Поліглот - Штонь Григорій
Для цього Богданові м'яч кимось із хлопців посилався на хід, і Місько одразу зривався з місця. Воротар теж. А м'яч кожен раз акуратно їх обминав і ставав голом. Коли ж воротар це врахував, взірцево навішеним пасом скористався Місько, після чого підбіг до Богдана і тільки й того просив, що: "Ану накинь отому. А тепер — тому здоровому. Ти диви! Маєш, певне, розряд?" Тренування врешті-решт звелося до Богданових подач з місця у будь-яку точку штрафної, які він робив, повертаючи поступово ногам ту самостійність у виборі сили, техніки удару, на опанування якою пішдо заледве не п'ять років, що тепер доточувалися до його віку і перетворювали його на парубка, як і всі.
На цьому команда й розійшлася, домовившись на завтра зібратися по обіді, щоб остаточно вирішити, де кому стояти. Богдан, зачувши це Міськове "стояти", відвернувся, аби приховати іронію, з якою подумалось: "Хіба з путами на ногах. Інакше жодного з вас до свого місця на полі не прив'яжеш". Годилося б взагалі про це сказати зараз, однак хтозна, як його зрозуміють? Скоріш за все знайдуть іще один привід для лайки, од якої і так вуха спухли. Може, завтра її поменшає, бо Федько, який був при команді чимось на зразок менеджера і завгоспа одночасно, попередив, що суддею на полі він умовив стати їхнього нового голову, а це в разі перемоги обіцяло добрий могорич за рахунок колгоспу. Кому що...
Богдан непомітно вибрався з гурту і через якихось півгодини геть забув про футбол, шепчучи у великій хаті самотужки складений чотиримовний текст з набором однотипних ідіом, які наближалися за змістом до українських "який Сава, така й слава" і "чує дзвін, та не знає, звідки він". Подібними вправами він хотів подолати книжність тих діалогів, що їх вів з уявним іспанцем, німцем чи французом практично кожної вільної хвилини, щодень густіше насичуючи їх вихоплюваним з радіопередач просторіччям, яким у підручниках і не пахло. Подумки ці вправи він називав "галопом по Європам" і тішився ними найбільше.
Зачувши з сіней бабине: "Йди їсти",— Богдан відклав зошита і замість крикнути: "Йду!",— скомпонував подумки фразу, од якої уявні його співрозмовники розреготалися: "Порожній шлунок — найголосніший дзвін". І тут же пригадав батькову розповідь про те, що у цих краях ще од уніатства залишилася традиція розхитувати не било, а сам дзвін, яким скликали людей на службу. Через що й окремої дзвіниці не будували. Так нібито робиться в усьому католицькому світі, тоді як в православ'ї що більша церква, то більше при ній дзвонів, половина з яких проти тутешнього велети. Тоненьке "дзень" (попробуй розхитати великі дзвони) і глибоке "бам-м-м" з десятками різнотональних бамдзеленькань, казав батько, теж підкреслює різність західноєвропейського світосприйняття і нашого. їхнє конкретніше, а наше — набагато об'ємніше. Вони, мовляв, шукали найкоротший до бога шлях, а ми як мали ще з поганських часів за бога землю і все, чим. вона нас годує, так і маємо. Того й такі опецькуваті. Що тілом, що розумом. Хіба — трохи поетичніші. Ти хоч раз чув наші дзвони?
— Чув. Біля Володимирського собору.
— Ну і як вони тобі?
— Ніяк.
— Згоден. Хіба то дзвони? От у нас, бувало, в селі як ударять до вечірні, все в тобі нишкне. І ти слухаєш невідомо що — чи себе в собі, чи небо, де те "бам-м-м" дзумкотить все тихше й тихше, поки не підхопиться іншим. Тобі вже цього не зрозуміти...
