Хмари - Нечуй-Левицький Іван
Він не йшов, а наче біг по тротуарі й трохи не штовхав прохожих. Він встиг занести книжки й в академію, забігав до двох знайомих товаришів, покинувши й їм кілька книжок, був в університеті, ще й встиг побігти того вечора на Липки! В його ногах неначе була якась сила, що давала їм легкість птичих крил, а в душі було стільки завзяття, що надавало йому жвавості й охоти.
Після виходу Радюка в залі Дашковича стало тихіше. Дашкович почав розмовлять з слов'янами про слов'янські краї. Ольга зосталась ніби сиротою, одійшла набік та все думала про молодого Радюка. Вона так надивилась на його вид, так наслухалась його голосу, що неначе й досі бачила його, чула його голос. Вона пригадувала, як він підійшов до рояля, як заговорив до неї і просив заспівать української пісні. "Але чому він не зостався? Чого він так швидко пішов?" — питала сама в себе Ольга й почувала, що сльози от-от підступлять до очей. Її красі кланявся ввесь інститут, за нею слідком бігали на балах, а Радюк наче через силу промовив до неї слово! Вона почувала, що от-от заплаче, вибігла з зали до своєї кімнати, впала на подушку й заплакала. Сльози першої чистої любові полились з її очей. Вона більше й не виходила до гостей.
Катерина сиділа до кінця вечора й пішла додому з невеселою думкою, її обминали молоді паничі, говорили з нею для звичайності й зараз оступались од неї. Вона похнюпилась і задумалась незгірше Ольги.
Пізно вернувшись додому й засвітивши світло, Радюк в одну мить роздягся і впав на постіль. Він ухопив у руки найближчу розгорнуту книжку й хотів читать, але його думка була чимсь стурбована, та ще й дуже, його очі одірвались од книжки й подивились на скрипку. Тиша мертвої ночі запанувала в хаті. Йому на серці стало чогось легко й приємно, і йому здалось, ніби з скрипки полились чудові мелодії. Така радість здивувала його й присилувала пошукать причини. І одразу на його ніби глянули очі чорні, веселі й такі ясні, неначе з їх бризкав світ навкруги. Він впізнав ті очі, той погляд: то були Ольжині очі. Він з очима зараз пригадав її вид, гарний і веселий.
Помаривши хвилину, він знов узяв книжку в руки й хотів читати, але тільки очі його бігали по папері. Думка летіла десь далеко. На думку йшла пісня, на душі було весело. Якісь чудові мелодії намагались до його, якісь пишні картини розгортувались поміж рядками листків. Йому здавалось, що він бачить сцену, розкішне обставлену й освічену, що з тієї сцени ллються мелодії чудового дівочого голосу. Той голос здавався йому знайомий... неначе Галин... Він одвів очі од книжки, і перед його душею, неначе полум'ям, спахнула якась пишна квітка теплих країв; як полум'я, вона розгорнулась, зацвіла, запахла й обняла його душу й серце якимсь великим щастям. Та квітка — то було лице Ольги, котру він неначе бачив, ніби вона стояла перед ним і дивилась на його своїми блискучими очима; а кругом тих очей лилося проміння світу й тепла. Радюк заплющив очі, а та мрія все стояла перед ним, мов жива. Тоді він угадав, що в його душі починається щось велике, що повинно мати вплив на його життя. Він почував, що нове почуття міцно й швидко ніби пригорталось до його серця й гріло його новим надзвичайним вогнем.
Довго Радюк ходив по кімнаті та все думав та думав. Він узяв скрипку й почав грать, але мелодія музики тільки псувала ту високу мелодію, котрою була налита вся його душа. Од великої втоми він упав на ліжко й почав засипать. А та мрія все стояла перед ним і обсипала його, як те літнє гаряче сонце, теплим і ясним промінням. Він заснув і в сні все бачив той самий вид, і прокинувся вранці з першою думкою про той вид. І личко гарної хуторяночки, як зоря при сході сонця, потонуло в промінні нового світу, пової краси.
"Прощай, Галю! прощай, серце. Чи я ж винен, що серце моє не вольне? Хіба ж вольне сонце, як не світить і не гріє, коли треба, а сховається десь за чорні хмари і втрачає свою силу; то знов засвітить і заблищить, коли йому призначить закон натури?"
Не знаходячи причини навідаться до Дашковичів, він не пішов до їх того дня. Але другого дня й причина знайшлась: вийшла нова книжка журналу, де була нова повість, що наробила тоді такого галасу в громадянстві. Радюк ухопив книжку й прожогом побіг до Дашковичів. Новий світ в його серці так світив і грів! Він забажав, щоб той світ зостався в йому на все живоття і не згасав до домовини! його життя вже так добре складалось! Він був такий певний в своїй матеріальній фортуні. А яким щастям надарила його Ольга самими очами!
Тим часом у Дашковичів, після того вечора, як був у їх Радюк, була зовсім інша сцена. Вставши вранці другого дня, Ольга спитала в матері: "Чи не знаєте, мамо, якої української пісні? Ви б мене навчили?"
— А я оце тільки що хотіла тобі те саме казать. Чи бачила вчора, яка тепер наша молоднеча? Треба б тобі навчиться співать українських пісень. Тепер пішла така поведенція. Як підемо в магазини, то коли б не забуться купить будлі-який збірник українських пісень.
— Коли ж то ми підемо? Я б хотіла зараз вивчиться якої-небудь, хоч одної.
— Бач, як припало! — сказала Степанида Сидорівна, пригадавши гарного молодого Радюка. — Колись я співала й на гітарі грала, а тепер, мабуть, усе позабувала. А принеси лиш гітару! може, й згадаю дещо.
