Диво - Загребельний Павло
Він повинен ось тут пообіцяти їй, що ніколи не забуде цієї ночі, не забуде старого платана, твердих білих плит, що стелилися повз нього в холодну вільготну темряву, і перестуку її каблуків по тих плитах.
— Ви мене...— почав він, але знов не докінчив.
— Налякала? — засміялася художниця.
— Ні,— він нарешті наважився,— здивували.
— Ото,— вона, здається, зраділа,— вас здивувати не так легко.
— Чому ви так вирішили?
— А я знаю про вас усе. Крім імені.
— Отава,-— сказав він.— Ви ж чули там, у кафе.
— А ім'я?
— Досить і Отави. Звіть, як усі.
— Мене звуть Тая, тобто Таїса. Наче попівну. А батькз мій—металіст. Ще .й зараз—на заводі. А в дочки—так смішне ім'я.
Вона непомітно втягувала його в розмову на теми, яких він завжди уникав, вважаючи їх дріб'язковими і не вартими уваги. Сам собі дивуючись, Отава заперечив:
— Чому ж смішне? А от мене, наприклад, батько назвав Борисом. Ви, мабуть, не знаєте походження цього імені. Воно йде від слов'янського—Богорис. Певно, мій батько хотів, щоб у мені були якісь риси бога. Але, як бачите, помилився. Вроди не маю, привабливості — теж.
— Чому ви вважаєте, що боги повинні бути неодмінно вродливі?
— Такими їх малювали. Починаючи від стародавніх греків.
— Грецькії боги не вродливі—вони зжіночені, солодкаві.
— Вам до вподоби вавілонські бикочоловіки?
— Не треба про це,— попросила вона, глибше забираючись йому під лікоть теплою долонею.— Якщо вам не хочеться зі мною говорити, давайте лише помовчимо. А якщо й мовчати неприємно, скажіть.
Вона забрала свою руку від нього, йшла тепер поряд, пальтечко тьмаво біліло в темряві.
— І взагалі не треба нічого. Ви зараз почнете дякувати мені за добре серце, скажете, що ніколи не забудете, як кинулася в ніч слідом за вами, по суті, абсолютно незнайомим чоловіком, як гналася за вами тільки для того, щоб... Але не будемо про це...
— Звідки ви все знаєте?—щиро здивувався Отава.—Це просто якийсь містицизм.
— Я все знаю,— вона засміялася десь на відстані, і Отава уявив, як вигинаються її лукаві уста, і йому вперше в житті стало страшно від близькості жінки.
"Треба її прогнати",— подумав він зненацька, намагаючись відтіснити кудись у найдальший куток пам'яті те, що відбулося перед цим. І ще подумав: "Яке вона має право отак вриватися в моє життя, все ставити шкереберть, ламати всі мої плани, головне ж — ламати мій характер, бо він уже зламаний назавжди одним тільки її вчинком. А що ж буде далі?"
— Ви думаєте про те, чи не краще мене прогнати від себе? — спитала вона його, ще далі відходячи на край доріжки.— Скажіть — і я повернуся до того товариства, яке... там. Я не звикла будь-кому заважати. Сама теж не люблю, коли мені заважають.
Він спромігся приховати новий вибух здивування її неймовірним даром читати думки і спробував звести все до жарту:
— Хай уже мої товариші догризають там вашу подругу.
— А її не дуже й угризуть. Вона колись займалася гімнастикою. Завжди зуміє вислизнути.
— Велике вміння — вислизати,— промовив Отава так, аби лиш сказати що-небудь.
Далі йшли мовчки. Дорога бралася в гори. Вона лягала на темну землю розгонистими закрутами, розсовуючи в боки кущі, дерева і навіть будинки, це було типове шосе для машин, щоб полегшити їм підйом, але для пішоходів воно не надавалося аж ніяк. Замість нормального просування прямо вперед доводилося никати по серпантинах туди й сюди, ті самі дерева, ті самі будинки, ті самі вуличні ліхтарі обходити то знизу, то згори, і якщо для машини з швидкого накладання отаких повільних витків зрештою все ж одержувано висхідний рух, то для людей, надто ж уночі, це видавалося безглуздою блуканиною в пошуках невідомо чого.
