На крилах пісень - Українка Леся

Комарова) [8]

I

Прощай, Волинь! прощай, рiдний куточок!

Мене вiд тебе доленька жене,

Немов од дерева одiрваний листочок…

I мчить залiзний велетень мене.

Передо мною килими чудовi

Натура стеле — темнiї луги,

Славути красної бори сосновi

I Случi рiдної веселi береги.

Снується краєвидiв плетениця,

Розтопленим срiблом блищать рiчки, —

То ж матiнка-натура чарiвниця

Розмотує свої стобарвнiї нитки.

II

Далi, все далi! он латанi ниви,

Наче плахти, навкруги розляглись;

Потiм укрили все хмари тi сивi

Душного диму, з очей скрився лiс,

Гори веселi й зеленi долини

Згинули раптом, як любiї сни;

Ще за годину, i ще за хвилину

Будуть далеко, далеко вони!..

Щастя колишнього хвилi злотистi

Час так швидкий пожира, мов огонь, —

Гинуть тi хвилi, мов квiти барвистi,

Тiльки й згадаєш: "Ох, милий був сон!.."

III

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!

Онде балочка весела,

В нiй хорошi, краснi села,

Там хати садками вкритi,

Срiбним маревом повитi,

Коло сел стоять тополi,

Розмовляють з вiтром в полi.

Хвилюють лани золотiї,

Здається, без краю, — аж знову

Бори величезнi, густiї

Провадять таємну розмову.

Он ярочки зелененькi,

Стежечки по них маленькi,

Перевитi, мов стрiчечки,

Збiгаються до рiчечки,

Рiчка плине, берег рвучи,

Далi, далi попiд кручi…

Красо України, Подолля!

Розкинулось мило, недбало!

Здається, що зроду недоля,

Що горе тебе не знавало!..

IV

Сонечко встало, прокинулось ясне,

Грає вогнем, променiє

I по степу розлива своє свiтлонько красне, —

Степ вiд його червонiє.

Свiтлом рожевим там степ паленiє,

Промiнь де ллється iскристий,

Тiльки туман на заходi суворо синiє,

Там заляга вiн, росистий.

Он степовеє село розляглося

В балцi веселiй та милiй,

Ясно-блакитним туманом воно повилося,

Тiльки на хатоньцi бiлiй

Видно зеленую стрiху. А далi, — де гляну, —

Далi все степ той без краю,

Тiльки вiтряк виринає де-не-де з туману;

Часом могилу стрiваю.

В небi блакитнiм нiде нi хмаринки, —

Тихо, i вiтер не вiє.

Де не погляну, нiде нi билинки,

Тиха травиця лелiє…

V

Великеє мiсто. Будинки високi,

Людей тих — без лiку!

Веселую чутно музику.

Розходяться людськiї лави широкi,

Скрiзь видно ту юрбу велику.

I все чужина! ох, бiда самотному

У мiстi широкiм!

Себе почувать одиноким!

I добре, хто має к багаттю чийому

Склонитися слухом i оком.

Тож добрiї люди мене привiтали

В далекiй країнi,

Там друга в прихильнiй дiвчинi

Знайшла я. I моря красу споглядали

Не раз ми при тихiй годинi.

На тихому небi заблиснули зорi,

Огнi запалали

У мiстi. Ми тихо стояли,

Дивились, як ясно на темному морi

Незлiченнi свiтла сiяли.

В широкім просторі губилося око,

А думка питала —

Де щастя шукать вона мала,

Любові й надії — у небі високо?

Чи в морі спокою б шукала?

Ні думко! Даремне в світовім просторі

притулку шукати,

В безодню дарма поринати;

Любов і надія не в зорях, не в морі, —

Між людьми поради питати!

Шукай, може, душу там знайдеш де щиру

І розум величний;

Де правди не згас промінь пишний,

Там теба шукати любові та миру.

Спокій же знайдеш колись вічний!..

VI

Далi, далi вiд душного мiста!

Серце прагне буять на просторi!

Бачу здалека — хвиля iскриста

Грає вiльно по синьому морi.

Тож сповнилось мені те бажання —

Подались ми на море хутенько,

І по хвилях морських погуляння

Почали ми в неділю раненько.

А у тую недiленьку рано

Синє море чудово так грає,

Його сонечко пестить кохано,

Красним-ясним промiнням вiтає.

Що бiлiє отам на роздоллi?

Чи хмариночка легкая, бiла

Геть по небi гуляє по волi?

Чи на човнi то бiлi вiтрила?

В морi хвиля за хвилею рине,

Море наче здiймається вгору,

А склепiння небеснеє синє

Край свiй ясний купає у морю.

