Нехворощ - Пономаренко Любов
Лише коли якийсь малий у подертому піджаку почав сіпати його за рукав і щось швидко говорити на своїй недорікуватій мові, він відчепив його руку і пхнув до дверей. Той вилетів, як куля, і забряжчав чимось у коридорі.
Проти Савки стали всі хлопці. Вони притулилися плечем до плеча, дивилися на нього з-під лоба, як вовки, і готові були забити кулаками. Савка по-справжньому злякався. В якусь мить він стрибнув на ліжко, схопився за борти картатої сорочки на грудях і деронув її в різні боки. Полетіли гудзики, як горох: "Давай! — закричав Савка. — Підходь, хто перший? Порішу всіх!"
Насправді ж він так би не зробив — згадав, як п’яний конюх колись дурів перед людьми на вулиці. У Савки було червоне, аж бурякове обличчя, очі горіли страшним вогнем. На мить запала мовчанка, а потім старший сказав: "Пацани, та він псих!" — "Псих, що називається", — загули інші. Вони постояли, поплювали на підлогу й пішли.
Перша розмова була закінчена. Але Савка відчував шкурою, що буде продовження. Він сховав у кишеню складаний ножик, пішов з ним на обід, на вечерю, тримався за нього постійно. Увечері вихователька запитала, чому він не переодягнувся в спіднє. Савка мовчав. Вона поклала йому руку на лоба, чи не гаряча голова, хлопець на мить завмер, а потім несподівано схопився, вибіг у коридор, став мотатися сюди-туди, шукаючи темного закутка. Зрештою він сів під сходами й заридав. Щовечора мати клала йому руку на голову, коли він лягав спати, і бажала "добраніч". Він згадав про неї, про те, як вона виглядала його зі школи, стоячи біля хвіртки у яскравому фартусі. Вперше за все своє недовге життя він відчув, як усередині защеміло. Так щемить зідране коліно, коли його мажуть йодом. Мамо, мамо, де ви тепер? Йому стало так тоскно, так захотілося знову до свого ліжка з крохмаленими простирадлами. До рідного Пирятина, до столика біля вікна, з якого видно луки, річку й ліс.
Він сидів, схиливши голову на коліна, і тут відчув, що хтось сіпає за плече. Оглянувся. Поруч стояв хлопець, як олов'яний солдатик, серйозно дивився на нього.
— Ти со — малий? — запитав той виторопень.
— Ні, — відповів Савка.
— А цого лів?
— Я не рів.
— Лів-лів. А ти со тут будес спать? І я з тобою.
Вони полягали, притулившись один до одного спинами. І лише, коли прибиральниця застукала вранці відрами, прокинулися й розбіглись по кімнатах. Так у Савки з’явився в інтернаті друг — Сокало. На вигляд йому було років шість, але вони були ровесниками. Сокало не виріс через хворобу.
Глава восьма: як брат пожалів сестру
Переїзд призначили на суботу. Брат найняв вантажівку і чотирьох чоловіків, які мали носити речі.
Все відбулося за півдня. Я обрала кімнату з каміном на другому поверсі, туди перенесли меблі, а мішки з речами розмістили в сусідній. Фортепіано поставили в передпокої, на першому поверсі. Коли всі пішли, ми з братом розгублено сиділи на сходах. Він говорив про те, що дурниці можна робити в юності, а не тоді, коли життя вже котиться вниз. Про те, що цей замок вже напівруїна, і мені ніколи його не підняти.
Я сіла за фортепіано, дивно, але воно навіть не розладилося. Брат не любив музики, ніколи не грав на інструментах і навіть не танцював вальсу. Грати було ні для кого.
Перед лицем цієї похмурої споруди, яка тепер стала моїм домом, раптом відчула незбагненну втрату. Втрату спокою, затишку, впевненості в завтрашньому дні. Це відчуття навалилося на мене, як брила, я чекала, що брат піде, аби розревітися, розкричатися, а потім спустошено впасти на ліжко.
Але брат не йшов, я мала показувати душевний підйом, свою силу і впевненість. Запропонувала йому випити чаю з шипшиновим варенням. Він сидів, не поворухнувшись, схиливши важку велику голову на червоні у венах руки. На все моє цвірінькання він не зважав, думав щось похмуре, як ніч, дивився через сіру стіну в моє понівечене майбутнє і сумував за мною.
— Коли припече, приїзди до нас. Ми з Ольгою пустимо тебе пожити.
Потім він прихилив мене до себе, досі так не робив ніколи.
— Не журись. Можливо… це можна буде обміняти на кімнату в гуртожитку…
Я вийшла провести його і погодувати собак. Тепер за будинком тулися двоє приблуд, які вночі заливали подвір’я дзвінкими голосами. Сад був темний. Хвіртка голосно завищала. Спочатку до двору просунувся ліхтар, а потім зайшов той потворний дід, який колись так же несподівано з’явився на сходах та налагодив освітлення в будинку.
— Переїхала? Камін розпалила? Я тільки зайшов спитати, чи не треба чого. Ми ж з тобою сусіди.
Мені хотілося спати, а тому нічого не розпитувала, побажала добраніч та засунула старовинний засув на дверях. У мене є дурна звичка спати з відчиненими вікнами. Це з дитинства. До самих морозів я сплю під подихами вітру. Не можу заснути в потягах, в автобусах, на вокзалах і в чужих людей.
Коли зайшла до кімнати, то побачила, що на кватирці знову сидить сова. Я трохи злякалася, але намагалася залагодити стосунки, сказавши, що ми з нею схожі. У нас в обох короткі стрижки і розкуйовджене волосся. При цьому я засміялася, щоб якось перебити мовчанку. Птаха дивилася з підступною зверхністю, ніби вона все про мене знає. Я перегрібала в каміні вугілля, відчуваючи на собі її пильний погляд.
