Нація - Матіос Марія

На макове зерня ні з ким нічого не має! Уласій має діти. Діти — його вороги, бреше старий Остріщак. А інших ворогів не має. Уласій не винен, що в світі таке заколотилося, що й три розумні голови не зроблять порядку. Уласій має цапіну {{Цапіна (діал.) — інструмент для роботи з деревом. }} й сокиру в руках. Він їх не підніме ні над чиєю головою. Він цюкає дерево. Дерево цюкає! З дерева він живе. Він будує. Дерево його годує. А він дітей годує. А ви, Довгопол, просите признатися. Про що? Ви ж самі всю правду знаєте!

— Юр'яно, ти можеш говорити так, щоби я тебе чув?

— А що говорити? Видно, хтось обмовив Уласія. То й забрали ваші. Хіба чесного чоловіка в наш час тяжко обмовити? Уласій будує все своє життя. Хіба він винен, що тепер будує для колгоспу? А тоті ферми на чиємусь ґаздівстві будуються. Він цюкає підвалини для ферми, а там люди свої ґрунта віддали. То хто буде навидіти чи любити той цокіт?! У ліс усі піти не можуть.

Це я вам кажу по правді. Багато чого не пускає… Але ліс не для нас із Уласієм, як би теменно ми вас не ненавиділи.

Вона чула, що вже не може спинитися. Вона ж у прірву падала — й не вбилася… Що їй більше зроблять тепер, коли її чоловіка відібрали такі довгополи й довгоруки… добре казав Грицько Граб на Василія… Царство йому небесне… Дістали… Дістали і його…

— Юр'яно, а ти не боїшся мені таке казати?

— Боюся… Боюся вас, Довгопол… Але ви хотіли по правді знати. А це правда. Ви також цю правду знаєте, бо знаєте коляду. А як знаєте коляду — то й нашу правду знаєте…

— Я називаюся Леонід, — перебив Юр'яну, але вона не зважила.

— Я вас боюся, бо ви можете й мене від дітей забрати, як Різунів, Поповичів, Шпетків забрали… ви всіх можете забрати. Усю Товарницю, й Розтоки, й Вижницю, й усий світ… Але вам легше від того не стане. Так. Я прийшла просити за Уласія. Так, як уміла, прийшла. Як не вдала вам, то вибачайте. А як можете, то поможіть. Він не винен. На вас люди серця не будуть мати, як будете карати невинних. І так уже серця ніхто не має. Навидіти вас тут ніхто не буде, бо не має за що.

— Скільки тобі років, Юр'яно?

— Тридцять вісім.

— А в скільки ж ти заміж вийшла, що онуку маєш?

— У півп'ятнадцять. Така'сми була, що лицем коневі до хвоста сіла, як їхала до вінчання.

— А тепер панську голову маєш…

— Ой ні… Відколи ви в нас запанили, тут уже ніхто панської голови не має… У швидкім часі тут усі безголові будуть… Час такий — безголовий…

— Юр'яно, я маю стільки ж років, як і ти… Але в цьому світі вже нічого не маю. Так що ти не плач. Іди додому й мовчи. Буде завтра Уласій дома. Даю тобі слово. Але ти і йому мовчи. Оце поговорили з тобою — й забудь, що казала й про що хотіла сказати. І ні з ким ніколи про таке не говори. Ти мудра як Соломон. Чула про Соломона? Чи ти мене не слухаєш?

— Я вас добре чую, Довгопол… А про Соломона Біблію читала.

— Я називаюся Леонід, Юр'яно… Іди, діти чекають. Та й нездорова ти. Йди.

І він майже витрутив її з кабінету.

З

…УНОЧІ З ЮР'ЯНИ бухнула кров. Бухнули ріки крові. Кров не ставала ані від кровавника, ані падиволосу. Так, що коли вийшов з Вижниці Уласій, Юр'яна заледве впізнала його. Лиш запитала білими губами:

— Уже? По всьому?

— По всьому…

Вона хотіла спати… Боже, як вона хотіла спати. Лиш по перших злогах було так сонно й зовсім нічого не боліло. Вона би заснула — як умерла. Так її морить. Але добре, що вже є Уласій.

— Били дуже?

— Били…

— І пальці в двері клали?

— Клали…

— Наговорив хтось на тебе, Уласію…

— Наговорив…

— А що хотіли?

Уласій мовчав довго. Так довго, що Юр'яні здалося, ніби вона проспала цілу добу.

