Шоковий шнурок - Малик Володимир
— Скажіть, хто образив королівську милість — і я…
— Ні, ні, не те, тут одна шабля не допоможе, — замахав руками Собеський. — Магнатські інтриги, магнатське своєволенство руйнують польську державу! Ось що ранить мені серце! Кожен тягне в свій бік. Ніхто не думає про ойчизну, а тільки про свої маєтки, про свій гонор. Поки була явна загроза з боку Порти, шляхетство ще сяк–так держалося купи, а тепер — мов сказилося. Кожен магнат хоче стати королем, кожен голопузий шляхтич — магнатом! Всюди — розбрат, підкупи, тяганина по судах, збройні наїзди, грабунки, розбій… Ніхто не боїться королівської влади, всяк покладається на шаблю. Анархія — та й годі!
Арсен мовчав, сторопівши від такого королівського одкровення.
Помітивши його розгубленість, Собеський схаменувся і вже спокійним тоном запитав:
— То що ж трапилося? Від кого я повинен тебе захистити?
— Не мене, ваша ясновельможність… Допущена несправедливість по відношенню до відомого вам полковника Семена Палія, який теж не менш хоробро бився під знаменами вашої ясновельможності з турками…
— А з ним що скоїлось?
— Його підступно схоплено в Немирові людьми пана Станіслава Яблоновського і запроторено в кам’яницю в Підкамінному…
— За віщо?
— Без ніяких підстав… Тільки тому, що його оговорив один давній недруг, заявивши, нібито полковник прихильно ставиться до гетьмана Самойловича і до Москви…
Собеський відкинувся на спинку стільця.
— А якщо то правда?
— Нема жодного доказу, ваша ясновельможність! Ви самі бачили, як Палій не шкодував життя і сил ні під Віднем, ні під Парканами… Козацьке військо, фастівський полк і всі полки на Правобережжі обурені свавіллям Яблоновського. Ми всі просимо вашу ясновельможність захистити полковника від несправедливого обвинувачення і наказати гетьману Яблоновському випустити його з ув’язнення!
— То пан Комарницький, чи то пак Кульчицький — козак? — здивувався Собеський.
— Так, ваша ясновельможність.
— О–о! Тоді мені зрозуміло, чому пан так одстоює Палія… Ну, власне, я нічого не маю проти полковника. Він, безперечно, хоробра людина, і я ніколи не забуду його звитяг під Віднем. Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо… Тим більше, що я не хочу мати ніяких ускладнень з Москвою, бо ми трактуємо зараз про вічний мир і союз із нею, про спільну війну проти Османської імперії…
Король затарабанив пальцями по столу, і Арсен зрозумів: це був знак, що аудієнція закінчилася.
Йому стало прикро на серці. Отже, його далека поїздка закінчилася нічим. Собеський не відмовив у допомозі, але й не допоміг. Замість листа гетьманові обмежився розпливчастими словами: "Скажи Яблоновському, що я просив розглянути це діло доброзичливо!" Та гоноровитий магнат засміється йому в обличчя і вижене геть! Ніякої упевненості, що він виконав би письмове розпорядження короля, а словесне побажання — тим більше…
Арсен мовчки вклонився і вийшов.
Минаючи розкішні, цяцьковані золотою фарбою двері королівського кабінету, мимоволі пригадав, як він колись під Чигирином просив захисту для Романа Воїнова, коли того заарештував генерал Трауерніхт, і одержав таку ж відмову… Виходить, можновладці всюди однакові, хай їм грець! Простій людині за цими позолоченими дверима правди не знайти. Мабуть, сподівайся, козаче, тільки на власні сили, на власну шаблю!
7
Валка в’їхала у Підкамінне і зупинилася на майдані перед замком. Сонце вже сіло за небосхил, і від похмурих фортечних стін та гостроверхих веж падали на землю чорні тіні.
— Гей, хлопи, тут ставати на нічліг заборонено! — гукнув од воріт вартовий гайдук. — Насмітите, а потім прибирай після вас!
