Похорон богів - Білик Іван

Батько тоді сказав до головного воєводи Свенельда:

— Якщо споможе мені Перун — більше не повернусь до Києва. Нелюбо мені тут. Перенесу стіл княжий до Преслава за Дунаєм: там середа моєї землі. Пом'янеш моє слово!

А Ярополк змалку пам'ятав, що так нудилась у Києві і прабаба Ольга. Вона казала часом до своїх братів:

— Нелюбо мені в цім городі... Кругом самі недруги та вороги.

З такими спогадами і в'їхав Ярополк, тримаючи на собі погляди сотень перехожих, у браму Подільських воріт. Йому було незатишно під тими поглядами.

Київ погамовано гомонів, і це нагадувало далекий грім перед весняною грозою.

МІСЯЦЯ БЕРЕЗІЛЯ

В ДВАДЕСЯТЬ П'ЯТИЙ ДЕНЬ

Весна починалась доброю годиною, але на четвертий день весни, коли Доброчин з Володимиром проминули Вишгород-Деснянський і побачили вдалині Київ, небо над Дніпром заслали важкі хмари й пішов холодний дощ, який обернувся мокрим липучим снігом.

Це був несприятливий знак. Дажбог застерігав свою рать від поспіху, тому Доброчин вирішив далі не йти. Дружина позсідала з коней, вікінги причалили до берега й повилазили з дракарів та ладь, а люди ратні почали ладнати стан у Дорогожицькій пущі.

Під ногами чавкав сніг, дорога розгрузла й перетворилася на болото, а Доброчин дивився здалеку на Київ і намагавсь уявити собі, що робиться на Горі та в подільських посадах. Він не приховував своєї витяги й навіть сказав київському купцеві Мусієві Хазарину, коли той плив човнами повз Смоленськ, щоб попередив Змія Горинича: "Йде Доброчин!"

— Хай мають досить часу для страхів, — мовив він до головних воєвод. — У страха великі очі!

Тепер до Києва лишалося кілька верст. Але навіть звідси було видно, що на підступах та схилах лежить товстий сніг: про приступ у таку негоду не варто й думати. Розкислими засніженими схилами до стін і валу не доповзеш.

Між Струмком і Старим капищем Волоса, на якому кияни вже давно не творили потреб, ще з днів князя Ольга, розлігся просторий новгородський стан, обритий окопом і саженним валом, утиканий вежами сотень різноколірних шатер. Варязькі ладді та дракари й новгородські насадні човни стояли в березі Почайни — біля гирла цього безіменного Струмка, повні вщерть різного борошна, скупленого та взятого данню у верхніх городах.

Цієї ночі не довелося спати: з Любеча вирушили надвечір і пливли цілу ніч, маючи на думці дістатися вранці до Києва: так наполягали Сігурд і Угоняй, але нічого путнього з того не вийшло, тільки перетомили пішу новгородську рать.

Доброчин хитався після безсонної ночі, й коли челядь поставила йому шатро, ліг на ведмеднах і мовби провалився в безодню. Це був чорний самозабутній сон, але за годину Доброчинові вчувся наче знайомий голос, він схопився й виглянув із шатра. Намети дружини та воїв стояли віддалік широким колом, поряд височіли Володимирове та два воєводські шатра, але там було тихо. Доброчин повернувся й знову ліг, тільки вже не зміг заснути. У голові снувалися тягучі непотрібні думки, зовсім не пов'язані з цим днем і днями прийдешніми. Він сів, накинувся корзном і безтямно втупивсь у власні долоні, неспроможний ні заснути, ні позбутися решток сну. Почутті уві сні голос не давав спокою. За ширмою шатра лигло зарипів сніг, кроки наближалися так повільно, що Доброчинові врешті ввірвався терпець. Він прохилив завісу й побачив Сігурда й Угоняя.

— Не спиш, світлий княже? — незвично привітним голосом запитав Угоняй.

