Слово за тобою, Сталіне! - Винниченко Володимир

Операція ця видалась присутнім настільки серйозною й захопливою, що питання його лишилось без відповіді. Подорожній узяв чарку й з побожною поштивістю підніс сусідові з рожевим і круглим, як спіла цибулина, носом і крихітними очима, які не відривались од рухів земляка.

— Ану, дядю, — сказав він з ясною сердечною посмішкою, — заспокой мою коханочку, щоб не скучала. Поцілуй та до дна.

Усі засміялись і аж головами притакнули: — Правильна діялехтика! А дядько з цибулиним носом делікатно взяв чарку в чорні від вугілля пальці (лисуваті на випнутих місцях), попередливо крекнув, немов трошки соромлячись цілуватись при всіх, і тоді припав до чарки жагучим, ковтливим поцілунком. Коли в ній не лишилось нічого гідного його жаги, він поставив її на стіл перед подорожнім. Той знову налив її по вінця й так само поштиво та ніжно підніс другому сусідові.

— Ану, покохайся й ти з нею.

І коханці і кандидати засміялись ще веселіше й поглядали на подорожнього вже зовсім закохано: ну, й славний же "діялехтик"! Та так кохання з стрункою та гарячою коханкою дійшло аж до шахтаря з покладеною на руки головою. Але тут сусіди на запитальний погляд "діялехтика" зробили йому головами знак, шо цього чоловіка чіпати не треба; та в нього, мовляв, своя коханка є, — і показали на недопиту пляшку.

Тоді подорожній почав новий сеанс кохання в супроводі сміху, вигуків, живої розмови. А коли перша коханка вичерпала свої сили, на її місце вилізла з торби друга. її зустріли такою овацією, що патлатий шахтар наприкінці столу підвів голову і понуро обвів усіх очима. Степан Петрович не міг розібрати, яке в нього було обличчя, бо воно все було в чорних плямах од вугілля і буре волосся пасмами спадало йому на чоло, а вуса звисали через горішню губу, як почорніла солома з полудрабка воза. Він знову поклав голову на руки, але зараз же підвів її, налив собі чарку горілки, вихилив її між вуса, кинув чарку на стіл, біля пляшки, схопився на ноги й почав ходити туди й сюди біля столу, крутячи; головою та стогнучи так, неначе в нього нестерпно боліли зуби.

— Що йому таке? — тихенько спитав Степан Петрович у сусіди зліва. Той прихилив до нього лице й трохи гундосо забубонів:

— Неприятность дома случилась. Він з села Кучугу~ ри. Там у нього була сім'я: батько, менший брат га жінка, всі в колгоспі працювали. Ну він звідси помагав їм, — найкращий забойщик у нас. А голова колгоспу спонравив його жінку й присилував її собі на полюбовницю. А коли батько його засирчав за це на голову, так той його побив і заслав на каторжні роботи, за бунт, значить, проти совєтської власти. А менший брат утік та прибіг сюди, щоб попередити старшого, бо й йому може бути неприятность. І сам утік куди далі. А цей от запив і отак щодня п'є та стогне.

Забойщик, кремезний, з випнутими грудьми під розеті бнутою, чорною від вугілля сорочкою, з навислим чубом, знову сів і впав головою на руки. Всі на мить притихли, але зараз же знову загомоніли, закружляли чаркою.

— Ну, а ти ж сам звідки? — ніжно обнявши за плечі Степана, спитав сусіда з рожевим носом.

— Та здалеку, я ж сказав. Дуже здалеку: аж із самої Франції.

— Та що ти кажеш?!

— Та ні?

— Та як?! — посипались вражені запитання. — Та хто ж ги такий, француз чи що?

— Та ні, я — українець, старий емігрант, ще перед першою війною як утік од царизму до Франції та так і задубів там аж на тридцять років. Зробився фарме-ром, маю там хазяйство, жінку й дітей.

— А чого ж ти сюди приїхав?!

— А будувати з вами СОЦІАЛІЗМ.