— Того, що вони хотіли, навіки не буде, Юр'яно… Навіки! А ти слаба, жінко…

— Слаба…

4

…ФЕЛЬДШЕРКА ДУСЯ, що третій раз за день прибігла до Юр'яни, тепер квапила Павлінку збирати бігом маму до Вижниці. Там ще їй могли помогти, тут — уже ніхто. Правда, вечоріє, але буде конвой. Зараз Довгопола повезуть до Вижниці. Також кров'ю стікає… Йому вже не знати, чи хтось поможе. Його повезе сам Дідушенко. Добре, що якраз був у селі машиною, бо підводою страшно на ніч везти, та й трясло би дуже, а Довгополові треба спокою.

Дідушенко, може, й не захоче Юр'яну взяти, але Дуся буде просити. Шкода такої жінки, та й дітей скільки… Так по-дурному в глину може піти. Хоч би раніше звернулася була, чи що. А вони ж, гуцули, тут горді, до фельдшерки-маскальки не дуже поспішають, бояться, що кров їм затруїть.

Як їм розкажеш, що вона їм добра хоче? Для неї що Довгопол, що Джурячка — однакові. У Дусі фронт за плечима, блокада, вона знає, що кров не має нації. Але це не так просто розказати тим, хто розпалений ненавистю до тебе…

Дусі також є чого мати зло на цих людей. Страшну рану зробили їй гірські люди. А з іншого боку… Олексій також був із цих гір — а любив її, як свою душу. Жив із нею як із жінкою. Розписуватися мали. А його ж відмовляли. Переказували стерегтися маскальки. Через неї і в землю пішов. А їй Бог дав життя. І дитині дав життя. Дуся сховалася у виходку, та так там і врятувалася, лиш боялася, що вродить дитину у виходку тої ночі…

Казала колись їй мама в далекому Омську: воно як на життя — то на життя аби де. І в блокаду Дуся з голоду не вмерла, й під артвогнем на Курській дузі вижила, й тут ще гори топче. Довгополові, бач, може, вже й не доведеться ходити своїми ногами. А добрий він, Довгопол. Якийсь — як не від світу цього. Та й ця Уласіха, що її Соломоном у селі називають, добра жінка. А смерть також чатує на неї. їй треба помогти — хоч би що!..

5

…ЩО ТИ, ФЕЛЬДШЕРКО, згори з'їхала чи розум у тебе помутився, що про таке просиш самого Дідушенка?! Це бандерівське кодло підстрелило його уповноваженого… а ти мені цю курву кажеш узяти з собою в машину?! Нехай здихає, сука… знає плодити — хай знає здихати…

Такі хлопці гинуть… Йоб вашу мать… Такі орли… А ти впрошуєш забрати оцю діряву бабу? Нічого її п… не сталося би й тут… Заросте.

Але ця Дуся таки збожеволіла… Вона що, ленінградську блокаду забула… Чи забула, що й її Альошу пустили в розхід оці бандери? Вони ж її — як вовки з'їли би, якби не його, Дідушенкові, хлопці.

А ця Дуся також причмелена. Сама горбами до породіль ходить, без охорони, без зброї. Та хто її питати буде, куди йде? Спровадять у пропасть, як не підвісять на якійсь смереці. Баба — вона дурна баба завжди, навіть коли вчена й війну за плечима має.

Та що ти мене тримаєш за шинелю?

Ти?! І ти, Довгопол?! Мені показуєш брати в машину разом з тобою цю блядь? Чи ти, голодний, спробував її? Не знав за тобою такого. Але й вона тобі не поможе. Кров із твоїх рук не змиє… Руки в тебе також криваві, Довгопол… ми тепер усі криваві…

А, чорт із нею, з бабою… Тече дуже… Але гарна… Молода ще… Ще добре би дала… Щось не знаю її.

Та де там не знаю! Усіх тут знаю. Уласіха. У колгосп першу привели. Знали, що піде — за дітей побоїться. А добре придумали хлопці: записуйтеся, люди, або до колгоспу, або до Сибіру. Чорт з ними…

Але Уласіха дуже робити вміє.

Що це вона — перед смертю, як намальована, стала?

А що цей бандера, її чоловік, тут робить? Позавчора сам його допитував. А Довгопол попросив відпустити. Дуже якось жалісно просив — то й послухав. Іншого не послухав би — а йому я сам боржник ще з фронту. Послухав на свою голову.

