Генерал передчуває (Рапана старого Петера) - Тесленко Олександр

У мене погані передчуття… Треба спершу знешкодити агента… — сказав генерал Девіс.

— Зрозуміти я вас можу, генерале. Але мушу визнати, що міркуєте ви не дуже оригінально. Окрім ваших ракет, ваших, бо ви за них відповідаєте, є на світі й ті справи, яким ці ракети слугують. Крім того, термін виконання програми "Зевс" визначається взагалі не нашими ініціативами. "Зевс" мусить стартувати не пізніше як за півроку після закінчення монтажу "Ери". Інакше все втрачає будь-який смисл. Мільярди будуть викинуті на вітер. На космічний вітер.

— З цим не можна не погодитися, пане президент.

— Тож не будемо торгуватися. Ви забезпечите старт "Зевса" в установлені строки. Чи не так? І ніхто, окрім вас самих, не винен, що виконання програми, про суть якої взагалі, крім нас трьох, ніхто не повинен знати, з якихось причин ускладнюється. Гадаю, ви розумієте, що я маю підстави говорити з вами і в трохи іншому тоні.

Але…

— Пане президент, хоча я й передчуваю, що все це набагато серйозніше, ніж ми можемо собі уявити, але ми а полковником Форестом відчуваємо всю глибину покладеної на нас відповідальності. Ми з Форестом перетрусимо всіх і все! Старт "Зевса" буде забезпечений!

— Не сумнівався, що ви зрозумієте мене правильно, генерале. А ще хочу вам порадити… Не варто шукати шляхи, аби усунути вашого сина, астронавта Джозефа Девіса, від участі у виконанні програми. Швидше навпаки, хай де додає вам снаги зробити все належне… Ви згодні зі мною, генерале?

Летимо, летимо, поспішаємо.

Хто бджолою, а хто, як комар.

Хтось новим реактивним лайнером.

А хтось інший — листком в листопад.

Летимо. Хтось — за вітром. Хтось — проти.

Летимо до мети… До мети?

Посивілі завбачливо скроні

маяками на нашім путі.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами.

"Господи, — думав генерал Девіс. — Який же я був замолоду наївний. А нині — я, мабуть, просто дурний. Я — лише крихітна і безпорадна частинка велетенської жорстокої машини. Я — маріонетка в генеральському мундирі. Актор велетенського лялькового театру трагедій. А хто режисер? Хто написав для мене роль? Президент? Аж ніяк! Він — маріонетка, як і я. Але хто нами керує? Хто смикає за невидимі мотузочки? Ми самі себе смикаємо. Ми всі, як у густому павутинні, пов’язані один з одним. Кожен наш порух, кожен подих передається решті і змушує принишкнути, або ж навпаки… Все побудовано на зворотних зв’язках… Прищемлений дверима хвіст, голосне розпачливе "няв!". Ах, пробач, моя кицюню, я винен перед тобою, але, врешті, сама будеш обережнішою. А кошеняток твоїх ми потопимо, кицюню. І де ти тільки примудрилася їх нагуляти? Ніби і з кімнати тебе не випускали… Господи, як я втомився… І яке мені все бридке… Я сам собі бридкий. Я навіть не маріонетка. Я — просто заводна лялька. Коли закінчується, слабне накручена пружина, лялька зупиняється… Джозефе, я винен перед тобою… Тебе виховували всі і ніхто… Тебе виховував цей велетенський багатоликий і безликий світ… Я винен перед тобою, сину… Але я не зможу бути винним ще й перед Богом. Якого немає… Ми всі, мов у павутинні… Ми ніби силкуємося щось зробити, щось змінити на краще, але від кожного нашого руху тільки тугіше затягується зашморг… Ми шукаємо винного у всіх наших бідах, повзаємо зміями у високих травах, шукаємо у траві, як у лісі, ми зазираємо в кожну криницю, забруднюємо останні краплі чистої води, ми зазираємо в кожну душу, лякаємо у степах останніх перепелів… Нас багато… Ми всі шукаємо. Шукаємо того, хто винен. І знаходимо — один одного… Джозефе… Я вже не дорожу не тільки власним, але й твоїм життям. Для мене вже немає нічого дорогого, рідного в цьому світі… Лише крихітний черв’ячок недотруєної, недогнилої совісті ще ворушиться, ше живе… "Жити чесно дуже нелегко, але ще важче для мене відчуватися коров’ячим млинцем, який ні за що не відповідає і якому ні перед ким не соромно…" Я зроблю все, щоб мені не було соромно перед Богом. Якого немає. І пробач мені, Джозефе. Господи, якого немає, пробач мені все, що зможеш пробачити".

