Вісім чи дев'ять (Сміховинки про Безглуздів) - Воробкевич Сидір

— Розкладайте ватру, у вогонь його!

— Ні! Ні! Заступи господи! — кричать другі. — То замала мука-кара для огидного злочинця!

— У воду його! На вогонь є вода, а на воду нема рятунку! Нехай потопає-пропадає! — сказав мудрий дяк Кирило.

— У воду, у воду! Гірше потопати, як горіти! — роздавалися довкола грізні крики, що заглушили шум розгуканої води.

Задуманий стояв Яремко над берегом. У правій руці тримав злодія-пічкура. Постоявши хвилину, так до нього промовив:

— Постривай, ненаїде, дістанеш за те, що на сім світі так багато оселедців позжирав!

І зі сими словами зі всієї сили кинув бідну застрашену рибу у воду, аж заплюскотіло за нею. А пічкур пірнув, лиш хвостом сперхнув, наче прощав безглуздівців навіки...

9. ВІЙНА В БЕЗГЛУЗДОВІ

Безглуздівці проживали дуже сумирно і спокійно. Про сварню і розбишацтво в них не було й чутки, а слова "війна" ніхто навіть не розумів. Щоправда, як Яремко був у великім місті на нарадах, то попри його вухо пролітало таке слово, але він його гаразд не розумів.

Було то якось у жнива. На широкій ниві пана начальника звивалося всяке, велике й мале, — ціле місто зібралося на толоку. Аж тут надніс не знать який вітер вражого урльопника. На грудях була в нього блискуча медаля, а на голові комісарська шапка. Обступили його люди й ну ж випитувати про той золотий ґудзик, що у нього на грудях.

— Я був на війні, боровся з ворогами, й за те визначили мене сею воєнною медаллю, — каже урльопник.

— Що се таке війна? — питають його стома голосами.

— Війна, — розкладає їм пан вояка, — війна — велике лихо...

— Що мені за таке лихо, коли за нього дають ще золоту відзнаку? — закинув начальник Яремко.

— Кажу вам, нема гіршого лиха і більшої біди, як війна, — казав урльопник далі. — На війні в одно гудять бубни-бара-бани: бум-бум, бум-бум, бум, — аж чоловіка глушать. А як почнуть стріляти із гармат і пушок, то думаєш, що то Пан Біг зігнав усі громи з неба на землю. А люди на війні так гинуть, як мухи в окропі, кров тече ріками.

— Заступи, Боже, нас та й усіх хрещених від тої гаспидської війни, — стали молитися перелякані люди.

З чуда та з дива довго стояли, наче закостеніли, і не руша-лися з місць. Але по добрій годині, аж пан вояк попрощався з ними, якось спам'яталися і знов почали жати, в'язати снопи і складати полукіпки.

Щоб робота йшла жвавіше, пан-начальник вивіз у поле показну бочку пива, бо горівки міщани не п'ють. Хто відрікся б при тяжкій праці й серед спеки від склянки пивця? І женці стали кріпитися.

Та кріпилися доти, доки у бочці не стало вже і крапельки пива. Тоді вони перевернули бочку догори дном, і, як на нещастя, забаг здоровенний джміль засолодити свою душу пивом. Залетіла погань дірою в порожню бочку і загуділа несамовито на все поле: бум-бум, бум-бум, бум!

— Чути голос бубнів, — каже Яремко. — Здається, війна наближається!

— І я чую! —І я!

— І я! — роздалися з усіх боків голоси.

— Утікаймо, люди добрі, а то зараз прийдеться нам понакладати головами! — крикнув відважний начальник.

Усіх зібрав нечуваний страх. Пустилися навтікача. Кожний біг, куди міг, куди очі вели, куди ноги несли. Двоє відважніших вхопили бочку — і гайда з нею навздогін за передніми, а джміль гуде все своє: бум-бум, бум-бум, бум! І додає всім ще гіршого страху.

