Оповідання, Коцюбинський

світлом. В уро­чистій тиші чу­лось лиш бу­хан­ня мо­ря та срібне, ме­лодійне цвірінькан­ня півден­но­го цвірку­на. В да­ле­ких га­ях то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла сплюш­ка: сплю-ю… сплю-ю… Чорні го­ри сто­яли, мов при­ви­ди, й ди­ви­ли­ся на зло­тис­тий від міся­ця шлях на морі, що весь тремтів і мінив­ся зо­ло­тою лус­кою.

Софта зітхнув. В зітханні то­му по­чув­ся рев­ний жаль за мо­гутнім ко­лись краєм, уболіван­ня над за­не­па­дом од­новірно­го на­ро­ду.

Але ще не все про­па­ло. Ще ми­ло­серд­ний Гос­подь за­хо­вав для пра­вовірних землі, де гя­ур не має си­ли й не зну­щається над вірни­ми. Над тою щас­ли­вою країною прос­тяг свою по­туж­ну ру­ку спра­вед­ли­вий і муд­рий сул­тан і, як ма­ти дітей, за­хи­щає підда­них. Ту­ди, се­ред од­новірних і співпле­мен­них, виз­во­ля­тись від гріхів, ря­ту­ва­ти свою ду­шу!.. Годі че­ка­ти на смерт­ний час у сьому не­чес­ти­во­му краю, бо ко­ли зло­жиш тут свої кістки, тяж­ко бу­де вста­ти на ос­танній суд се­ред грішно­го, чу­жо­го лю­ду. Пра­вовірні! Ста­рий і ма­лий, ба­га­тий і бідний, сла­бий і ду­жий - от­русіть з ніг своїх по­рох не­щас­ної землі; вступіть у сліди бо­гобійних предків ва­ших, зби­рай­те своє доб­ро, своїх жінок і дітей й ви­се­ляй­те­ся звідси під мож­ну пра­ви­цю пра­вовірно­го мо­нар­ха, ближ­че до свя­тих ме­че­тей, до пос­вя­че­ної сто­па­ми про­ро­ка землі… І хай за­па­деться ся за­гар­ба­на гя­ура­ми зем­ля, хай спра­вед­ли­вий Гос­подь пош­ле з не­ба во­гонь, спа­лить її і розвіє попіл по безк­рай­ому мо­рю! Ла ал­ла іль ал­ла - Ма­го­мет ра­суль ал­ла!

І соф­та зняв ру­ки й прос­тяг над зем­лею, не­мов прик­ли­кав на неї гнів грізно­го Ал­ла­ха.

У хаджі Бекіра горіла ду­ша. Він ди­вивсь на соф­ту блис­ку­чи­ми очи­ма, він ба­чив спа­да­ючий з не­ба во­гонь, а там, за мо­рем, в да­лекій перс­пек­тиві, ся­ли пе­ред ним му­сульманські реліквії.

Настала ти­ша. Жар під баш­тою по­пелів, і пов­ний місяць з ви­со­кості пог­ля­дав на зібран­ня.

Правовірні, од­нак, сиділи зі спу­ще­ни­ми очи­ма, і не­мов лу­ка­ва усмішка блу­ка­ла по їх смаг­лих ли­цях.

«Ба, - ду­ма­ли во­ни собі, - гя­ур, гя­ур… А з ко­го ж ми жи­ве­мо, як не з гя­ура?..»

І при­га­да­лись їм всі нез­чис­ленні спо­со­би за­робітків та ба­ришів, які да­ва­ли їм гя­ури. При­га­да­лись усі ті «ямур­та», ви­ног­рад, мо­ло­ко, підво­ди, провідни­ки, комірне і т. ін., вся­ко­го ро­ду «бак­шиш», усі ті ба­гаті жни­ва, що зби­рає з гя­урів, не сіючи й не орю­чи, та­та­рин. «Ку­ди їм ви­се­ля­тись? По­що?» - пи­та­ли во­ни се­бе, і їх бра­ла хіть в живі очі розсміяти­ся муд­ро­му, та несвідо­мо­му ста­нові ре­чей софті.

Однак во­ни мов­ча­ли.

Мовчанка врешті ста­ва­ла прик­рою, усім бу­ло ніяко­во, та виз­во­лив Сеп­тар. Він прис­ту­пив ближ­че, спер­ся своїми здо­ро­вен­ни­ми ру­чи­ща­ми на батіг й про­мо­вив до соф­ти:

- Ти ка­жеш, чо­ловіче муд­рий: ви­се­ляй­те­ся звідси… А ска­жи нам, чо­го се від вас, з Ту­реч­чи­ни, тісниться до нас та­ка си­ла об­дер­то­го ро­бу­чо­го на­ро­ду та відіймає від нас зарібки?.. Чо­го во­ни йдуть сю­ди, ко­ли там доб­ре? А ти нас кли­чеш ту­ди… Гля­ди, чи стеж­кою прав­ди сло­ва твої хо­дять?.. Ти ка­жеш: гя­ур, невірний, - а у нас ба­га­тий гя­ур більш ва­жить, ніж двоє пра­вед­них… Гя­ур жиє і нам дає жи­ти. У нас так: на яй­лу хо­див - гроші за­ро­бив; по мо­рю поп­лив - гроші за­ро­бив; гя­ура во­зив - знов гроші взяв… От і нині я маю п’ятнад­цять кар­бо­ванців, - і Сеп­тар бряз­нув в ки­шені мо­не­тою, - а що ти нам да­си в Ту­реч­чині, де не­ма гя­урів?..