Генерал дістав з кишені ралану, невелику морську мушлю, підняту з морського дна колись ще молодим Петером Девісом, приклав її до вуха. Слухав. Полковник Форест кинув на нього іронічний погляд.

Швидкісна авієтка летіла низько-низько спершу над океаном, потім над брудно-жовтими піщаними дюнами, нарешті торкнувся шасі бетонованої смуги.

Нашу любов вимірюють

рентгенами.

Весна. Бліндаж. І сльози на

щоках.

Наша любов — радіаційна

бестія.

Тюльпани. Стронцій. Листопад.

Нашій любові — і галактики

замало.

Поезія війни. Поезії — війна.

Наша любов — це спалах

наднового

радіоактивного, космічного вина.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

Всі вже добряче підпили. Молода компанія насолоджувалась буйствами танцювальних ритмів. Власне, танцювало тільки дві пари. А решта блаженно релаксувалися у глибоких кріслах нічного бару, посьорбуючи шампанське з коньяком, розчиняючись у пасмах густого цигаркового диму та в спалахах світломузики.

Сігна не танцювала, сиділа, блаженно примружившись, з сигаретою в руці — ще зовсім дівчисько, красиве своєю юністю, у рожевій сукні, як і на кольоровому великому портреті в підземному номері астронавта Джозефа Девіса.

Поруч із нею уже геть посоловілий Хенк. Батько Хенка був відомим письменником, а він сам — такий собі, в цю мить захмелілий дженджурик, вилицюватий, худорлявий, час від часу втирав просто долонею спітніле чоло і позирав довкола, обводячи присутніх дещо одурілим поглядом, в якому прозирала зачаєна підступність та якась п’яна затравленість.

— Потанцюємо, Хенк?

— А Джозефа ти запитувала, він дозволив тобі танцювати зі мною? Хоча, гадаю, я і сам собою щось вартий. Га? — в голосі в’їдлива іронія та бравада. — Я, безумовно, ніколи не загрібатиму космічні мільйони, але, сподіваюся, кілька земних мільйонів для мене залишиться…

— Принаймні у вигляді батьківської спадщини…

— Хоча б і так… — криво усміхнувся хлопець. — Але мій старий ще довго тягнутиме. І хай тягне. У нього це гарно виходить. Ходімо і справді потанцюємо. Життя — це рух. І мушу сказати, що не лише в космічних далях…

— Хенк, навіщо ти знову нагадуєш мені про Джозефа? Я його не бачила вже чотири місяці. І невідомо, коли побачу.

— Та й навіщо тобі його бачити. І так усі знають, що він — твій. А ти — його кицька. І ти його обов’язково дочекаєшся. Таких, як він, варто чекати навіть якщо дуже нетерпиться… Ходімо танцювати. — Він поклав руку дівчині на плече.

Сігна млосно підвелася:

— Ти вже дописав свою повість? Оту, що ти розповідав… Повість, яка принесе тобі всесвітню славу… А для початку бодай якісь власні гроші, — Сігна хихикнула.

