-бей?"
Арсен розчинив двері. В залі товпилося кілька яничарів. Побачивши агу, вони радісно вклонилися, загелготали:
— Слава аллаху, перемога! Нас прислав Гамід-бей!
— Взято в полон кілька десятків гайдуківі
— Багатьох порубано!
Сафар-бей підняв руку. Галас стих.
— А де ж сам Гамід-ага?
— Він не зможе прибути. Поранений. Його повезли до Сливена...
— Умгу. — Сафар-бей замислився. — Гаразд. Ідіть!.. Або ні, чекайте! Візьміть оцього гайдука в яничарському одязі! — Він показав на Арсена. — Але обережно: у нього зброя!
Яничари вмить оточили козака, схопили за руки.
— Сафар-бею, це ж підло! — вигукнув вражений Арсен.
