Останнє слово - Слісаренко Олекса

Я відчув себе облитим у публічному місці помиями.

В кімнаті своїй я не витримав і в розпачі розридався... Я не сподівався на таке виняткове нахабство, тим більше не зрозуміле, що ніякими реальними обставинами воно не вимагалося... Тільки трохи заспокоївшись, я зміркував, що моя дружина просто вважає, що я так само нещирий, як і вона, і не довіряє мені. Але ж докази були в моїх руках, і" здавалося, відмагатися просто дико.

Мені й зараз дивно, як багато часу я витратив на непотрібні розмови і сперечання. Мене не менш дивує той неймовірний запас нахабства, що його виявила моя дружина. Я стояв перед муром, об який можна було розтрощити голову, не зашкодивши каменю. Я був у відчаї.

Забравши потрібні папери, я пішов до своєї робітні. Там нікого не було, і я з полегкістю зітхнув. Щоб заспокоїти себе, я розгорнув щойно закінчені плани великої електровні й заглибився в читання. Перед очима проходили знайомі числа і добре пророблені схеми. Я не помітив, як моя аспірантка увійшла до лабораторії. Тільки коли вона схилилася до столу, я підвів голову. У мене, видимо, був вигляд потріпаний, бо вона спитала: "Що з вами? У вас такий розгублений погляд. Вам треба спочити, бо ввечері ваша доповідь у Держплані..."

Так, справді. Була дванадцята година, а о сьомій треба було робити доповідь. Але спочити треба йти додому, а йти туди я не хотів.

"Ви спочиньте отут на лаві. Я замкну лабораторію і скажу, що ви працюєте і просили не турбувати... До речі, от мій плащ, візьміть під голову..."

Вона дбайливо помостила мені на лаві, а сама вийшла з кімнати, повернувши ключа в дверях. Я ліг, і мені стало тепло. Я заснув міцним сном людини, що довго поневірялася без сну.

Прокинувся я від шелесту в кімнаті, а розплющивши очі, побачив, що вже горить електрика. Виходить, я спав годин шість. Моя аспірантка сиділа за столом і закінчувала конспект моєї доповіді. Побачивши, що я вже не сплю, вона показала на столик у кутку і сказала умитися. Там справді була наготовлена вода й рушник.

Мені було легко і затишно, що хтось турбується за мене. Коли ж яУ закінчив ділове засідання в Держплані, мені не хотілося їхати додому, щоб спати на прекрасному ліжку, а хотілося цю ніч поспати на плащі в своїй робітні. Та це було, на жаль, неможливо. Довелося-таки їхати Додому.

Був уже пізній час, коли я, скинувши пальто, зайшов До свого кабінету. Там я побачив свою дружину, що коло висунутої шухляди мого письмового стола щось робила. Помітивши мене, вона не встигла заховати фотокартку, де сфотографовані були співробітниці моєї лабораторії. Мене здивувало, чому вона зацікавилася так тією фотокарткою, і, підійшовши ближче, я побачив, що вона просто виштри-кУвала очі моїй аспірантці...

Що то було? Чи безмірне нахабство, чи кретинізм? Чи те й друге разом? Я взяв з її рук картку і, подерши викинув у кошика.

"Щоб я не бачила в тебе тієї задрипанки!" — вигукнула вона і подалася геть з кімнати.

Що я мав робити? Адже ж щось доводити було безнадійно. Кинути все — шкода було дитину, що без мене не могла прожити й дня. Я тисячу разів запитував себе, громадяни судді, що мені робити, і не міг знайти відповіді. І тоді в мене виросло бажання з кимсь поділитися своїми болями і попросити поради.

Скінчивши роботу, другого дня я підійшов до аспірантки і сказав: "Оксано Петрівно, я прошу мене порадити..."

Вона відповіла згодою, і ми пішли разом обідати до клубної їдальні. Я почав був їй розповідати, але вона перебила мене: "Я майже все знаю". Виявилося, що вона неабияк поінформована про мій сімейний "рай". Принаймні в основних рисах. Вона-бо жила на квартирі з родичкою моєї покоївки, студенткою нашого вишу.