Свiтло там простяглося вiд сходу, —

Очi вабить стяга та iскриста;

Корабель наш розрiзує воду —

I дорога блакитно-перлиста

Зостається широка за нами,

Геть далеко розкочує хвилi,

Що сердито трясуть гребенями,

Наче гривами коні тi бiлi.

А здалека, отам на заходi,

Срiбнокудрiї хвилi кивають, —

Нереїди при сонячнiм сходi

Промiнь раннiй таночком стрiвають...

I танцюють химерно та легко, —

Ось близенько вже видно ту зграю,

Аж iзнов одкотилась далеко,

Геть бiлiє в туманному краю…

Море, море! Без краю просторе,

Руху повне i разом спокою!

Забуваю i щастя, i горе —

Все наземне, — з'єднатись з тобою

Я жадаю на час, на годину,

Щоб не бачить нiчого на свiтi,

Тiльки бачить осяйну долину

I губитись в прозорiй блакитi!..

VII

Ой високо сонце в яснiм небi стало,

Гаряче промiння та й порозсипало,

По хвилях блакитних пливе човен прудко.

От i берег видко! прибули ми хутко.

Ой вже сонечко яснеє та стало на межi,

Освiтило акерманськi турецькiї вежi.

Ходім же турецький замок оглядати

Щоб нашу і славу, і лихо згадати, —

Згадать давню славу, козацькую волю,

І тяжку недолю, турецьку неволю.

Тут колись гуляла доля і воля кривава;

Тяжко-важко діставалась та сумная слава!

Сi круглiї вежi й високiї мури —

Страшнi та суворi, непевнi, понурi,

I скрiзь у тих мурах стрiльницi-бiйницi,

При вежах тих сумнi "темнiї темницi".

В сих темницях колись нашi та приймали горе,

Слали думки крилатiї через синє море…

У темних темницях нема нi вiконця,

Не видко з них свiтла нi ясного сонця!

А свiт такий красний, хороший, розкiшний!

Пiд ясним промiнням лиман такий пишний.

Його хвиля край берега ясно так синiє,

А дедалi ледве-ледве, мов туман, лелiє…

Глянуть на лиман той, — втiшається око!

Колись його хвилi вкривались широко

Тими байдаками, легкими чайками,

Що плили на сей бiк та за козаками:

Швидко рiдних визволяти козаки летiли…

За мурами високими вороги тремтiли…

Славо, наша згубо! славо, наша мати!

Тяжко зажуритись, як тебе згадати!

Кров'ю обкипiла вся наша давнина!

Кров'ю затопила долю Україна.

Ой лимане-лиманочку, хвиле каламутна!

Де подiлась наша воля, слава наша смутна?

Чи на те ж козацтво гинуло в неволі,

Побивалось тяжко, шукаючи долі,

Чи на те лилися кривавії ріки,

Щоб усе пропало й забулось навіки?

Та коли судилось марне лицарям загинуть,

То невже про них і гадку нащадки закинуть?..

Все мина!.. Вiд слави давньої давнини

Лиш зостались вежi та нiмiї стiни!

Де ходили лютi турки-яничари,

Там пасуться мирнi овечок отари…

Де полягла козацькая голова думлива,

Вирiс там будяк колючий та глуха кропива.

Виросла там квiтка у темницi, в ямi,

Ми її зiрвали, — нехай буде з нами!

Квiтка тая, може, виросла з якого

Козацького серця, щирого, палкого?..

Чи гадав той козаченько, йдучи на чужину,

Що вернеться з його серця квiтка на Вкраїну?..

Сумно тут усюди, так пусто, так глухо,

У цiлому замку немає нi духа,

Коло брами тiльки мiнарет тоненький,

Там курiнь приладив вiвчар молоденький.

Та в куренi-мiнаретi вiвчаря немає —

Он вiн з вежi високої на дiл поглядає.

З високої вежi вiвчарику видко,

Як котяться хвилi лимановi швидко,

А далi зникають у синьому морi…

Вiвчарика погляд блукає в просторi.

Має вiн простор широкий для думок та гадок,

Що то вiн тепер гадає, лицарський нащадок?..

VIII

Вже сонечко в море сiда;

У тихому морi темнiє;

Прозора, глибока вода,

Немов оксамит, зеленiє.

На хвилях зелених тремтять

Червонiї iскри блискучi

I ясним огнем миготять,

Мов блискавка з темної тучi.

А де корабель наш пробiг,

Дорога там довга й широка

Бiлiє, як мармур, як снiг,

I ледве примiтне для ока.

