Син приїхав - Тютюнник Григір

Промазав і Дзякун, підпоївши лісника в коморі, доки домовлявся з ним про вільху на шалівку. А оскільки розмова мала бути відвертою, то й сам хильнув. Отож, коли гості випили по першій, Митро ні сіло ні впало з'єрепенився, що перед ним пе поставили, як перед директором, коньяку, розсердився, пив домашню чарку за чаркою і тільки з сержантом.

— Служба!— гукав через стіл.— Давай удвохі За армію. Люблю армію! Там — усі рівні! П'ємо за армію.

Директор, аби якось приборкати колишнього свого учня, пересів разом з коньяком до нього, гладив плечі, шепотів на вухо, мабуть, щось лагідне й примирливе, бо лице так і промінилося батьківською ласкою, але це, либонь, ще дужче розджохкувало Лободу, бо він виривався з обіймів і сікався до Павла:

— Ти, хамаршельда! Чуєш? Признавайся: на чому латаєшся, що таким паном прикотив? Заробив? Брехня! Мовчиш! Тож-то й воно!.. Солдат, починай:

Дальяевосточная-а, Опорра прочная-а...

— Ти закусюй, Митре,— холодно сказав Павло.

— Що — Митре? У Митра, думаєш, менше грошей, ніж у тебе? Дзуськи! У Митра, щоб ти знав, на кожному дубі — хромові чоботи висять! І на кожній вільсі!..

— Не треба, не треба, Митрику,— воркотав директор.— Висять, віримо. От і добре... А тепер заспіваємо. Помагай, Наташо Пилипівно.

І почав чистісіньким тенором:

Ой гаю мій, гаю, Зелений мій гаю,

Чом на тобі, гаю, Листя, листячка немає...

Митро й справді принишк, мов дитина, якій дали циці, похилив голову й тихо заплакав.

— ...А вот в нашей часті, де я в даний момент служу, — розповідав Риті сержант, перекрикуючи пісню,— у кожного молодшого командира, як і в офіцерів, три форми: парадна, вихідна й робоча. В даний момент на мені парадна...

— А чого б мені не випити, Лукич, скажіть,— з п'яною делікатністю допитувався в директора Дзякун, коли пісня скінчилася,— як до мене син приїхав? Та ще який! Ви ж не дасте збрехати: якби щоб не таке врем'я, як тоді було, хіба б він не вивчився на инжинера чи ще когось? Вивчився б. В нього й зараз двадцять сім душ. І всі слухають. Бо — вміє...

— Павлуша — золото,— погоджувався директор, смакуючи непідгорілим риб'ячим боком,—уважний, витриманий... Золото!

Почувши цю розмову, Митро Лобода вибрався з-за столу, хисткою ходою підійшов до Павла й міцно, як арканом, обійняв його за шию.

— А пам'ятаєш, друг Павло, як ми з тобою... У-у-у! Не згадуй! Думаєш, я забув? Ні! То твоя молодиця? — тицьнув пальцем у Риту.— Ей, молодице приєжджа! Хочеш, я тобі розкажу, який твій чоловік у дитинстві, ще до ФЗУ, був?.. Руде, скупе, витрішкувате... Тільки ти, Павлушо, не обижайся, я по-дружеськи...— і засміявся хрипко.— їй-богу, не брешу! А тепер диви: пан, хамаршельда! Ні, скажи хоч ти, бо він не хоче, на чому він латається, га?

—Додому, Митрику, додому. Спать,—лагідно порадив Лукич, геть розм'якнувши від чарки.— А завтра із свіжими силами — до праці.

— Ні, хай скаже! — п'яно реготів Митро і так стис Павлові шию, що той аж побуряковів, підвівся, виважуючи на собі лісника, й під вигуки захоплення та регіт компанії поніс його з хати.

Опинившись за ворітьми на лавочці, Митро скрипнув зубами, глибоко зітхнув і сказав уже крізь сон:

— Нас — не проведеш. Ні-і-і...

Надворі, низько над полтавським шляхом, світив повний місяць. Од хати й хлівчиків на землі лежали довгі тіні. Під призьбою, облиті світлом з вікон, цвіли й по-нічпому пахли жовті гвоздики, а під грушею прохолодно блищав "Москвич".

Павло постояв посеред двору, прислухаючись до німотної тиші в селі, і пішов до машини знімати акумулятор, розмірковуючи, що тут, звісно, можна б цього й не робити, але хто його знає, на гріх, як кажуть, і курка свисне...

У хаті заспівали гуртової "Ой ти, Галю", і Павло, одгвинчуючи акумулятор, теж підмугикнув:

Поїхали з нами,

З нами, козаками,

Краще тобі буде,

Ніж в рідної мами...