Всі обличчя витріщились на нього повними непорозуміння й навіть страху очима.

— Який соціялізм? Наш??

Тут навіть чубатий шахтар підвів голову, вражено подивився на подорожнього й так зареготав, що, здавалось, аж Сталін повинен був озирнутись зі свого п'єдесталу. Всі обличчя скривились чи то ніяковою, чи недовірливою посмішкою.

— А хто ж тебе, серце, направив на цей шлях? — з співчуттям і страхом запитав хтось.

— Та ви ж самі. Ваша революція. Багато людей з Европи та Америки поїхало в Радянський Союз будувати соціялізм.

Обличчя все ж таки мали такий вираз, ніби вони слухали якогось милого, але нещасного, психічного каліку. Він може собі розповідати все, що хоче, але ставитись до нього можна тільки з жалем.

— Отака-а сто-орія! Так тобі, значить, до такої міри заманулось нашого соціялізму, що ти покинув жінку, дітей, господарство й приїхав його куштувать у нас? Так чого ж ти аж до нас у шахти забився?

— А куди ж йому забиватись? — вставив цибульний ніс. — У нас же соціялізм шйкращий. Правильно. Ну, а у вас там, у Франції, мабуть, усе ж таки соціялізму немає?

— Та нема ще. А от ви нам привезете, то й ми матимем.

Чубатий забойщик знову зареготався і вилаявся таким матюком, що Сталін знову трохи-трохи не озирнувся. Але всі обличчя не реготались, вони з цікавістю вдивлялись у чудного чоловіка.

— Ну, а як там по тих Франціях та Америках? У нас тут пишуть та в радіях говорять, що там такі злидні в робочого класу, що матері з голоду дітей їдять. Правда тому?

Подорожній добродушно розвів руками.

— Щоб матері їли дітей, цього я не бачив і не чув. Але, що там біднота, злидні, утиск великий, то це я можу посвідчити.

— Гірше там ніж у нас?

— Куди гірше! Люди ходять босі, обідрані, живуть у халупах, у норах, діти в струпах...

— Ну, так, правильно. Те саме кажуть і наші агітатори.

— Брехня!! — раптом вибухнув чубатий забойщик і стукнув кулаком по столі так, що чарка аж підскочила. — Брешеш ти! І ваші агітатори брешуть. Вони хочуть одвернути нас од наших злиднів та струпів. Я проїхав на танках через усю Европу, через Австрію, Чехію, Німеччину, Францію і ніде я таких злиднів, як у нас, не бачив. Та не я один не бачив. Сотні тисяч нас: не бачили. Тільки нам заборонено говорити дома про те, що ми бачили, а чого не бачили. За це — Сибір. Та от Хведір теж був там. Ти бачив, Хведоре, у Франції халупи, нори, струпи? Га?

Хведір утопив очі в стіл і буркнув:

— Як де ...

— Брешеш! Ніде ти не бачив! Боїшся правду казати. Замкнули вам рота енкаведисти!

— Та й тобі слід би замкнути його. . . — неохоче й хмарно бовкнув Хведір.

— Плював я на них! Не замкнуть! Не боюся їх! Кричатиму правду на весь світ! Не скрізь у нас на Україні рота замкнено. Є ще роти й руки вільні.

Забойщик ухопив пляшку й приклав її до рота. Горілка забулькала між скудовченими вусами. Потім він зі стуком поставив її на стіл і— озирнув усіх червоними від люті й горілки очима. Декілька шахтарів потихеньку висунулись з-за столу й утекли до бараку. Там при дверях стояло душ шість робітників, але до столу не наближались.

— Ну, добре, Денисе, — тихо, примирливо, як до хворого, сказав цибулиний ніс, — а чи визволять ті "вільні руки" люд од злиднів і струпів?

— Визволять! Од усіх струпів і катів визволять. От нехай тільки прийде війна! — і він приклав пляшку до рота.