Вже ось котрий день стоїть нерівна погода — то западає густа холодна мряка, то випливає тьмяне осіннє сонце. Листя на деревах майже немає, останні перезрілі яблучка збивають ще ситі граки. Вони бавляться, обдивляючись моє подвір’я з висоти свого вільного скепсису.
Коли перевезли мої скупі пожитки, і коли пішов брат, приставивши ветху браму, я вийшла за двір подивитися на вулицю.
По обидва боки — дерев’яні та цегляні будиночки, пофарбовані та відремонтовані в останнє десятиріччя. Деякі майже лялькові, деякі перехняблені, а подекуди — розкішні прибудови, є двоповерховий котедж, який спогорда дивиться навколо, іґноруючи мій замок.
Замок — надто гучна назва. Я ще достоту не вивчила розташування всіх кімнат, є прохідні, є зовсім крихітні, є комірчини та гардеробні, є навіть кімната-ванна з проіржавілими трубами, в якій колись могли купатися або прати.
Намагаюся не думати про те, який розгардіяш панує навколо, скільки дощок прогнили в підлозі, скільки струхло рам і зламалося дверних ручок, скільки вимикачів висять з вилізлими нутрощами.
Ця кімната, яку обрала й побілила, придатна для спання. Але що буде взимку? Де я візьму стільки дров?
Я почала спостерігати за птахою, яка згорнулася й понурила голову, немов збиралася спати. І тут за вікном почулося гудіння машини, стукання дверцят та рипіння напіврозваленої брами.
Глава дев’ята — всі бояться Вола
Сокало прив’язався до Савки, як до брата. Худий, малий і набокуватий він нарешті знайшов собі захисника. Його обличчя видавало боязливість і м’якість. Савка був в іншій групі і в іншій спальні, але малий часто бігав до старшого товариша і носив йому подаяння — украдений на кухні хліб чи збережений від вечері коржик. Спочатку Савка злився й проганяв його, але одного разу ввечері, коли Савці було особливо тоскно — заходило сонце, жовтими стрілами падало на тумбочки й ковдри, він згадував дім, дивився за вікно і уявляв знайомий пейзаж, Сокало став біля нього мовчки і торкнувся головою до плеча. Савка взяв у нього півм’якушки хліба й поклав у рот. Очі він відвернув до вікна, іншу половинку підніс Сокалові до рота. Так вони поріднилися. Передвечірнє сонце стало свідком тієї мовчазної змови — Савка бере Сокала, якому всі давали підзатильники, під свій захист, а Сокало стане Савчиними вухами й очима.
В інтернаті не любили вчителя праці на прізвисько Віл, котрий вибивав із хлопців дурість. Він заводив у майстерню, знаходив у купі стружок валянок, в якому була схована цеглина, і починав молотити. Віл пив горіляку, курив самосад, ходив у галіфе й кирзових чоботях. До Вола посилав директор і деякі вчительки.
Коли настала Савчина черга, за ним назирці пішов Сокало. Савка зайшов, було чути приглушені голоси, а потім бухкання чогось, начебто щось весь час падало. І стогін Савки. Сокало відчинив двері з коридора на подвір’я і зарепетував так, що півень на огорожі перестав кукурікати і схилив набік голову. Віл закашлявся, а Савка вискочив з майстерні, як ошпарений.
— Що, що, що трапилося?
— Ніцо, — по-змовницьки сказав Сокало.
— Ну ти ж і дурбецало!
— Дулбецало, — згодився малий.
В години самопідготовки Савка розв’язував Сокалові задачі. Цей хлопчак допомагав йому переборювати біль за домівкою.
В їдальні тепер вони сиділи поруч, Савка не давав оббирати хлопця, а Сокало, мов яструбок, ходив з нашорошеними вухами і слухав, що хто говорить.
Савка був не такий сильний, але жорстокий. З перший днів в інтернаті він зрозумів: якщо з самого початку не залякати "кулак", то затопчуть. Він носив у кишені викрутку і час від часу демонстрував її, поклавши на парту або на коліно.
Він завжди був насторожі, спав у півока, щоб не влаштували "темну". На фізкультурі ходив у строю останнім, а на уроках сідав на задній парті. Савка відчував, що старші хлопці горять його підім’яти, і знав, що вони скреготять зубами за його спиною. Тепер іще Віл, який його люто зненавидів. Якби тоді він закінчив його лупцювати, то про нього одразу забув би. А так при кожній зустрічі Віл палив його очима. Савку по-материнськи любила лагідна вихователька на прізвище Груня, яка ще напочатку погладила його по голові і дивилася на нього з сумом та жалем. Груня нагадувала йому матір, щоразу при ній хлопець думав про те, що мати не пише йому листів, як обіцяла. Може забула про нього? Він був ще дитиною і не розумів, що мати не могла його ні забути, ні розлюбити. Він тільки часом відчував, як серце стискалося, від жалю за домом, за її лагідним голосом, за читанням увечері біля палаючої грубки.
Він сумував навіть за батьковим бурчанням, коли той перевіряв його уроки.
Цей жаль за домом віддаляв його від товаришів, серед яких більшість не мали ні батька, ні матері. Часом він заглиблювався в спогади так, що навіть проганяв від себе Сокала, пхнувши його або зневажливо кинувши: "Витри свої соплі!" Хлопчак ішов у коридор, ховався під сходами й плакав.
Савка помітив, що маленька п’ятикласниця на прізвисько Верчик часто пряде за ним очима.