Двічі обганяли їх таксі, повні пасажирів. Згодом ,у світляній смузі, що її кидав на шосе ліхтар, вони побачили далеко попереду парочку. Стояли посеред шосе, в найосвітленішому місці і цілувалися. Чи то скороминуща курортна любов, чи, може, справжнє кохання, яке не хоче ждати, не розбирає, де світло, де темно, а то, може, просто вони зовсім юні і заповзялися отак перерахувати своїми поцілунками всі сліди ліхтарів на нічному шосе і йтимуть в гори до самого ранку, бо для таких дорога ніколи не кінчається. І він, Отава, теж міг вигадати щось схоже, наприклад, цілувати Таїсу на кожному новому закруті дороги, цілувати її лукаві уста і мовчати, мовчати. Він завжди боявся жінок через їхню балакучість, їх треба було забалакувати майже до втрати свідомості — лише тоді вони почували себе щасливими. Особливо страждали цим жінки інтелігентні. У них завжди було повно претензій до кожного нового знайомого, взагалі до цілого світу, їм чогось хотілося, вони неодмінно мали залізти тобі в душу, вивідати всі твої думки. Може, він був несправедливий, отак міркуючи про жінок, але вже так воно склалося здавна, і перебороти себе Отава не вмів і не міг.
Коли проходили парочку, закляклу в поцілункові, обоє вдали, ніби нічого не помітили, і далі йшли, мов чужі, кожне по своєму боці шосе, і мовчали вперто й затято, неначе вороги.
— Пробачте,— перший не втерпів Отава,— я дуже різкий і навіть грубий чоловік.
— Не турбуйтеся,— сказала з того боку Тая,— я теж далеко не ангел. Коли хочете знати, я навіть жорстока. Може, тому й кинулася за вами в темряву, як остання дурепа. Жодна нормальна жінка ніколи б не побігла. Особливо з так званих ніжних, добрих і ласкавих. Хоч би ви кинулися в море або під колеса першої машини... Але я починаю набивати собі ціну, а це вже зовсім зле... Ліпше мовчати. Скоро вже наш санаторій — і ви звільнитеся від мого надокучливого товариства... Але перед цим я б хотіла вам признатися... цілковите безглуздя, але... Знаєте, в мене зірке око... Навіть зараз у темряві... Хоча темрява — це тільки для невтаємничених, а для художників — це середовище, де народжуються всі барви від сполучення з світлом... Бач, я вже починаю читати вам лекції, перебираючи ваш хліб.
— Я не читаю лекцій,— сказав Отава.
—Пробачте. Не знала... То про що я? Ага, про спостережливість... Уявіть собі: поки ви ходили в непрасованих, якихось пожованих штанях і старому светрі, а я теж дотримувала вам стилю і вперто носила штани й светр, викликаючи осуд всіх санаторних дам і респектабельних чоловіків, але робила я це мимоволі, мені здавалося, що я не думаю про вас і не звертаю на вас ніякої уваги. Але ось ви надягаєте костюм, як усі, білу сорочку й краватку і, як усі, десь зникаєте одного вечора, другого, третього... І знов не знаю: цікавість чи що це? Але мені захотілося довідатися, куди й чого ви зникаєте, хоч я розуміла, що це цілковите безглуздя... А потім я побачила це ваше вікно... І стала приходити до нього тоді, коли вас не було ще... Зрозумійте мене: я художниця...
— Я вас розумію,— сказав Отава,— розумію, бо я теж майже художник...
— Мені казали, що ви історик...
— Навіть професор і доктор історичних наук,— майже сердито промовив Отава,— але це чисто формально... Ви ж знаєте, як легко тепер стають і докторами, і професорами...