Ольга ледве знайшла десь закинуту гітару й принесла матері. На гітарі теліпалась одним одна струна. Треба було посилать в магазин за струнами. Ольгу брала нетерплячка: вона вже починала сердиться. Тимчасом, поки принесли струни, в світлицю вступила Марта Сидорівна з Катериною.
— Чи не пригадаєш, сестро, яких українських пісень? Моя Катерина оце причепилась, щоб я її вивчила, а я, як на тогеж, геть дочиста позабувала, — казала Марта Сидорівна.
Степанида Сидорівна тим часом начепила струни й почала незручними пальцями брать акорди й співать пісню. Вона почала кілька слів і спинилась, бо зовсім забула.
— Пригадай-бо й ти, сестро, словаї — попросила вона Марту Сидорівну.
Марта Сидорівна нагадала кілька куплетів, і вони вдвох почали співать .в унісон "Котилися вози з гори", їх голоси були такі сипкі й хрипкі, що молоді дочки почали сміятись.
— Чи не пам'ятаєте якої іншої? Ця дуже швидка, — сказала Ольга.
Марта й Степанида почали перебирать пісні, які пам'ятали, і знов затягли сипкими голосами, їх голоси були такі, що Дашкович в своєму кабінеті, закопаний в Гегелеву філософію, вийшов до зали й спитав всмішки.
— Чи не налетіли часом в вікна галки? — сказав він, оглядаючи світлицю.
— Та це ми так співаємо пісень! — сказала Степанида Сидорівна, сміючись.
— А я думав, що ворони! Ой, не співайте лучче! Нехай вже дочки співають, — сказав професор і пішов знов до свого кабінету.
Одначе всі переспівані пісні не сподобались молодим паннам, бо всі були козачки до танців.
— Як уміємо, так і піємо! Коли цих не хочете вчиться, то де ж ми вам достанемо кращих? — сказала Степанида Сидорівна.
— Може, тато знає? — сказала Ольга і вже хотіла бігти до дверей.
— Мабуть, стільки, скільки й мама! — одказала їй Марта Сидорівна.
— А поклич, Ольго, куховарку! Вона часом співає дуже гарних пісень, — промовила Степанида.
Ольга, забувши на той час Турманшу й інститут, побігла в пекарню й прикликала куховарку, котра ввійшла в залу з позакачуваними рукавами і напеченим лицем.
— Ти, Палажко, співаєш дуже багато пісень. Заспівай нашим паннам якої-небудь гарної пісні! — промовила Степанида Сидорівна. — Вони хотять вивчиться.
— Оце! узяла б та отут і співала, неначе дурна дівка! — сказала Палажка, подумавши, що з неї глузують.
— Та ну-бо, не жартуй, коли тебе просять! — вже сердилась Степанида.
— Оце! їй-богу, якось ніяково! Якби пак в пекарні, то й співала б, — казала Палажка, затуляючись рукавом.
— Співай-бо, якої вмієш найкращої, — просила Ольга.
— Якої ж? Хіба оцієї: "Ой полину, полину — добувати талану!"
— Та не говори, а співай! Нам треба знать голос, — вже поважно казала Степанида.
Палажка мусила співать пісні, а Ольга записувала слова і вчила на фортеп'яні голос. Швидко потім обидві панни, підібравши акомпанемент, вчились співати пісню: "Ой полину, полину — добувати талану!" А тим часом в обох у їх була думка, що б то сказала начальниця інституту, якби вона досвідчилась, що вони вчаться мужицьких пісень од своєї куховарки!
Вже й пісня була готова. Ольга й Катерина швидко вивчили й співали її чисто по-українській, підбираючись під Палажчин спів. Другого дня Ольга тільки що встала вранці, зараз сіла за фортєп'ян і знов промовляла слова й голос тієї пісні.
Вона таки перемогла себе, бо вчила її для Радюка й думкою бажала, щоб він, а не хтось інший, її слухав. Вона його ждала, виглядала цілий день у вікно, не оступалась од вікна, оглядаючи кожного прохожого.
Надвечорй у вікні майнуло Радюкове лице. Ольга насилу всиділа на стільці. Вона бачила, як Радюк не то що увійшов, а ніби вскочив у хвіртку. Незчулась вона, як рипнули двері і Радюк вступив у світлицю й подав нову книжку журналу.
Мати зараз вийшла з кімнати, привіталась до Радюка дуже ласкаво, зараз навіть витягла з кабінету Дашковича й привела його в залу.
— Яка я рада, що ви принесли мені нову книжку! — промовила Ольга, і її очі так і сипали іскрами, так і світились промінням.
Радюк тепер тільки придивився добре до Ольжиного лиця, до очей, до брів. Лице було таке свіже й гарне, як та мрія, що так негадано ввечері ніби зацвіла квіткою й причарувала його серце і взрушила його душу.
"Боже мій! яка випещена краса! які чудові оксамитові брови, які променясті очі!" — подумав Радюк і почутив, що таких очей, такої краси лиця він ще не бачив. Розмовляючи з Радюком, Ольга бистро кидала на його очима, а потім помалу спускала їх додолу. Радюк ледве видержував магічну силу тих очей. А Ользі так хотілося сісти за рояль і заспівать української пісні! Вона встала, перейшла залу проз самий рояль, потім стала коло рояля, і поклавши два пальці на клавіші, зачепила дві струни, котрі стиха задзвеніли і поти дзвеніли, поки вона стояла й держала руку на клавішах.
— Заграйте, будьте ласкаві! — насмілився Радюк, нарешті, попросить її, і сам став коло рояля.
Ольга сіла, поклала руки на клавіші й задумалась. Вона вибирала п'єсу, і швидко смутна мелодія полилася по світлиці.