Чому ж? Зрозуміти можна все. А от відчути — тут я згоден: кожен відчуває своє. Богдан на підтвердження цього запитав у баби, коли вона поставила перед ним борщ з куркою і цілу тарілку кооперативної ковбаси:
— Вам коли жилося краще: колись чи зараз?
— Ніколи, сину, не було краще, як було.
— Не зрозумів.
— А що ж тут розуміти? Була молода — молодим тішилася, зістарилася — старим... То вас тепер спішать зістарити. Того й про таке питаєшся. Он по радіо щодня чути: те було неправильним, те... А світ, він, сину, ніколи не був правильним. А тілько пояснював себе правильно, щоб потім звалювати на тих поясню-вальників всьо.
— Виходить, ніхто ні в чому не винен?
— Хто винен, той і пояснює...
— Цікаво...— Богдан уже і їсти перехотів.
— Рема тут, сину, нічого цікавого. Не заважали б людям жити своїми війнами, і про мир кричати не треба було б. А то скрізь одні завоювання, а життя нема...
От де б його старий не завадив. Його хлібом не годуй, а дай про таке побалакати. А мені (Богдан почав поволі сьорбати борщ) до таких розмов ще так само далеко, як до паризького сленгу: слова вловлюю, а зміст тікає.
— Що, може, пересолила?
— Та ні. Я думаю над тим, що ви сказали.
— Що ж я такого сказала? — Баба сіла на ліжко і поправила в скручених у вузол косах гребінець.— Кого не спитай, кожен те саме скаже. Як шарпали людьми, так і шарпають. Я в себе на городі не помилялася ніколи.
— А в колгоспі?
— Мене там не було.
— Ви ж в ланкових навіть ходили.
— Ходила, чого ж не ходити, коли здоровля мала. А який з того був толк? Що не гноїли в тому колгоспі, то розкрадали. А держава замість того, щоб на поле заглянути, лізла до хати, тягнула з неї що тілько могла. Тепер кається. Робити всім треба, а не каятися. Ти он теж, бачу, шепчеш якісь молитви, з них хліб хочеш мати... Тоже вчителем будеш?
— Не знаю... Може, й буду.
— Дивіться. Вам видніше...
Баба надовго замовкла, а Богдан, мляво доїдаючи вечерю, все вертався й вертався до останніх бабиних слів, пробуючи втямити, що ж йому видніше. Бодай у цій хаті. Виходило — нічого, бо хата дивилася на вулицю, вулиця — в поля, а він — в словники. Поки що. Але й те "поки що" виглядало сліпим: до п'яти років він знав і у хаті, і у собі все, а тепер не розуміє до кінця навіть логіки, за якою баба поєднує війну з життям, державу — з городом. Власне, розуміє, але надто поверхово. А в баби те розуміння встоялося. Коли ж і що саме отак намертво встоїться у ньому? Аби без підглядувань у книжки спокійно і тверезо судити про все довкола і не чекати за це оцінок та винагород. З власного досвіду знаючи, що вчитель у людей один на всіх — життя. Бажано — з міцним коренем, який сам по собі ніколи не з'явиться. Є він і в ньому. Бабин.
Ця думка вдарила Богдана (він, після марних спроб зосередитися на читанні, вже засинав) несподівано, як блискавка. І тої ж миті за вікном сяйнула блискавка справжня. Богдан прислухався до глухого звіддалік гуркоту і як колись давно-давно він сам, а може, й хтось інший у цій же хаті, зрадів дахові над головою. Рідному. Який невдовзі зажебонів про щось із дощем, накликав дрімоту, і нею Богданів мозок вкрив. Щоб і він зігрівся домашнім затишком, кращого од якого немає на землі ніде. Хіба — в колисці...