Вони ввійшли й посідали на ще теплих ведмеднах. Доброчин аж тепер позбувся решток сну:

— Ловлю в кожусі блохи.

Угоняй сказав:

— Прийшли обтолковати, когда лучче й одкуду сподручній іти: зверху чи з Подолу?

Доброчин не зразу відповів:

— Ви воєводи — ви й вирішуйте!

Сігурд говорив про те, що треба діждатися години й починати з Подолу, Угоняй волів би брати Київ з боку Гори, між ними спалахнула суперечка, але Доброчпн жодного разу не втрутився й не висловив своїх думок. Не дійшовши згоди, воєводи посиділи та й пішли.

А Доброчина посіла настирна думка. Надвечір він звелів сідлати коня й у супроводі десятки отроків виїхав за стан. Піднявшись на гору Хорив з грецькою божницею, що мовби стовбурчилася проти них пазурями хреста, Доброчин погнав горою. На снігу за вершниками лишались крапчасті чорні сліди, вкрите хмарами небо знизилось і почорніло, коли проминули Копирів гай. Доброчин звелів двом дружинникам ізсісти, лишити коней і йти до Претичевого дідинця, який темнів трохи нижче від них ліворуч. Незабаром отроки повернулись і доповіли, що браму відчинено.

Претич зустрів світлого князя у дворі.

— Не побоявся впустити всю десятку? — спитав Доброчин.

— А пощо мав би боятися? Коли б ти захотів, міг би взяти мене без упередження: маю всього дві десятки опрічників та стільки ж челядних робітників. — Претич докинув: — Холодно коло воріт. Зайдеш до господи?

В хоромі було натоплено й стояв солодкавий восковий дух, на столі красної світлиці горів свічник із сімома свічками, освітлюючи півтора десятка золотих та срібних лельок на божнику. Це викликало щемкі дітеські спогади, й Доброчин довірливо запитав:

— Стоятимеш за Свенельда? Чи перекинешся до нас?

— Я ходив на роту до Ярополка, клявся йому на золоті й на мечі. Якщо маєш добру пам'ять, сам пригадай: це було десять тому літ, за Святослава. Ти теж при цьому був, княже Доброчине. А до Свенельда ніколи на роту не ходив.

Ці слова нагадали Доброчинові інший город й іншого чоловіка, який теж не переступив клятви й не відчинив перед ним воріт. Доброчин з повагою глянув на колишнього Святославового воєводу, більше ні про що не розпитував і ні на чому не наполягав — це було для нього добрим уроком.

Відвідини втішили його.

Вже пізніше, влягаючись у своєму шатрі, він з докором самому собі подумав, що в такому віці мав би навчитись розрізняти людей. Але навіть цей самодокір не зіпсував йому настрою.

Перед очима попливло безліч знайомих облич, серед яких належало обрати одне-єдине...

МІСЯЦЯ ТОГО-ТАКИ

В ТРИДЕСЯТЬ ПЕРШИЙ ДЕНЬ

Вибір Доброчина впав на Блуда.

Він знав єдиного Асмусового сина ще з холопських літ — Блуд був років на п'ять старший за нього, й коли доробляв п'ятий рік, Асмус уже посадовив Блуда світлим князем у Вишігороді-Деснянському. Тоді Блудові ледве минало двадцять перший чи другий рік.

Він рідко навідувався до того Вишагорода. Часто повертався серед ночі й улаштовував за воротами такий тарарам, що на ноги зводилася вся сторожа.

Доброчинові ж минав шістнадцятий рік, і він уже друге літо був приворітним — одчиняв і зачиняв браму Подільських воріт. Якось серед ночі, десь, мабуть, після других півнів, хтось почав гамселити в браму. Сторожа спала в забрамній кліті й вухом не вела, цілком поклавшись на приворітного Добриню, а той сидів за бійницею й мовчав. Хотів провчити молодого Асмусовича.

