Золотий лев - Опільський Юліан

Ба, мало того! Не раз, коли треба порятунку, свобідний кметь возьме скільки там гривень у позичку, а тоді вже хіба бере старечу торбу і махай у світ. Відсотки з’їдять увесь приховок господарства, а з чого жити смердові, як не з приховку? За весь рік праця мужика не стоїть більше одної гривні, а скільки-то їх треба на відсотки? У нас на селі довжник хіба чудом виплатиться, а звичайно попадає у закупи і тоді пропав уже неминуче. Ні проволоки, ні милосерця, ні правосуддя. Гей! Усе село, боярине, — се наші закупи, вони орють, сіють, збирають, а ви товстієте від їхнього поту без труда та клопоту. І ви хочете, щоби люди вас любили? Щоби йшли за вас боротися, а не тікали від татар? Наші люди люблять землю і князя, віру і церкву, але ненавидять Княжу дружину та дружинний лад. Певно, що воно погано і нечесно покидати своїх, але чи се не конечне, коли у пустій коморі чаїться голодна смерть, а жінка і діти — се не надія майбутнього, не осолода старості, тільки відсотки боярина? Гей, кати ви злючі, нелюдські, страшні та нерозумні! Бо розпука не на добро навчає людей!

Спідлоба глядів Ратибор на молодця. Не ті були молодці колись, до приходу татар. Колись вони відробляли довги батьків, залюбки ходили з човнами у городи, з боярином на лови чи в похід, а тепер усякий розуміє вже, що не допуст божий, а ледачість боярства та безсила влада довели край до руїни. Він тікає до татар, проганяє бояр, стає сам господарем на своїй землі, словом, він має вже свій розум, і хто не йде з ним, той йому ворог.

І знову почув Ратибор, як кров вдаряє йому до голови, а жовч заливає серце. Та насилу опанував собою.

— Ти правду кажеш, хлопче, і саме тому ціню тебе ще більше. Ти станеш гідним наслідником Судислава і, засівши в ряді бояр, не одну добру раду даси королеві чи його воєводам. Отже, слухай. Мені люди винні гроші, багато гривень і кун, і все їх майно не оплатить довгів із відсотками, хіба продав би усіх у рабство. Я, кажуть, поганий чоловік, та, проте, не гадаю такого робити і не продам нікого. Зате придумав я другий спосіб. — Тут прихилився до Ярослава і з блискучими очима спокусника нашіптував: — Сьогодні або завтра приїде сюди баскак Куремси — Ахмат — за полюддям. І з ним буде зі сотня татарви і великі скарби, данина з усієї Погоринної волості. Ось я видам наказ, і всі парубки з усієї волості стануть під твоїм проводом. Татарський гріш оплатить довги громади, а тоді всім буде гаразд. І мені у литовських лісах, і тобі у моєму дворищі, і людям у селі не забагнеться покинути отчича і дідича наших земель, короля Данила. Зрозумів ти мене, хлопче?

— Значить, я маю ограбити баскака? — спитав Ярослав.

— Не тільки ограбити, але і зловити! У сьому твоя безпека. Випустиш його опісля, то ще й подякують тобі, а мене, головного провинника, вже не буде.

Виразно та ясно зазвучала у сих останніх словах правда — страх перед татарвою, бажання зрадити рідний край та довести до загибелі ненависного Судиславича.

— Гаразд! — сказав Ярослав. — Я погоджуюся і сьогодні вечором буду тут. А пока оставайся з богом, боярине!

ПРО КАРІ ОЧІ ДІВЧИНИ

Сильно схвильований вийшов Ярослав від боярина. За сей час, який молодець провів у дворищі, небо протерлося, а сонце позолотило мокре гілля дерев та озерця дощової води на шляху пливким золотом проміння. Та, проте, важко було пішому йти селом через непроходиме болото, тим-то аж надто часу оставалося йому на міркування.