А-а-а, що йому пришиєш? Бувають і тут такі, що пришити нічого. Тут є кому пришивати й без Уласія Джуряка.

Та що ти мене сіпаєш, Довгопол? Та беру її, беру… На плечі взяв би, аби ти мені живий лишився… Ми в такому пеклі були з тобою… Хіба думали, що таке буде після всього? Я тебе чую, дорогий, ну, сіпай мене… Сіпай… Лиш не закривай очей…

Боже, як усе змішалося… Чому ти просиш за неї? Хто вона тобі, друже… Ти ж, як палець, один-одніський на всьому світі… Чи просив хто за твоїх, коли їх живцем німці у вогні палили…

О-о-о, ти не бійся… Я відомщу, якщо доведеться, й за тебе, й за всіх Довгополів твоїх! Німцям не відомстив — то цьому кодлові відомщу… Згадки не лишиться… Ще трохи, ще рік-два… Лиш не закривай очей…

Що? Вона плаче? Чого вона плаче, оця закривавлена жінка? Їй так боляче? Трясе…

Чого тебе Дуся тримає за руку? Не можу дивитися на твою кров, Довгопол… На її можу — а на твою ні.

Чого вони обидві плачуть? Ти ж не помреш? Краще не вмирай — бо перестріляю всі їхні гори й не подивлюся ні на кого!!! Ти ж, Довгопол, з тридцять сьомого вийшов… невже тепер, тут, на своїй землі, по війні, гірше, ніж у тридцять сьомому?!

Що це так цокає? Це годинник чи серце… Боже, хто може любити цей цокіт?

На Німчичі може бути засідка…

Але там є хлопці…

Сьогодні жовтневі свята…

Вони для всіх червоні…

Навіщо ми вбиваємо один одного так нещадно…

Цю жінку я, може, навіть любив би… Але, може, завтра мені доведеться її вбити…

Я їх усіх ненавиджу… І вони нас ніколи не полюблять…

Чому вони кажуть зупинитися? Що? Зупинитися вбивати один одного чи зупинити машину? Я зупинив би, але не можу вже… Попереду — засідка, позаду — кров… Так багато крові…

На нас, Льоню…

І на ній, Уласісі…

Так вона ж дітей скільки народила…

Ці ріки вашої обидвох крові… це одна кров… вона заливає й мене… й хто буде знати, котра з них чиста… кров…

Брате!!!

Не вмирай!

Я ж їх усіх перестріляю!!!

Чернівці,

1992 рік

Апокаліпсис

Мойсееві Фішбейну

1

У НЕДІЛЮ, до сходу сонця, після сходу сонця й заходу, до служби Божої, під час читання Євангелія й після триразового панотцевого благословення, в Тисовій Рівні на повен голос і пошепки іншої бесіди, ніж про те, що

або зачнеться нова война,

або на край упаде яка інша кара,

а спокійна година встановиться людям

хіба що по смерті,—

не було й не могло бути.

Бо ні в Тисовій Рівні й ніде інде, куди ступала нога цих світових вояків і світових ґешефтарів із обкладеного горами й обвіяного вітрами села, що сподобило собі ім'я найтвердішого в світі дерева — тиса, ні з твердими, ні з м'якими, й ні з якими іншими людьми ще не траплялося такого дива, щоб здорова з вечора людина на ранок упала в лежу, три роки лежала снопом, та де там лежала — три роки спала непробудно, а тут не на Великдень і не після ворожби, а просто так, на очах мало не зомлілої невістки, зранку, по трьох роках небуття підвелася собі з постелі, роздивилася, не пізнаючись, по стінах і хоч не надто твердо, але таки пішла своїми ногами до порога, ніби подибулькала після нічного сну до виходку.

Після того, що і як далі переказували охочі переказувати чужі гаразди й біди, в м'якої людини волосся бралося догори, а в твердої — на очі наверталася сіль.

Та прости, Господи, їх усіх із тими поголосками, брехнями й фантазіями.

Єдина правда полягала в тому, що Тимофій Сандуляк суботнього ранку таки вернувся з того світу, де нікому бути ще не доводилося, звідки живим ніхто ще не вертався.

А що Сандуляк побував на тому світі, в Тисовій Рівні не мала сумніву навіть мала дитина, не те що замшілі праведники, визнані знахарі, а також викінчені злодії й обліковані дурисвіти.

— Ти хто? — Тимофій витріщив на невістку Софію нібито заспані, нібито п'яні балухаті очі.