— Давай краще вип’ємо ще трохи… А танцювати я не буду, Сігно. Вже не хочу. Давай вип’ємо. На брудершафт — за твого Джозефа. Я хочу випити за астронавтів, за мужніх хлопців і за їхніх кицьок, котрі чекають на них у земних блуднях, ох, пробач, буднях… А повість я ще не написав. Ось за це також давай вип’ємо. За мою повість про… астронавта Джозефа Девіса…

— На брудершафт? За повість про Джозефа? Не блюзнірствуй! І не блазнюй! Ти ж знаєш, що я справді його…

— То й люби собі на здоров’я. — Хенк наповнив ущерть свій келих коньяком. — Люби його. Люби всіх, кого любиться. Бо лише її величність любов… — Він відсьорбнув і багатозначно закотив очі. — Бо лише любов, моя люба, є тою силою, що рухає світом. Бо лише любов, розлита ось у такі келихи, живить наші душі. Так, як гній, розкиданий по плантації, живить рослини. П’ємо за наші космічні модулі з ядерними серцями, вони утверджують у нас віру в завтрашньому дні, пронизаному сотнями рентгенів любові… Космічна любов мегатонного віку виміряється рентгенами, моя люба. Ти ще не чула про це? Твій Джозеф — самовідданий служитель нашої новітньої любові. Я йому просто заздрю. Мені не судилося утверджувати…

— Припини, Хенк Не блазнюй!

— Ми — космічний гній, дорога моя Сігно. Ось так. І єдине, що мене нині по-справжньому ще турбує, на якій космічній плантації нас розкидають, кого ми будем удобрювати. І якщо я виявлюсь поживним субстратом для таких прекрасних, як ти, Сігно, тюльпанчиків, то мене не злякає навіть їхній червоний колір…

— Ах, припини, Хенк! Правда не стає правдивішою від того, що її говорять так голосно.

Колись я був певен, що будь-яке безумство в державних масштабах не вічне. Проте зараз я з кожним днем дедалі більше переконуюся — ми всі заходимо у страхітливий тупик, з якого немає вороття. Все вирішують тільки гроші. Якщо нам добре платять, ми забуваємо про все — про елементарне раціо, про потреби народу, про ядерну смерть. Таке враження, що ми всі перетворилися на ходячі "ілюстрації результатів духовної рекастрації", як сказав один письменник. Ми — усміхнені манекени. І усміхаємось лише тоді, коли бачимо живі гроші.

(Зі щоденника Констанція Девіса)

"Червоного пса" шукали в атмосфері загальної підозріливості, але без найменшого ентузіазму, бо кожен, пройшовши вже стільки не вельми приємних і принизливих перевірок за своє життя, розумів, що тінь підозри падає на кожного, тож залишалося лише передчувати страх перед перевірками додатковими, майбутніми, і ніхто не відчував ніякої вини.

— Пане генерал, ми перевірили всі блоки й системи у третьому бункері. Не помічено ніяких відхилень від норми. Ніяких пошкоджень.

— Як розуміти ваше — ми перевірили?! Я наказав — усе перебрати! Розібрати усе до гвинтика і потім змонтувати заново! Звертати увагу на будь-яку сторонню пилинку! Все перебрати! Все власноручно перемацати!

— Пане генерал, для цього нам будуть потрібні представники багатьох фірм… Демонтаж третього бункера вимагатиме…

— … вашого розуму і кмітливості насамперед, хлопчики! Ніяких представників! Ви ж самі це розумієте. На територію бази зараз не ступить ніхто сторонній!

— Так. Але…

— … але треба виконувати наказ! Термін виконання усіх робіт — десять днів.

— Ми не можемо гарантувати, пане генерал, що без представників фірм ми за такий короткий строк виконаємо завдання на належному рівні.

— Ви хочете сказати, що ваша кваліфікація не дозволяє вам виконати наказ на належному рівні? Для мене особисто не становитиме проблеми цілком замінити вас усіх іншими спеціалістами.