Перший раз розбудила Богдана баба. Коли йшла до церкви і виповідала йому, що й де брати на снідання. А вдруге він пробу-
дився від дзижчання оси, яка лютувала на сонце; воно сперлося бородою на вершечок горіха і сміялося з неї, поки не побачило в хаті чужого. І одразу сахнулось угору. А може, то він так різко підвів голову?.. Богдан дав осі щигля, збив защіпку, розполовинив поштовхом вікно і згадав про футбол. Даремно він сподівався, що матч не відбудеться,— надворі дощу як і не було. Доведеться пограти. От тільки в чому? Якщо солдати приїдуть з бутсами — чекай, а форма? — то... треба взуватися в чоботи. Інакше — прощавай, танці. Богдан учора чув, як хлопці говорили про дискотеку. До неї ще треба дожити...
Знаючи, що баби й досі з церкви немає, він вийшов в самих трусах у сіни, увімкнув світло і почав біля драбини на горище розминатися. Щоб потім на ній попідтягуватися. Ні, краще піднятися і спуститися по ній на руках, якщо стачить сил. Так і зробимо. Богдан не втерпів і підскочив до щабля посередині, аби переконатися, чи він його витримає. І вже не ворушився, коли сіньми проходив Федір з опалкою. Тоді нечутно сплигнув на землю і зайшов услід за Федором до хати.
— Ти що, досі спав?
— А котра зараз година!
— Перша. В тебе яка нога?
— Ви про розмір? Сорок другий.
— На, вибирай.— Федір витягнув з опалки дві пари бутс і майку з третім номером.
— А другої нема?
— Місько сказав — почнеш у захисті. Там далі вони всі зіграні.
— Бачив, які вони зіграні.— Богдан сів на незастелене ліжко й спробував втиснути в пересохлу взувачку босу ногу.— Де ви їх тримали?
— Вдома. Треба б, звісно, змащувати.
— Хоч би газет напхали. Більше ніяких нема?
— Нема. Хлопці свої не здають. Отово — запасні.
— А там? — Богдан помітив в глибині опалки новеньку й набагато легшу пару.
— То для голови.
— Передайте йому, нех судить з дороги. На полі я в отих черевиках з ним не розминуся.— Ноги врешті-решт провалилися в найбільші з бутс і почали там приживатися.— А щитки? Коні, видно, зжували?
— Є гетри. Трохи, правда, різні.
— Нічого собі трохи. Знав би, привіз свої.
— То ти, виходить, там граєш. А казав...
— Не граю, а грав. Ми б вам тут вкотили голів тридцять, не менше.
— Хіба я, Бодю, не вірю... Місько вже дзвонив про тебе в район.
— Нащо?
— Заявили. Ми ж йдемо третіми зараз.
— То нині не офіційна, значить, зустріч?
— Товариська.
Пияцька, а не товариська. Богдан стягнув бутси і відчув, як ногк без них зітхнули. Капець їм — це точно. Він одяг штани і аж тоді згадав:
— А труси?
— Нема.
— Добре, ви йдіть. Коли початок?
— Як всі зберетеся. Солдати вже приїхали.
— А люди?
— І люди потроху сходяться.
Ще б їм не сходитися. Таке шоу на дурняк... В Богданові заворушилася ще безпредметна, але добре знайома злість. її підігрівав азарт довести — хоч кому тут і що доводити? Хіба м'ячеві? — ту саму універсальність своєї гри, до якої він у мріях себе колись готував. Тренер його осадив. А може, щось у ньому схаменулося? Інакше б досі шкодував за втраченим. Нічого він не втратив. Колись, може, втратить. Якщо ступить, як батько, не в свою колію. Що б він зараз за тим футболом знав? І де б зараз був? А тут ще доби не минуло, а здається, ніби рік життя проковтнув...
Він витяг з сумки труси, в яких бігав деколи до Дніпра. Плавки дістав з кобиці (молодець баба — зберегла), кілька дитячих книжок, вибрав цупкіші палітурки, вигнув їх довкола ноги і позасовував у гетри. Потім знайшов у меншій хаті смалець і змастив ним бутси. За гру вони той смалець всмокчуть, нікуди не дінуться. Залишилося наїстися.