— Не кричи, пане! Ми не глухі! — відповів Арсен, одягнутий у звичайний селянський одяг — білі полотняні штани й сорочку та солом’яний бриль. — Ходи лишень сюди! Адже ми не з порожніми руками приїхали на ярмарок. — І він поплескав долонею по крутобокому барилу.
Жест був такий промовистий, що спочатку гайдук, підстаркуватий гуцул з Прикарпаття, закліпав очима, а потім облизнув язиком сухі, спраглі губи.
— Невже пиво?
— Та ще й яке! А до пива знайдеться й тараня з самого Дніпра. — Арсен моргнув хлопцям — Яцькові й Семашку. — Ану, націдіть панові пару кухлів! Та виберіть гарну рибину! Щоб пан зостався задоволений і дозволив нам тут переночувати…
Яцько підніс чималий кухоль.
Гайдук спочатку заперечливо покрутив головою — на варті ж, мовляв. Потім трохи подумав. Зважував, мабуть, пити чи не пити. Зрештою прицмокнув язиком, оглянувся — чи нікого не видно — і тільки тоді взяв кухля до рук. Нюхнув. На обличчі вималювався вираз подиву.
— Е–е, отаке у вас пиво, братця? Побий мене грім, якщо це не горілка! — Він приклав вінця до вусатого рота, зробив один ковток, розсмакував. Пустив задоволено очі під лоба, а потім видудлив кухоль до дна. — Х–ху! А тепер, хлопче, не завадить і пивця, якщо є!
Пиво він пив поволі, смакуючи і заїдаючи таранею.
— Ви гарні хлопці, як бачу… Просто чудові! Коб не служба, то і я з вами тут переночував би! Їй–богу! Вже вечоріє, і було б зовсім непогано вкластися на возі, підмостивши сіна, та й задати хропака! Га? — пащекував він, хмеліючи.
Арсен знову підморгнув Яцькові. Той підніс ще один кухоль горілки. Гайдук з удаваною хитрістю помахав пальцем перед Яцьковим носом, але випив.
— Може б, ти гукнув своїх товаришів? — спитав Арсен. — А то їм, бідолахам, нічого не перепаде, як ми тут почнемо кружляти!
— Е–е, не варт, їй–богу! — пробелькотів уже добре сп’янілий гайдук. — Нас тільки двоє… Я на воротях, а один, новенький, внизу, біля каземату. Якийсь миршавий, нікчемний… Він, мабуть, і горілки не п’є, ледащо! Бо такий набасурманений, що й на мову не здається. Сидить та все думає, думає. А що видумає, спитай його?..
— А кого ж ви стережете?
— Кажуть, якесь велике цабе… Бо добрячі на нього кайдани наділи!
— А коли ж тобі, друже, заміну пришлють? Чи отак сам всю ніч і стовбичитимеш?
— Яка там у бісова батька заміна! Набридне стояти — піду, стукну в двері, мовляв, виходь котрий! Хтось і вийде…
Він уже ледве тримався на ногах. Язик заплітався, мов перевесло, а голова все схилялася на груди. Горілка валила його з ніг. Щоб не впасти, він обіперся на полудрабок.
— Здається, готовий? — тихо промовив Роман, підходячи до переднього воза. — Можна й починати! Козаки вже розпрягли коней — сідлають…
— Гаразд, — погодився Арсен. — Кладіть його, хлопці! Він хотів поспати на сіні — хай спить! Та жупан зніміть — Спихальський одягне!
Яцько і Семашко зняли з гайдука жупан, а самого кинули на воза, прикрили попоною. Він щось замугикав — і відразу заснув.
Тим часом над містечком опустився синій весняний вечір. До замку долинули дівочі пісні, парубоцький сміх, а десь далеко, може, на другому кінці містечка, не вгаваючи, бриніли невтомні цимбали.
Коли коні були осідлані, козаки повитягали заховану у возах зброю.
— Друзі, хто залишається тут — пильнуйте! — сказав Арсен. — Як тільки почуєте постріли, крики або свист — мчіть на допомогу! Зрозуміли?