Ті, що з бочкою, бігли, наче б їх гнала якась мара. Вони й не добачили, що перед ними роззявилася глибока яруга — пропасть, то так і полетіли оба стрімголов і носами позаорювали в землю. А тоді як не вдариться об якусь каменюку, як не лусне, як не гримне, що клепки порозліталися в один бік, а обручі й дна — у другий!

— Чуєте?! Чуєте?! То стріляють із гармат, кладуть людей покотом, проливають кров, розливають рікою, — кричить без пам'яті Головатий.

— Ого! Двох уже вбито! — крикнув один, оглянувшись.

— Рятуйте, хто в Бога вірить, — кричать несамовито без-глуздівські зухи-лицарі й біжать, летять, що одна нога на одних, а друга на третіх гонах.

Далі кинулися всі врозтіч, наче сліпі комахи.

По ногах ходили їм дрижки, а груди віддихалися тяжко. Такої втечі, такого дмухача ще світ не видав. Хто знемігся, ховався по корчах, по лісі, сидів по вертепах, десь по норах між мочарами-шуварами. Були й такі, що під мостом тулилися перед страшною марою — війною.

Як бочка розбилася, то з тюрми визволився неповинний джміль-музика. Ще раз загудів своє: бум-бум, бум-бум, бум! — і

полетів до свого гнізда, сміючись з відважних безглуздівських юнаків.

Аж третьої днини повернули славні безглуздівські смільча-ки назад у містечко. Але ще довго-довго не могли прийти до себе від страху. А коли хто згадав лиш про війну, то так тряслися, як той кленовий або трепетовий лист, коли буря світами пуститься на гулянку.

10. ЯК БЕЗГЛУЗДІВЦІ З РАКОМ ВОЮВАЛИ

Ще не отямилися безглуздівці від великого страху після пригоди з бочкою та джмелем, як нараз, ні з сього ні з того, рознеслася по цілім містечку страшна вістка, що в сусідній країні вибухла війна і що клятий ворог огнем та мечем нищить усе та руйнує.

Страх сповнив груди мудрих міщан. Із переполоху клацали зубами та бігали сям та там, немов навіжені.

Вже здавна висадили безглуздівці на свою ратушу великий дзвін. Його звали вічевим дзвоном, а дзвонили у нього дуже-дуже зрідка, хіба як було щось дуже важливого в містечку. Так ось і тепер задзвонив дзвін, скликаючи на раду, бо велика небезпека насунула на мирних мешканців. За мить у ратуші аж закишіло від людей. Вона наповнилася людьми, як вулик бджолами.

Перший відізвався світлий голова, начальник Яремко Головатий.

— Браття, міщани, — казав він, — у сусідній країні лютує, —нехай нас Бог боронить та заступить, — кривава війна. Не бендерська чума, а гаспидський ворог виліз, неначе нечистий з-під греблі, і проливає, Іродів син, ріками людську кров. І нам треба взятися за зброю! Ви, люди добрі, беріть до рук коси та вила, батоги й колики, а ви, жінки, макогони, кужілки та лопати! Покажімо ворогові, що наше серце не в п'ятах, що ми лицарі-козаки! Всім поскручуємо кирпи, всіх постираємо на дрібний порох. Такого дамо їм чосу, що до нових віників нас

Сидір Воробкевич

пам'ятатимуть! Закусив ворог на нас зуби добре, але бо й ми не страшка діти!

— Ні, ні, кожний із нас лицар на цілу губу, — сказав Панько, оглядаючися боязко на всі боки і вимахуючи позад себе здоровенною ліщиною.

Враз ні з того ні з сього лізе собі поважною ходою, не знати звідти й по що, серединою ринку опасистий рачисько. Занюхав, бідачисько, мабуть, запашну воду славутної Бруднівки.

Такого чуда безглуздівці ще не бачили. Волосся у них наїжилося, стало щіткою. Одні позабирали ноги на плечі і, як несамовиті, стали втікати, другі знов почали верещати не своїм голосом.

— Ґвалт, ворог уже перед нами!

Та на славу Безглуздова найшлися й такі відважні, що не рушилися з місця. Підступили хоробро до завзятого ворога і так заговорили:

— Ми готові, пане вороже, коли воля, з тобою боротися! Та рак їм на се ні слова, він свого пильнує, лізе далі.