— Ви хочете підкреслити, що ви — не ординарний професор і доктор? — зміненим голосом мовила художниця, мовби шкодуючи за хвилю відвертості, якої вона допустилася з Отавою.
— Та ні, просто хочу від істориків перекинутися до вас, художників, хоч і знаю, що це, майже неможливо.
— Ікони? Це тепер модно. Навіть модніше за абстракції. У нас, в Москві, пошесть серед письменників, серед артистів, про художників не кажу — деякі на цьому навіть заробляють.
— Не вгадали. Зовсім не ікони.
— Архітектура? Як у Нестора: "Откуду єсть пошла Русская земля і откуду малометражні квартири стали єсть?" Але, здається, цю тему у вас перехопили. Вам хіба що лишилися виступи в газетах.
— Теж не вгадали.
— Пробачте, я стаю занадто цікавою. А це майже завжди ознака дурощів.
Знову вона мовби вгадала Отавині думки і ще раз — вже вкотре—здивувала його своєю проникливістю.
— Добре, я відплачу вам тим самим,— сказав він, переходячи до неї по шосе і несміливо доторкуючись до вологих білих ворсинок на її рукаві.— Ви мало не щодня ходили в гори з етюдником. Дозвольте поцікавитися, вдалося зробити щось за цей час?
— Можу показати.— Вона зупинилася й глянула йому в обличчя, і він побачив її темні очі і виразні усіта.—Завтра запрошу вас до себе й покажу. В мене окрема кімната, мені створено всі умови... Бачите? Сьогодні, на жаль, не можу. Непорядно. А тим часом ми вже й прийшли. Непомітно в розмовах і в мовчанні. Ви не гніваєтеся на мене?
— Ні,—сказав Отава, хоч і розумів, що не треба зараз.нічого казати. А що треба, не знав.
— Тоді на добраніч,—Тая посміхнулася.
— Угу.— На нього наплинула одвічна його похмурість.—Добраніч.
Уночі йому приснилося, ніби він плаче. Прокинувся—і відчув, що все обличчя в сльозях. Щоб не будити сусідів по палаті, тихенько вийшов до вмивальника, глянув у дзеркало. Червоні, якісь зовсім маленькі, наче не його очі на вилицюватому негарному обличчі з великим носом і в'ялим підборіддям. Зняв піжамну куртку, відкрутив кран, довго хлюпостався під холодним струменем води, знов глянув у дзеркало. І знов не побачив нічого привабливого. Кістяк, на який природа забула наліпити м'яса. В голові билося двоє слів "славнозвісний—горезвісний". Мов мухи об шибку. Горезвісний... славнозвісний...
"Поїду,— подумав Отава,— завтра ж уранці поїду до Києва. Два дні — це ніщо. Ліпше втратити два дні, аніж..."
До ранку вже.не заснув, снідати пішов без жодного бажання, мав твердий намір одразу після сніданку викликати таксі і. їхати на аеродром діставати там квиток і летіти, летіти.
Всі заспали після вчорашнього випадку в "Ореанді", на сніданок запізнювалися, і Отава подумав, що так воно й краще. Художниці теж не було. Отава поколупався виделкою в якійсь там потраві, надпив трохи чаю і вийшов з їдальні. Йому назустріч по сходах піднімалася Тая. Крізь розстебнуте біле пальтечко виривалося назовні яскраве плаття, яке враз перетворило Таю на жінку у.всьому—в кожному порусі, в кожному вигині тіла, в кожному зблиску очей. Він став, і в нього в грудях прокотилося коротке схлипування з нічного кошмару. Не знав, що казати, безтямно дивився на молоду жінку, яка впевнено долала сходи своїми високими ногами, обтягненими модними взористими панчохами.
— Ви вже поснідали? Так рано? — сказала вона досить буденним, як йому видалося, голосом.
