По-модньому - Старицький Михайло

Я не стою?! Я не стою?! Ах ти, дячківська покидька! Я стовбова! Стовбова!
Дзвонарська. Я з настоящего коліна і почти при грапськім домі жила! А ви запотилишників їсте по панських прихожих! Плюнула й розтерла, от що!
Сисой. Позвольте, мамаша, я єй плюну!
Дембицька. Шапку бери скоріш! (Задихаєтьсяз злості).
Вареник. Ач, приїхали нашими замозоленими грішми свої дірки латать! Он бог, он вам і порог!
Дембицька. А ви справді думали, що вас треба, вас по салонах приймають, що ваших бокатих дочок шукають! Мужва нетесана! Гроші тільки у дурнів виманюють!
Вареник. Ех ви, голодні зажери! Хизуєтесь своєю пакістю. Щоб мої й очі вас не бачили!
При остатній мові Овсій, Зінька і Наталка показуються в дверях.
Сисой. Мамаша, она... не такая... ето костюм...
Дзвонарська. Самаряне обдерті! Я для них клопотала з жалості, а вони — скажіть на милость — пани!
Дембицька. Тьфу! Сваха задрипана! Пошукайте тепер, хто-то вашу виставку візьме?
Овсій. Дозвольте! Я їм виставку зроблю!
Вареник. Моєї дочки ніхто не візьме? Та з вашого брата всяк мені в ноги поклониться: я за нею двадцять тисяч карбованців зразу даю...
Сисой. Мамаша! Она не кривобокая: ето — турнюр!
Дембицька. А, ошибка... що ж?.. Я перепрошу...
Вареник. Хто цурдур? Женіть цього цурдура! Гетьте з хати!
Овсій. Пожалуйте!
Сисой. (показуючи на Дзвонарську). Ета все... ето чучело!
Дзвонарська. Ах ти хальора, шкилета! (Плює).
Дембицька і Сисой тікають. Чути галас собак.

ВИХІД XIX

Ті ж без Дембицької і Сисоя.
Вареник. Спасибі тобі! Наградила!
Дзвонарська. Хто ж його знав, що такий вийде акахвист: я думала, що вони настоящі дворане, а вони — пхе!
Вареник. Думала!
Дзвонарська. Знайдуться ще благородніщі!
Вареник. І речі про них не заводь! Мало сорому ще прийняв? Мало тобі?
Зінька. А все через ті моди... (Плаче).
Дзвонарська. Що ж? Я всякі моди потраплю... папонька... Конешно, не їм...
Вареник. Мовчать! Щоб мені тих мод і не пахло тут! Не плач, дочко! Тебе всяк візьме, але годі тих модних!
Зінька. Тату, голубчику!
Дзвонарська. Содома і Гоморра!
Вареник. Геть, щоб і духу твого!..
Дзвонарська (плаче). Ви завьожди так обиждаєте... Не по-благородному...
Вареник. Годі витребеньок! Щоб ані писнула! За простого оддам!
Зінька. Таточку ріднесенький!
Вареник (обніма). Знаю.
Наталка. А музика як?
Дзвонарська. Без благородних... баль?!
Вареник. Геть!
Дзвонарська з ляком вискакує.
Вареник. Не лишні, а якраз упору! Що я, без ваших паничів не буду гуляти? О! Тепер загуляю так, що й чортам душно стане у пеклі! Гей, Наталко, Свириде, Вівде, Овсію, кличте музику! Пийте, їжте! Частуй усіх, дочко, матері їх ковінька!
Зінька налива і підносить.
Я сам у своїй хаті пан! Чи так?

ВИХІД XX

Ті ж та Вівдя з музикою.
Вареник. К бісу всі моди, щоб і вухо моє не чуло! Пий, гуляй, співайте мені зараз, Зінько, Наталко, Овсію!
Овсій (співа).
Од дуба та до дуба,
Дівчино моя люба!
Рад би я тебе взяти,
Та не велить твоя мати!
Хоч мати велить,
Так рід не велить;
Як побачу, то й заплачу,
Аж серденько заболить!

Зінька.
Ой клен, не тополя,
Така, мабуть, моя доля;
Полюбила Овсія,
Так боюсь панотця!
Ой клен, не ломись,
А ти батьку поклонись:
Де й дінуться твої муки,-
Перев’яжуть ликом руки!

Вареник.
Ой гоп та помалу,
Та пошила штани з валу;
Як пошила і наділа —
Кажуть люде, що до діла!

Ріж! Шквар і Ану, Овсію, Вівде!

Музика гра козачок. Свирид з Вівдею і Зінька з Овсієм танцюють. Наталка посередині крутиться.
Завіса спада.