"Ось чого забаглося старій лисиці! — міркував молодець. — Ти, дурнику, побий баскака, забери його гріш, а я дома останусь. Поб’єш — добре! Поб’ють тебе — мені байдуже, моя хата скраю! Тобі небезпека, може, суд, кара, поток а мені гріш. Я з грошем накиваю п’ятами, а ти зі злочином останешся. Нема що казати! Хитро придумано, та тільки без мене. Ну, але і я зумію дещо придумати, тільки без тебе. У мене те саме право і стільки ж сил, що в тебе!"

І справді, у сю мить могло здаватися, що се старий Судислав віджив у своєму синові,— так схожа була його постать на того, хто ходив колись сим шляхом між мужицькі хати. Він підняв голову гордо й самовпевнено, молодечий розмах і живлова сила здорової людини закривали ще перед ним труднощі та сумніви зрілого віку, а палка кров рожевила майбутнє та прибирала його квітками надії.

"Вийди, доле, із темряви! — кликала уся постать Ярослава. — Вийди, то поборемся! Побачимо, чия візьме!"

У третьому дворищі за боярським сидів багатий колись кметь Глухар. Була в нього жінка, двоє синів та дочка Олена, і саме її стрічав Ярослав не раз, коли збирала ягоди та гриби або виносила братам полуденок, коли в лісі пасли товар. Її карі очі та стрункий стан полонили серце парубка, а Аада, богиня любові, завсіди красила рум’янцем дівоче личко, коли на нього поглядав Ярослав.

Так що ж! Лихоліття повернуло Глухаря у закупи, а праця усієї родини ледве покривала відсотки довгу. Оба сини, Давид та Ігор, усю зиму рискали по лісах, ловлячи звірину, шкірки якої виправляла мати, усе літо берегли череди та отари, працювали в полі, мати ходила біля городу, батько дбав про сіно та пасіку, але всього того було мало. Рідня закупа була на шляху до рабства. Боярин, не одержавши належних відсотків, мав право повернути Глухаря у раби або продати його дітей в неволю. Тим-то і гризся старий кметь, його жінка плакала по кутах, а хлопці стискали кулаки і нахвалялися вбити боярина, якщо схоче силоміць переводити закупа в рабство.

Отуди повернув Ярослав, і, видко, княгиня Лада ласкава була до нього сьогодні, бо в хаті при вогні застав лише саму Олену. Звітався з нею, а там і присів біля неї на ослоні.

— Де батьки і брати? — спитав, обкинувши сумним поглядом просту обстанову пекарні.

— В полі, біля Вовчого Вивозу, просушують овес. Боярин велів насіяти, хоч для нас самих у сьому році небагато хліба, та ось дощ змочив його, певно, зовсім. Уже втретє. Доки збирали хліб, було верем’я, а на овес вже й не стало. Гей! А тут боярин обіцяв відписати за сей рік усі відсотки, якщо дамо йому двадцять кірців[19] вівса. Відкіля ж їх взяти? Прийдеться молодшому братові або й мені йти на службу у дворище, або й, може, у Володимир…

— Не кажи того! Швидше отся рука розчерепить голову боярина, ніж ти підеш рабинею на чужі руки. Радше зі мною йди в північні литовські пущі чи у гори Карпати. Не на те леліяв я тебе у моїх самітних снах-мріях, не на те поклав на Високому серед лану материнки зруб нової дубової хати, не на те вивів я його вже під стріху, щоби на ньому спиналися прочитан, повійки та колючий хміль. Але хай і так. Хай заростає бур’яном майбутнє посілля, хай між підвалинами засіються крилатки[20] сосон чи смерек. Я все покину і доки рук, доки надій на гаразд, на щастя, на спокій. Ти, Оленочко, підеш зі мною так далеко, що до нашого гніздечка не загляне лютий звір, ні лиха хуртовина. Чого ж нам ще ждати?

