Серця трьох - Джек Лондон

Увійшов клерк з візитною карткою і доповів, що гість - чужоземець і настійливо домагається побачення. Ріган глянув на картку й сказав:

- Перекажіть цьому добродієві, сеньйору Альваресові Торесу з міста Колона, що я не можу його прийняти.

За п’ять хвилин клерк повернувся з тією ж візитівкою, але цього разу з другого боку було щось написане олівцем. Ріган посміхнувся, коли прочитав:

«Шановний містер Рігане, маю честь сповістити вас, що я знаю місце, де за давніх піратських часів закопано скарб сера Генрі Моргана. Альварес Торес».

Ріган похитав головою, і клерк налагодився вже йти, та господар гукнув йому:

- Впустіть! Зараз же!

Залишившись на короткий час сам, Ріган засміявся до себе, обмірковуючи якусь нову думку, що зродилась у нього в голові.

- Дурний хлопчисько! - пробурмотів він крізь дим сигари.- Гадає, що може провадити левову гру свого батька. Гарненько б його провчити, ось що йому треба, і старий сивоголовий Томас Ріган подбає за це.

Англійська мова сеньйора Альвареса Тореса була така сама бездоганна, як і його модний весняний костюм. Правда, жовтуватий колір шкіри зраджував його латиноамериканське походження, а чорні очі красномовно свідчили про домішку індіянської крові до іспанської в низці поколінь його предків, хоч він був справжнісінький нью-йоркець, типовішого Томас Ріган не міг собі й уявити.

- Після довгих і важких років пошуків я нарешті розгадав, де заховане золото, яке нагарбав сер Морган,- так розпочав він.- Я певен, що на Москітському узбережжі. Скажу також, що від лагуни Чірікві туди не більше тисячі миль, і, мабуть, найближче місто - Бокас-дель-Торо. Я там народився і, хоч потім здобував освіту в Парижі, знаю цю місцевість досконало. Обладнання невеличкої шхуни коштуватиме дешево, навіть дуже дешево. Зате яка ж винагорода! Цілий скарб!

Сеньйор Торес зробив красномовну паузу, не маючи змоги подати докладнішого опису, а Томас Ріган - людина ділова і звикла до стосунків з діловими людьми - заходився витягувати з нього все, що його цікавило, так наче слідчий із злочинця.

- Атож,- швидко погодився сеньйор Торес,- я відчуваю деяку скруту з грішми, сказати б, мені бракує готівки.

- Ви взагалі не маєте грошей,- безцеремонно поправив його біржовий маклер, і той сумно схилив голову, що таки не має.

Далі, під перебіжним вогнем запитань, гість мусив визнати куди більше. Він справді нещодавно приїхав із Бокас-дель-Торо й не думає туди вертатись. А втім, якщо вони дійдуть згоди, він ладен знову поїхати.

Але Ріган владно спинив його, як людина, що вміє поводитися з простолюдом. Він виписав чек на ім’я Альвареса Тореса, і той, глянувши на нього, побачив цифру в тисячу доларів.

- Ось яка справа,- мовив Ріган.- Я анітрохи не йму віри всій вашій історії. Однак у мене є приятель, молодий хлопець, якого я щиро люблю. Тільки його занадто розбещує місто зі своїм легкодумством, легковажними жінками тощо... Розумієте?

Сеньйор Альварес Торес уклонився, як добре вихована світська людина.

- Задля його здоров’я, добробуту й спасіння душі йому конче треба поїхати шукати тих скарбів. Різні пригоди, фізичні вправи... та я певний, ви й самі розумієте.

Альварес Торес уклонився вдруге.

- Вам бракує грошей,- вів далі Ріган,- тож спробуйте зацікавити його. Оця тисяча доларів - вам за спробу. Якщо зманите його помандрувати по золото старого Моргана,- матимете ще дві тисячі. Пощастить вам затримати його там на три місяці - нові дві тисячі, на шість - п’ять тисяч. Так-так, повірте мені. Я знав його батька. Ми були компаньйони, можна навіть сказати - брати. Я ладен пожертвувати яку завгодно суму, аби скерувати хлопця на правильну стежку. Що ви на це скажете? На початок - ось тисяча. Згода?

Сеньйор Альварес Торес тремтячими пальцями згорнув чека.

- Я... я згоден,- розгублено затнувся він.- Я... я... сказати б... я здаюся на вашу волю.

Через п’ять хвилин, після докладної інструкції старого досвідченого біржовика, як йому краще поводитись, щоб історія з Моргановим скарбом більше скидалася на правду, Торес підвівся і, прощаючись, сказав ніби жартівливо, але з запалом:

- Найкумедніше в цьому, містере Рігане, те, що я кажу правду. Зміни, які ви запропонували внести в мою розповідь, роблять її ще вірогіднішою, але вона й так правдива. Мені треба грошей. Ви надзвичайно великодушні, і я намагатимусь зробити для вас усе, що зможу. Я пишаюся тим, що я неабиякий актор. Але те, що я знайшов ключа до скарбу, якого заховав Морган,- правда. Я мав можливість користуватися з документів, недоступних іншим, бо це наші родинні папери. Ними користувалися й мої родичі і згаяли ціле своє життя, не знайшовши нічого. Слід вони, власне, знайшли, проте добре не розрахували й помилилися миль на двадцять. У документах місце вказано докладно. І все одно вони помилилися, бо його зазначено не просто, а загадково, навмисне заплутано, як у ребусі. І тільки я, я сам розгадав його. Всі стародавні мореплавці креслили так свої карти. Мої іспанські предки у такий спосіб сховали Гавайські острови, пересунувши їх у бік на цілих п’ять градусів довготи.

Томасу Ріганові все це здавалось китайською грамотою, і, слухаючи, він поблажливо й недовірливо всміхався усмішкою ділової людини.

Ледве встиг сеньйор Торес вийти, як до біржовика завітав Френк Морган.

- Оце взяв собі думку забігти до вас по маленьку пораду,- сказав він, привітавшись.- Та й до кого мені звертатись, як не до вас, що стільки часу працювали спільно з батьком? Ви ж бо були з ним компаньйони, оскільки я знаю, в найбільших справах. Він завжди казав мені покладатись на вашу пораду. Ось я й прийшов. Скажіть мені, чого так дорожчають акції «Темпіко петролеум»? Я питаю тому, що збираюся їхати по рибу.

- Кажеш, дорожчають? - перепитав Томас Ріган, удаючи, ніби не знає нічого, хоч то саме через нього вони й подорожчали.

Френк кивнув головою, сів у крісло й запалив цигарку, а Ріган тим часом розглядав телеграфну стрічку.

- Акції «Темпіко петролеум» піднялися на два пункти. А тебе, власне, що турбує? - запитав він.

- Та нічого,- відповів Френк.- Нічого... До речі, чи