І, вип­нув­ши свої гап­то­вані зо­ло­том гру­ди, він з на­хабністю ви­ди­вив­ся на збен­те­же­но­го соф­ту, че­ка­ючи на відповідь. Пра­вовірні аж цмок­ну­ли. Прав­да, су­ща прав­да! Він як вий­няв їм з уст ті сло­ва, які во­ни мог­ли б ска­за­ти в відповідь софті.

Тільки хаджі Бекіро­ве сер­це спа­лах­ну­ло гнівом пра­вед­ним, і, ме­чу­чи блис­кав­ки з очей, він грим­нув на Сеп­та­ра:

- Мовчи ти, по­га­ний най­ми­те гя­урів! Та Сеп­тар не змов­чав:

- Ей, ста­рий, я знаю, те­бе зазд­рощі ха­па­ють на мої зарібки, яких ти че­рез влас­ну за­пеклість не маєш…

Ах, се бу­ла прав­да, гли­бо­ко, ста­ран­но за­таєна прав­да - і хаджі не вит­ри­мав. За­бу­ва­ючи на свою по­ва­гу й гідність хаджі, він схо­пив­ся з місця і все своє обу­рен­ня вип­лю­нув в ли­це Сеп­та­рові:

- Кєпек! Ас­ма кєпек!.. [6]

Очі в провідни­ка нал­ля­лись кров’ю і вилізли на­верх, як у ба­ра­на. Зда­ва­лось, діло скінчиться по­га­но, але Сеп­тар пе­реміг се­бе.

- Ей, ста­рий, пильнуй своєї бо­ро­ди, ко­ли прис­вя­тив її, - пог­ро­зив він хаджі і, кру­то обер­нув­шись, відійшов, нас­вис­ту­ючи до тан­цю.

Софта оте­терів. Чорні очі йо­го ста­ли круг­ли­ми й ве­ли­ки­ми, в них ма­лю­вав­ся жах. Він че­кав, що за­раз розс­ту­питься зем­ля й пог­ли­не зух­ва­ло­го Сеп­та­ра або грішник знай­де собі мо­ги­лу під руїна­ми баш­ти, по ка­ме­ню розібра­ної обу­ре­ним на­ро­дом. Але все бу­ло по-давньому: зем­ля не розс­ту­па­лась, баш­та сто­яла на місці, і навіть пра­вовірні сиділи спокійно, не­мов нічо­го не ста­ло­ся, не­мов во­ни цілком поділя­ли Сеп­та­рові пог­ля­ди. Ба, навіть за хви­ли­ну по­ча­ли роз­хо­ди­тись, ви­мов­ля­ючись тим, що вже пізно, а завт­ра че­ка­ють на них спра­ви…

Збентеженим, зди­во­ва­ним пог­ля­дом во­див соф­та нав­ко­ло се­бе - в го­лові йо­го не­мов щось світа­ло:

- Пута шай­та­на… пу­та шай­та­на… - ше­потів він зсиніли­ми ус­та­ми, звер­нув­ши бліде об­лич­чя до обу­ре­но­го хаджі Бекіра.

Але той в без­силій злості ли­шень плю­вав та си­пав прокльони…

Останніми по­ки­ну­ли баш­ту хаджі Бекір та соф­та.

Мов при­ви­ди ті, су­ну­лись во­ни по за­литій міся­цем ву­лиці, во­ло­чу­чи за со­бою довгі й го­ло­ваті тіні. Сумні і роз­ча­ро­вані, ви­ли­ва­ли старі один од­но­му свої жалі - і, не­мов спо­чу­ва­ючи їм, зітха­ло од­далік мо­ре та то­неньким го­лос­ком пла­ка­ла в га­ях сплюш­ка…

28 вересня 1899, Чернігів

НА КАМЕНІ

Акварель

З оди­но­кої на ціле та­тарське се­ло кав'ярні ду­же доб­ре вид­но бу­ло і мо­ре, й сірі піски бе­ре­га. В од­чи­нені вікна й двері на дов­гу, з ко­лон­ка­ми, ве­ран­ду так і пер­лась яс­на бла­кить мо­ря, в нескінченність про­дов­же­на бла­кит­ним не­бом. Навіть душ­не повітря літньої дни­ни прий­ма­ло м'які си­няві то­ни, в яких та­ну­ли й розп­ли­ва­лись кон­ту­ри да­ле­ких при­бе­реж­них гір.

З мо­ря дув вітер. Со­ло­на про­хо­ло­да при­над­жу­ва­ла гос­тей, і во­ни, за­мо­вив­ши собі ка­ву, тис­лись до вікон або сіда­ли на ве­ранді. Навіть ха­зяїн кав'ярні, кри­во­но­гий Ме­мет, пильно сте­жа­чи за пот­ре­ба­ми гос­тей, ки­дав сво­му мо­лод­шо­му бра­тові: «Дже­пар.., он ка­ве… бір ка­ве!» [7] А сам ви­хи­ляв­ся в двері, щоб одітхну­ти вог­ким хо­лод­ком та зня­ти на мить з го­ле­ної го­ло­ви круг­лу та­тарську ша­поч­ку.

Поки чер­во­ний од за­ду­хи Дже­пар роз­ду­вав у ко­мин­ку жар та пос­ту­ку­вав рон­дельком, щоб вий­шов доб­рий кай­мак, [8] Ме­мет вдив­ляв­ся у мо­ре.

- Буде бу­ря! - обізвав­ся він, не обер­та­ючись. - Вітер дуж­чає. Он на човні зби­ра­ють вітри­ла!

Татари по­вер­ну­ли го­ло­ви до мо­ря.

На