У мене є дещо напрятаного добра, візьму його, і завтра під ніч підемо. Добре? Чого ти плачеш, дитино? Невлад тобі замисли, не по серцю моя любов?

— Ні, Славо, твої міркування гарні, чудові, і я радо, ой як радо пішла би з тобою чи на Високе, чи де в безвість, все одно! Та бачиш, вони гарні і добрі тільки для нас. Що ж станеться з твоєю бабкою, що з моєю ріднею, якщо ми відійдемо? Боярин побоїться, може, твого ратища, та не завагається прогнати на шлях немічну жінку. Так само і нас боярин не займає, доки платимо відсотки від позики, та як я втечу, то він сейчас заправить від нас гроша, і мої обидва брати пропадуть. Бач, сьогодні не стало мене, завтра могло би те саме бути з Давидом чи з Ігорем, а то й з обома. Ні, боярин не подарує утечі моїм старим. А дитині невільно покидати батьків безпомічними у старості на поталу ворогові! Невільно сього тобі, невільно й мені!

— Так, се правда! — глухо проказав молодець. — А що так є, то остається тільки одно!

Але Ярослав не відповідав, тільки стягнувши брови, сидів, дивлячись у попеліюче багаття. Аж ось почувся від дверей голос матері:

— Гей, дітоньки! То ви замість гуторити чи женихатися, понадувалися, як сичі у днину? Вже ви собі надоїли? Ото молоді! Стид вам обом, а для парубка се просто злочин.

— Не жартуйте, мамо, — відповів парубок, — не до жартів нам, коли у нашому садочку замість голубів ворон літає та кряче про нужду та неволю. Ми і продумуємо, як би то його прогнати, тим-то й посумніли.

Тут Олена розказала матері про замисли Ярослава. Під час оповідання увійшов старий Глухар і слухав теж. Вкінці зітхнув важко.

— Не твоя правда, доню, — сказав. — Молоді повинні тямити, що перед ними життя, коли воно вже за нами, старими, тягнеться тільки спомином. Наше щастя у спомині, ваше у надії, тим-то я був би за те, щоби ви покинули наше посілля, тільки, — тут голос його задрижав, — тільки візьміть із собою ще й обох хлопців, для вашої та їхньої забезпеки. Нам, старим, не зроблять уже нічого, а для них весь світ отвором. От король Данило веде рать на Куремсу і, певно, потребує ратників, особливо таких, що знають тутешні землі. У нього найдете плату і прибіжище, а опісля і надання у землі. Якщо ні, то землі скрізь багато, а за заслужені гроші побудуєте собі цілу Глухарівку. Тоді і ми, старі, стягнемося, може, колись, якщо доживемо. Се одинока наша надія, як на тепер.

Але мати не погоджувалася на сьому.

— Ні, дорогі мої! — сказала. — Не нам, старим, міняти землю і посілля. Наче гриби, виросли ми з сієї землі, й тут нам і гинути прийдеться. Не звикне старий до нового окруження, а якщо його перенесуть, то весь вік собакою витиме за рідним посілдям, а то й вернеться туди і подохне на руїнах давньої хати. Ні, не мені йти вже відсіля, хіба на цвинтар.

Батько, більш самолюбний, чоловічої вдачі, заспорив, дочка потягла за мамою, тільки Ярослав мовчав уперто.

— Що ж ти на те все, Славо? — спитав його вкінці Глухар. — Про тебе тут іде річ не менше, як і про нас. Раз ти зговорився з Оленою, так і на тобі тяжить вага нашого горя…

— Звісно! Хай мене бог поб’є, якщо я відчахнуся від вас та виречуся своєї любові. Що ж? І з усього вашого балакання виходить одно. Я сам мушу вирвати з нігтів нелюда себе, вас, Олену, все селище. І клянуся богом та пречистою, що довершу сього або накладу головою!

Зірвався, пригорнув дівчину до грудей, поклонився в пояс родичам і вибіг.