— А чи велике добро принесе та війна? — скористувавшись павзою, тихо кинув подорожній, крутячи цигарку з махорки. — Знищить вона своїми, бомбами людство.

— Ой, знищить! Ой, знищить! — захитали головами Хведір та інші.

Тоді подорожній бадьоріше сказав:

— Та от є чутка, що там десь у Франції люди почали думати про те, щоб знищити саму війну. Та яким хитрим, я вам скажу, способом!

І Степан Петрович почав помалу висувати принаду. Замазюкаш вугіллям риб'ячі пики жадібно вп'ялися очима в нього й тільки часом перебивали його розповідь вигуками, скриками, запитаннями. Навіть забойщик слухав, непорушно наставивши на Степана червоні очі, які від червоних променів вечірнього сонця здавались ще червонішими. На майдані лежали довгі тіні будинків, сягаючи аж до пам'ятника Сталіна.

— Та отак за те, щоб на світі настало отаке добро для робочого люду, має бути мир на землі?! — перепитав худенький, гостроносий, немолодий Хведір. — І наші вожді на це згодяться?!

Чубатий забойщик раптом п'яно зареготався і за>-кричав:

— Вони?! Оці комісари, директори, оці паразити.?! Згодяться віддати нам, робочим, заводи, шахти, колгоспи?! Та вони нас під тисячі бомб оддадуть, на шматки нас і дітей наших посічуть, а свого панування не віддадуть. Сталін свою власть оддасть?! Ху-ху-ху!!

І забойщик з такою ненавистю і люттю знову зареготав, що всі замовкли й боязко подивились навкругиі Недалеко, біля дверей кооперативу, стояла постать міліціонера й уважно дивилась до столу з шахтарями. Сонце вже зайшло і настав рівний, червоний присмерк.

— Ну, ти, Денисе, не кажи так... — невдоволено сказав Хведір. — Якщо б американські капіталісти згодились помиритись на тому, щоб трудящим на світі стало добре, а Сталін щоб од того відмовився? Сталін, батько народів, вождь трудящих усього світу?! Та що ти таке мелеш, їй Богу?!

— Я — мелю?! То ви, дурні, мелете! А чого ж Сталін досі всіх нас на каторзі держить, га? А чого його стерви наших жінок насилують, батьків наших по концтаборах мучать, нас по льохах на все життя замикають? Га? Ти маєш право покинуть свій льох, свою шахту? Ні? Так чого ж Сталін випустить тебе? За що?

Хведір випростався усім худеньким тілом своїм і люто крикнув:

— За мир на землі, дурню!

— Я — дурень?! Та я — ще дурень?!

І забойщик скочив на ноги, хитнувся, трохи не впав і вхопився за стіл.

— Годі, Денисе... — почав було цибулиний ніс, але Денис уже не слухав.

— Я — дурень?! Мене ограбовано, мене замучено, мене...

Він ніби ковтнув щось і, вхопивши себе за голову, неначе біль зуба раптом знов пронизав його, відхитнувся набік. Відхитнувся і почав знову тикатись як сліпий у всі боки. Іноді він зупинявся і, розвівши руками, кумедно стояв, немов цією позою питаючи: "Ну, що ж я тепер? Ну, що ж мені лишається тепер?"

Шахтарі говорили упівголоса, не хотячи більше дратувати Дениса. Але він умить, як ггроштрикнений люттю, підбіг до них і витяг руку до Хведора:

— І ти... ти готов йому ноги цілувать, га? Він твоїх синів повбивав, брата замучив, а ти кадиш йому славу? І ти не сукин син, га?

Хведір напружився. Лице йому стало ніби гострішим, худішим. Він аж схопився на ноги і крикнув у лице Денисові:

— Я на коліна стану перед ним, коли він дасть нам отакий мир! Поняв ти?! Стану! Перед усім світом стану! От, на!...

І він, хитаючись, побіг до пам'ятника і впав перед ним навколішки.

— На, за мир тобі на колінах стою! На!

Це на забойщика так вплинуло, неначе його було простромлено розпеченим залізом.