Три бажання (збірка) - Іваненко Оксана
Бо були то роки одчайдушної боротьби поневоленого народу за свої права, за свою батьківщину проти польських шляхетських загарбників, проти нападів татар і турків.
У бурях і грозах минули юнацькі роки Богдана.
Батько його Михайло Хмельницький служив у магнатів Жолкєвських 9, а потім у Даниловичів 10. Богдан народився у Переяславі десь близько 1595 року. Батько вирішив дати синові добру освіту і віддав учитися в єзуїтську колегію.
Богдан добре вивчив курс наук, що там викладали, оволодів польською мовою, латинню.
Деякі сини українського панства, спокушені тим, що католики мають усі права, і кращі посади, і всі блага життя, переходили в католицтво. Але як не обплітали тонкими сітями учителі-єзуїти молодого Хмельницького, він лишився стійким і незламним, вірним сином України. Та він, крім наук, ще добре пізнав єзуїтську натуру і душу польських панів, і вже не могли вони його нічим ні спокусити, ні обманути.
Після колегії, повний сили, енергії, цікавий до всього, він кинувся у вир війни, що точилася між турками та поляками. То були нещасливі бої під Цецорою. Загинув старий Хмельницький, багатьох захопили в полон турки. Між полоненими були і пан Станіслав Конєцпольський, і молодий Богдан Хмельницький. Його відвезли до Константинополя.
Два роки неволі — це багато років життя. Там, у неволі,
9 Жолкевський С.— гетьман польського війська.
10 Данилович Ян — так званий "воєвода руський", шляхтич, староста чигиринський.
Богдан вивчив турецьку і арабську мови, читав коран ", стародавні книжки, приглядався до турецьких звичаїв, до людей.
Часто до нього долинав, заглушуючи плескіт морських хвиль, плач-стогін невільників на галерах.
На галасливому барвистому східному базарі він бачив, як продавали татари і турки українських дівчат, дітей, і серце краялося на шматки від невтішного болю.
Шум моря нагадував плескіт рідного Дніпра. Темними ночами у в'язниці він ледь чутно співав журливі пісні про Україну.
Хто визволив його? Одні кажуть — мати викупила, інші — товариші-козаки. Але як там не було, він знову на Україні і вже за кілька років веде запорожців у блискучий морський похід визволяти братів-невільників.
Найважливіші папери підписував Богдан Хмельницький іменем усього війська запорозького, як "писар військовий, при печаті військовій, рукою власною".
Та хіба міг він спокійно дивитися, як сваволять пани-магнати, польська шляхта, займають величезні простори українських земель і все більший тягар накладають на людей, які жили на цих споконвіку вільних землях! Українські пани розкошують не менше, а багато з них перейшло до католицької віри, щоб мати однакові права з польською шляхтою. Козакам ставало все важче й важче, особливо козацькій голоті, не кажучи вже про бідноту по селах та містах.
Пам'ятає Богдан універсали полковника Карпа Скидана, який закликав у 1637 році усіх піднятися із зброєю проти польського війська, що наступало на Україну.
"Товаришам нашим,— писав тоді Скидан,— панам отаманам городовим, козакам Війська його королівської милості Запорозького, що в Задніпров'ї перебувають, всім взагалі і всьому поспільству і братам нашим бажаєм від господа бога доброго здоровля. Ваші милості, об'являєм вам, вашим милостям, панам товаришам нашим, що одержано звістку про серйозні задуми жолнерів, які напевне вже збираються до нас на Україну, та нехай бог не поможе їм у здійсненні їхніх задумів і бажань. Тому я владою старшинства свого і іменем Війська наказую і нагадую, щоб ваші милості не були безтурботні і зневажливо до цього не ставились, але готові бути з кіньми, харчами, а також
Коран — священна книга мусульман.
зброєю проти цього ворога віри нашої мужньо виступити, як того вимагає необхідність".
Закликав і Павлюк боронити "золоті вольності наші, які ми кров'ю заслугували".
Пожежами, стратами, нелюдськими тортурами душили польські пани ці повстання. На палях стирчали голови повстанців, ватажків четвертували в самій Варшаві.
Загинули так і Сулима, і Павлюк.
У 1638 році гетьман нереєстрових козаків Яцко Остря-нин і полковник Скидан знову розіслали по всій Україні заклики виступити проти польсько-шляхетських військ. Кидали селяни домівки, приєднувались до козаків.
Богдан знав — і Скидан, і Острянин посилали послів до братів донських козаків, щоб ішли на допомогу, і загін донських козаків під командуванням путивльського козака Мурки приєднався до запорожців.
На них рушило коронне військо. Важко поранений Скидан потрапив у полон і був страчений. А Острянин...
Принесли Богданові вірні люди звістки, що подався Яцко Острянин і чимало запорожців до Чугуєва, у землю московську, і казали, що пішли вони від жорстокого гоніння і від смертного убивства і що не хочуть бути в "папежській вірі" 12, а споконвіку вони православні.
Так, все частіше писали руські воєводи в Чугуєві, Путивлі, Білгороді до царя про перехід людей з України, які тікали від знущання польських панів; все частіше приходили на допомогу донські козаки і воювали, і умирали разом з запорожцями. І все частіше гомоніли запорожці, що бути їм краще з руськими братами однієї віри, однієї крові і плоті
Довго сидів Богдан на скелі над Дніпром, думав невеселі свої думи.
"Зажурилась Україна, що ніде ся діти",— тихо співав Богдан і дивився на Кодак, на гармати, на найманців-нім-ців, що вартували коло них, щоб жодного втікача не пропустити за кордон, на Січ. Знав: ненадовго і фортеця,і гармати. Як не закути Дніпра, так не закути рідного його вільного народу.