"Чим же я вас пораджу? Нормально вам треба розлучитись, але ви кажете, що шкода дитини... Я розумію ваш стан, але виходу не бачу..."

Справді, який вихід міг бути з мого становища?

А дружина ставала що не день, то настирливіша. Я помічав, що в моїх шухлядах все перерито; чи не шукала вона тих листів, що так її компрометували? Щоразу зустрічаючись, вона кидала мені якусь образу, і це дезорганізувало мене, що я втратив можливість працювати, і варто було мені хоч трохи заспокоїтись, як нова образа кидалася мені в вічі. Дійшло до того, що, коли я сідав голитись, мені кидався докір, що я готуюсь до побачення з коханкою; коли я ходив неголений, мені докоряли, що для своєї дружини не хочу й поголитись; приходив пізно — був у "задрипанки"; приходив рано — не застав її, і таке інше... Одне слово, тисячі дрібних шпильок, які в сум1 отруювали моє життя, не давали мені працювати, вкрай тероризували мене і дезорганізували.

Що далі, то більше гіршав мій моральний стан. Я бачив на власні очі, як будувалася країна, я відчував усю відповідальність мою перед мільйонами трудівників і... не міг працювати... Мене виводила з ряду якась тупа плеската міщанка, що завдалася звести мене нанівець.

Я почав потихеньку випивати. Я приносив пляшки до кабінету і напивався, щоб нічого не чути і не бачити...

Так тяглися місяці. Одного дня, прийшовши до лабораторії і поздоровкавшись з Оксаною Петрівною, я відчув неймовірний сором. На мою співробітницю пахнуло від мене горілчаним духом, і вона аж заточилася. Зволодав-ціи з собою, вона щиро по-юнацьки подивилася на мої скаламучені алкоголем очі і сказала: "Як вам не сором! Ви — надія всієї нашої науки — доходите до такого стану..."

Вона взяла мене під руку і повела у віддалену комірчину. Посадовивши мене на ослінчик, вона сіла напроти і докірливо дивилася на мене. Я побачив, що сльози навертаються їй на очі й, припавши до її рук, сам заплакав п'яними сльозами...

— Ви мусите переїхати на іншу квартиру й не повертатися більше додому. І мусите кинути пить. Це не годиться.

Я встав і, привівши себе до ладу, згодом сказав, що переїду на окрему квартиру лише тоді, коли вона згодиться жити поблизу. Вона згодилася. Справді, мені потрібна була стороння людина, бо сам би я збожеволів...

Тільки прийшовши додому, я зрозумів, в яке становище я попадаю. Дружина моя тоді вже напевно не дасть мені спокою і буде дорікати, що я справді зраджував її з Оксаною Петрівною...

І тоді увечері в мене з'явилася думка убити свою дружину, бо іншого виходу не було.

Я прийшов додому пізно і довго сидів у кабінеті, не запалюючи світла. Потім я запалив світло і почав випорожнювати чергову пляшку горілки. Далі я дістав свою Дубельтівку, що з нею полював валюшнів, і вклав два картечні кабої. Одного набою було досить, щоб забити людину. Я вирішив, щоб не було помилки, вистрілити одразу 3 обох цівок.

Узявши рушницю під пахву, я перейшов до спочивальні моєї дружини і, націлившись при світлі електрики, в неї вистрілив..."

Професор став посеред своєї кімнати і озирнув уявних сУДДІв. Його замутнілі від алкоголю очі нічого не бачили, °крім стола з приладами та великих шаф з важкими томами. Він твердо підійшов до стола й налив склянку горіл-Ки— Випив її і взяв до рук рушницю. Він не забув навіть упустити запобіжника, коли виходив з своєї кімнати. Пройшовши коридором, він опинився в спочивальні, де на одному ліжку спала донька, розкинувшись на подушці, а на другому спала дружина. Він довго вдивлявся в сонне обличчя доньки, а потім підвівся і пішов до свого кабінету Сівши на канапу, він скинув черевик з правої ноги і, напрямивши рушницю собі під підборіддя, ногою спустив курок...