Блуд горлав і лаявся за брамою цілу ніч. Доброчин відчинив йому перед самим сходом сонця. Блуд аж зубами скреготав:

— Яка падлюка не відчиняла браму?

— Це я, — сказав Доброчин і нахабно вишкірився.

— А-а, ти-и? — Блуд вихопив з піхов меч і кинувся па приворітного: — Зараз ти в мене закаєшся на всі віки!

Але Доброчин теж мав меча при боці. Він одбив перший навальний випад і став спиною до воріт. Сторожі ще спали, на вулиці теж не видно було ні душі. Блуд не сподівався такого від зухвалого робича, якого, звичайно ж, знав, і кинувся вперед ще з більшою люттю. Невловним порухом кисті Доброчин "закрутив" його меч навколо свого меча, сіпнув на себе й трохи ліворуч, і Блудів меч брязнув на поміст.

Блуд ошелешено позадкував од брами. Таку хитрість мечну знав лише Свенельдів дружинник Лідулфост, і раптом цей деревлянський робич... Це було несподіванкою для обох: Доброчин теж уперше скористався хитрістю насправжки, хоч готувався до неї вже котрий рік. Сторожі й досі не подавали голосу, на вулиці так само нікого не було. Доброчин приставив меч до грудей Блуда.

Той оторопіло розглянувся й зблід. Життя його повисло на волосинці, й він мовби відчув її жалібний тонкий трем, але Ольжиному робітникові й цього було досить. Він сховав меча в піхви і спокійно поліз угору до бійниць.

Там сиділи обидва сторожі й змовницьки підморгували до нього. Ті самі сторожі, про яких Доброчин думав, що вони сплять непробудним сном.

— Тепер стережися, — сказав дідо Дан. — Він тобі такого не подарує.

Одного разу Блуд перестрів Доброчина сам на сам: на березі Почайни за Подолом. Добриня в самих підштаниках купав коня, лишивши меч разом з одягом під кущами.

Блуд од несподіванки закам'янів, а потім стямився й блиснув зубами:

— Я безоружних не б'ю!

Але причина була не в тому, бо Доброчин напевно знав, що Блуд колись убив одного безоружного.

Потім вони ще разів зо п'ять стикалися сам на сам, очі Блуда щоразу хижо зблискували, та він мерщій притлумлював той зблиск.

Тепер Доброчин більше не вагався.

Запізнілий сніг навколо Києва давно зійшов, дорога протряхла, на галявинах виткнулася молода трава, коні обнюхували невловні стебельця й схвильовано форкали. Київ ще вабливіше вимальовувався на позеленілій горі, а Доброчин і не думав зніматись.

— Чого стоїмо? — нагадав йому Володимир.

Доброчин усміхнувся кутиками вуст:

— Не діждешся братової смерті?

— Що? — не второпав Володимир, і Доброчин поквапився зам'яти невдалий жарт. Він і не збирався йти на приступ. Груша мала впасти сама, належало тільки набратися терпіння.

Вірні люди доносили йому, що кияни не мають наміру повставати, бо в Доброчина така ж гридьба, як і в Свенельда, мовляв, один біс. Учора Доброчин велів запитати Блуда, чи не міг би він підмовити Свенельда й Местишу втекти, а тепер чекав на відповідь. Але відповіді й досі не було.

Після звіщання з воєводами, на якому знову зчепилися Сігурд і Угоняй, цього разу за борошно та коней (Сігурд вимагав оддати заводних йому, бо варяги, переповнивши свої дракари харчем та вівсом, од самого Полоцька мусили йти пішки), — всіх кликнули на обід до Володимирового шатра.

Крім челядників і челядниць, у шатрі була ще нова Володимирова жона — молода княгиня Рогніда. Доброчин не міг надивуватися з цієї жони. Коли б він не бачив її з минулого літа, зроду не впізнав би в ній оту зашарпану полоцьку княжну, дикооку доньку варяга Ругвальда — Ругнеду, яка на весіллі дряпалася й сичала на всіх, наче змія підкамінна.