— Що се за біда? Дивіться, кілько у нього ніг! Суне і вперед, і назад, хто там його розбере, де у нього хвіст, а де голова, — говорить тремтячи в голосі, Панько, а сам посувається й собі, мов рак, назад.

— Такого чудовища, безперечно, наші діди й прадіди ще не видали! Се ж іще страшніше від турків і татарів! — каже Кирило.

— Гей! Що ви? Спам'ятайтесь! Пощо балакати на вітер?! І що, вас не болить губа раз у раз пусте торочити? Старі голови, а розум дитячий! — Крикнув Яремко, вже сердитий. — В усіх вас куряча сліпота, роззуйте очі! Чи не бачите, що у ворога двоє ножиць. Я присяг би, що то хитрий кравець із самих Чернівців.

— Е, хто його знає? Ти нам докажи, що він кравець, на здогад не повіримо! — заревіли міщани, недобрі на Яремка за лайку.

— Побіжи, Андрійку, до мене додому, лиш скоренько, на одній нозі! Там у хаті на жердині висить гарний звій сукна, принеси його сюди! — сказав Яремко.

Приніс Андрійко звій сукна. Зараз розстелили сукно серед ринку і мітлами, лопатами загнали клятого рака на нього.

— Кравче Голубане, візьми лиш свої ножиці та й розтинай сукно там, куди лазитиме славний кравець. Після його закрою зшию собі каптур навдивовижу. Адже всі ми сурдутовці, не мужики!

Так мовив Головатий, а рак-кравець по цілому сукні вшир і впоперек не марширує, ні! Думає, сердега, що то очерет у ставі.

А Голубан усе услід за ним ножицями крає та крає, поки вкінці із цілого звою сукна не лишилися лиш нездатні шматки, що їх не стало б і дитині на поясок.

— Се не кравець, а простий ошуканець! — крикнув Клим Кривов'язий. — Закличте мого сина Хомика! Він бував світами і, певно, знатиме, що то за плюгава віра лазить по сукні!

Прикликали Климового сина. Стоїть Хома, міркує, а далі каже:

— Не одно чудо світами видав я, але такої погані ще ніколи не доводилося бачити. Коби, бодай, знати, де голова, а де хвіст?

— Може, се бузько?

— Ні, у бузька довгий дзьоб і червоні ноги, а зад чорний.

— А може, се молодий заєць?

— І то ні! У зайця довгі вуха, а ся погань має вуса, бачите, як ними моргає? Ага, вже знаю! Се олень, бо ось рот. Що буде, то буде! Раз мати родила, раз умирати! — Сказав він; збли-жився відважно до звірюки-оленя і вхопив його за величезні роги.

Але рак, бачите, жартів не знає. Як вам учепиться, як циган, Хомі кліщами за палець! Наш зух зачав тільки несамовито вертітися і придушеним голосом кричати:

— Гину, вмираю, рятуйте, хто в Бога вірує!

Всі міщани із превеликої тривоги заторопіли. Лиш хрестилися в одно і заводили:

Сидір Воробкевич

— Дух святий при нас! Бодай сю біду вороги наші знали, а не ми!

Вкінці рак відчепився якось і почав наново свою мандрівку.

— Сей розбійник може з'їсти чоловіка живцем, — промовив Яремко. — Гей же, панове радні, сідаймо до ради.

Вдарили в крису вічевого дзвона, і враз усі безглуздівці подалися на раду. Одні радили завісити ворога на посторонку, але другі про те не хотіли й чути. Рада в раду, і ухвалили таке:

"Тому, що та лобата погань не кравець, а гидкий людоїд-розбійник, то ми по закону засуджуємо ту вусату паскудь на наглу смерть: утопимо її, як колись утопили пічкура, що там поїв оселедців, у нашій глибокій і бистрій Бруднівці".

Відважний Семен, швець, обснував злочинця-рака ниттям, поволік засудженого бідолаху до Бруднівки і шпурнув ним у саму глибінь.