— Зрозуміли, — відповів хтось. — Хай вам щастить!
Арсен і Спихальський з групою козаків рушили до замку. Хвіртка у воротях, як вони й сподівалися, була відчинена. На подвір’ї темно й тихо. Тільки в одному віконці світилося.
Арсен підкрався — заглянув крізь шибку. У великій, з низькою стелею кімнаті покотом спало кілька гайдуків. Ще двоє скидали одяг — ладналися спати. Тільки біля столу сидів один безвусий юнак і шматком грубого сукна до блиску начищав пістолі, ціла купа яких лежала перед ним.
"Не ждуть лиха, — подумав Арсен і, намацавши на дверях засув, тихенько натиснув на нього рукою. — Хай посидять. Може, обійдеться без кровопролиття…"
Залишивши кількох козаків на чатах, він повернувся до входу в кам’яницю, де з товаришами ждав на нього Спихальський.
— Сюди, — шепнув пан Мартин. — Обережно! Сходи круті — можна й карк зламати…
Вийнявши з–за пояса пістоль, він перший почав спускатися вниз. За ним — Арсен, Роман, потім — Яцько, Семашко та Метелиця.
Десь у глибині блимало світло. Почулося протяжне позіхання вартового.
Спихальський скрадався тихо, мов кіт, тримаючись рукою за кам’яну стіну. З підземелля дихнуло могильним холодом і цвіллю.
На останній сходинці він зупинився, обережно виглянув з–за рогу. Довге підземелля тягнулося ліворуч і праворуч від нього. В мурованій стіні виднілися потемнілі від сирості й часу двері з заґратованими віконцями.
Магнатська в’язниця! Видно, не один хлоп скуштував у ній жахливих тортур!
Біля дверей, на низькому ослінчику, сидів, закутавшись у кожушинку, вартовий. Невеликий олійний ліхтар, що висів під стелею, освітлював його кудлату овечу шапку і сутулі плечі.
Почувши шарудіння, він стривожено запитав:
— Хто там? — І, підвівшись, наставив мушкета.
Спихальський вирячив очі: на варті в підземеллі стояв давній знайомий — Свирид Многогрішний.
— Холера ясна! — загримів його могутній голос під низьким склепінням. — Невже це ти, пане Свириде? А я й не знав, що ми обидва на службі у ясновельможного пана гетьмана!
— Перепрошую пана, з ким честь маю? — не впізнаючи, допитувався Многогрішний.
— Холера! Невже не впізнаєш Мартина Спихальського?
— О, пан Мартин! Ніяк не сподівався зустрітися з тобою в такому місці… То пан служить у ясновельможного гетьмана Яблоновського?
— І не перший день! А пан, мабуть, недавно, бо я щось раніше не бачив тебе серед гайдуків гетьмана? — спитав Спихальський, виходячи на освітлене місце і наближаючись до Многогрішного.
— Всього кілька днів… Але ж служба собача — гибієш у цьому підземеллі! Може, пан Мартин допоможе мені знайти тепліше місце? Хе–хе! — І Многогрішний навмисне здригнувся, щоб показати, як тут по–справжньому холодно.
— А чого ж — допоможу! Хе–хе! — передражнив його Спихальський і раптом, згрібши за груди, притиснув до стіни, вирвав мушкет. — Пся крев! Нарешті я тебе злапав! Ниньки тобі стане не тільки холодно, а й жарко! Задушу, мов слимака!
— Пане Мартине, ти що — здурів? Пусти! — заборсався той.
На крик прибіг Арсен з товаришами. Він одразу зрозумів, кого впіймав Спихальський, і притримав його руку, що вже вп’ялася в горло на смерть переляканого Многогрішного.
— Так от де ми зустрілися, дядьку Свириде! — похитав головою. — Усім ти служив. А тепер ще й пану Яблоновському!
— Звенигора! — простогнав приголомшений несподіваною зустріччю Многогрішний.
— Хлопці, заткніть йому рота! — наказав Арсен, звертаючись до Яцька і Семашка.