12 "Папежська віра" — католицька віра, від слова "папа"; папа — головний над католицьким духовенством.
"золотий покій"
Недалеко від Чигирина, над річкою Тясмином, мальовниче розкинувся хутір Богдана — Суботів. Він дістався •йому в спадщину від батька.
Дев'ять років минуло з відбудови Кодака. Польські пани кажуть: "настав золотий покій". Але часи "золотого покою" для панів — часи великого лиха для України.
І те, що сталося на хуторі Суботові,— звичайне на той ^час.
Богдан уже в літах, у нього велика родина, троє синів і дві дочки. Старший син Тиміш уже юнак. Богданова дружина Ганна померла, і на хуторі живе й хазяйнує жінка, з якою він має одружитися вдруге.
Але його життя не дає спокою багатьом польським панам. Не дає спокою декому і його хутір.
Чигиринський підстароста пан Чаплинський не може заспокоїтися, не тільки проїжджаючи повз хутір, а навіть згадуючи про нього. Як це так, що сотник, козак володіє таким гарним хутором?
Пан Чаплинський хоче, щоб це був його хутір, а для панства ніякі закони не писані.
Про ці заміри Чаплинського вже знає Богдан.
Староста чигиринський Олександр Конєцпольський, син померлого коронного гетьмана Станіслава Конєцпольсько-кого, на прохання Чаплинського все ж таки не насмілюється просто собі взяти й віддати йому хутір Богдана Хмельницького. Хоча й казав йому старий батько перед смертю: "Шкода, що я лишив у живих таку неспокійну голову", але ж мав Богдан багато заслуг в боях і з турками, і з татарами, і які ж підстави відбирати у нього хутір?
Та Чаплинський не може заспокоїтися. Він вирішує просто вбити Богдана. Татарські загони не припиняли своїх нальотів то на те, то на інше село. Олександр Конєцпольський посилає людей свого староства, а між ними і сотника Хмельницького відбити татарський напад.
Чаплинський підмовляє свого приятеля Дашевського, і під час бійки з татарами Дашевський ззаду ударив списом Богдана Хмельницького по голові, але тільки поранив
ЙОГО:
Богдан розуміє, що це справа Чаплинського. Темніший хмари ходить він, і вся родина його занепокоєна.
Тягнеться довгий літній день. Тихо на хуторі. Богдан з сином Тимошем та козаками виїхали з хутора. Треба ж довести свої законні права.
Смутні сидять жінки у хаті за своєю роботою, підбіг до них менший Богданів синок Остап. І хоч завжди балують всі хлопчика, не до забавок зараз. Він покрутився коло них та й подався в садок, до діда-пасічника, старого козака, що доживає свій вік у Богдана. От з ким він приятелює най-дучже, от кого не набридає слухати. Дід розповідає і про морські походи, коли запорожці "мушкетним димом оку-рювали стіни Царгорода", і про безстрашних Сулиму, Скидана та Павлюка.
— Добридень, дідусю! — вітається хлопчик.— Татко поїхали, усі зажурені, я й прибіг до вас!
— Добридень, синку, добридень! — радо вітає дід.— Сідай, голубе, я тебе яблучком почастую з медом.
— Не треба, діду,— каже хлопчик,— я так посиджу у вас, та хоч з вами поговорю, бо кого дома не питаю, а вони ані пари з вуст, хіба я малий, чи що?
— А правда, хіба ти малий, чи що? — згоджується серйозно дід, і тільки в куточках вицвілих очей хитра усмішка.— Козарлюга хоч куди! От ще трошки підростеш — і гайда на Запорожжя!
— Я спочатку Чаплинському покажу, як на наш хутір зазіхати! Діду, він же не може хутора відняти? Не має ж права такого!
— Права-то він не має,— вже цілком серйозно каже дід>— та хіба панам права потрібні? От казав я тобі колись про князя Вишневецького Ярему, що й народові і вірі зрадив, у католики перейшов. Набрав наброду всякого, мабуть, тисяч п'ять. Там і поляки, там і німці, і волохи 13. Усякі волоцюги, що скрізь наймаються, щоб пограбувати, та й напав на Межирічки, у Київському воєводстві, та й захопив усе: і худобу, і майно. А з селян як знущалися — одного до кінського хвоста прив'язали і волочили по полю, другому руки обрубали, третього соломою обгорнули та й підпалили. А лащовики — Самуїла Лаща люди...
— Казали баби,— прошепотів з острахом хлопчик,— що то розбійник.
— А звісно — ні бога, ні людей не боїться, в його загоні чесної людини не шукай. Самі тобі лиходії, з грабунку і розбоїв живуть.
— А король хіба не може покарати таких? — спитав хлопчик.
— Король!..— похитав головою старий запорожець.—
13 Волохи — народність, яка увійшла до складу сучасної румунської нації.
Що король проти шляхти, проти сейму! Один пан закричить: "Нема згоди!" — от ні до чого й не домовляться. Був я у самій Варшаві, був не раз, і з батьком твоїм їздив, коли його козаки до короля посилали домовлятися про права наші козацькі.
— А у Парижі ви були, діду? — спитав хлопчик.
— Ні, у Парижі не був. Що не був, то не був. У Туреччині був, у Волощині був, у Варшаві був, а у Парижі ні.
— А тато мій були! — сказав задоволено хлопчик.— Його і французький король знає.
— Знає, синку,— усміхається старий,— твого тата скрізь знають.
Він пам'ятає.