Рожевiє пiнистий край;

То iскра заблисне, то згасне…

Ось промiнь остатнiй!.. Прощай,

Веселеє сонечко ясне!

IХ

Кiнець подорожi, —

Вже зiроньки гожi

Сiяють на небi ясному,

I вже височенько

Ясний мiсяченько, —

Вже хутко прибудем додому!

Огнi незлiченнi,

Мов стрiчки огненнi,

До моря спускаються з мiста,

А в пристанi грає,

Огнями сiяє

Корабликiв зграя барвиста.

За час, за годину

Тебе я покину,

Величнеє море таємне!

I знов мене прийме,

Огорне, обiйме

Щоденщина й лихо наземне.

I в рiдному краю

Не раз спогадаю

Часини сi любi та милi!

Прощай, синє море,

Безкрає, просторе, —

Ви, гордiї, вiльнiї хвилi!

[1888]

КРИМСЬКІ СПОГАДИ

ЗАСПІВ

Південний краю! як тепер далеко

Лежиш від мене ти! за горами крутими,

За долами розлогими, за морем,

Що вже тепер туманами густими

Укрилося, бурливе. Та не страшно

Моїм думкам осінньої негоди

На Чорнім морі. Швидше тої чайки

Вони перелетять за темні води.

Вони перелетять у ту країну,

Де небо ще синіє, як весняне,

Де виноград в долині зеленіє,

Де грає сонця проміння кохане.

Туди мої думки полинуть швидко

І привітають ту ясну країну,

Де прожила я не одную днину,

А не була щаслива й на годину…

Та я за те докірливого слова

Тобі не кину, стороно прекрасна!

Не винна ти, що я не маю долі,

Не винна ти, що я така нещасна!

[1891]

1. ТИША МОРСЬКА

В час гарячий полудневий

Виглядаю у віконце:

Ясне небо, ясне море,

Ясні хмарки, ясне сонце.

Певне, се країна світла

Та злотистої блакиті,

Певне, тут не чули зроду,

Що бува негода в світі!

Тиша в морі… ледве-ледве

Колихає море хвилі;

Не колишуться од вітру

На човнах вітрила білі.

З тихим плескотом на берег

Рине хвилечка перлиста;

Править хтось малим човенцем, –

В’ється стежечка злотиста.

Править хтось малим човенцем,

Стиха весла підіймає,

І здається, що з весельця

Щире золото спадає.

Як би я тепер хотіла

У мале човенце сісти

І далеко на схід сонця

Золотим шляхом поплисти!

Попливла б я на схід сонця,

А від сходу до заходу,

Тим шляхом, що проложило

Ясне сонце через воду.

Не страшні для мене вітри,

Ні підводнії каміння, –

Я про них би й не згадала

В краю вічного проміння.

Євпаторія, 1890, 16 серпня

2. ГРАЙ, МОЯ ПІСНЕ!..

Досить невільная думка мовчала,

Мов пташка у клітці замкнута од світа,

Пісня по волі давно не літала,

Приборкана тугою, жалем прибита.

Час, моя пісне, у світ погуляти,

Розправити крильця, пошарпані горем,

Час, моя пісне, по волі буяти,

Послухать, як вітер заграв понад морем.

Плинь, моя пісне, як хвиля хибкая, –

Вона не питає, куди вона плине;

Линь, моя пісне, як чайка прудкая, –

Вона не боїться, що в морі загине.

Грай, моя пісне, як вітер сей грає!

Шуми, як той шум, що круг човна вирує!

Дарма, що відгуку вітер не має,

А шум на хвилиночку погляд чарує!..

Серед чистого моря 1890 р. 17 серпня

3. БЕЗСОННА НІЧ

Цілу ніч до зорі я не спала,

Прислухалась, як море шуміло,

Як таємная хвиля зітхала –

І як серце моє стукотіло.

Ночі темної дивні почвари

Заглядали в безсоннії очі,

І страшніші, ніж сонні кошмари,

Ті привиддя безсонної ночі.

Думки-гадки, мов птахи нічнії,

Налетіли, тяжкі та суворі,

Ох, непевні ті думи страшнії,

Наче хвилі у північ на морі!

Хто одважиться в північ на море

Своє хибке човенце зіпхнути?

Хто поважиться людськеє горе

Світовеє серденьком збагнути?

Той у північ на море поплине,

Хто не думає ранку діждати…

Хай же думка моя вільно лине, –

Я не буду на ранок чекати.

Серед мороку, бурі-негоди

Цілу ніч буде човен блукати;

Як зійде сонце правди та згоди,

Я тоді вічним сном буду спати.

Буде шарпати буря вітрила,

Пожене геть по темному морю.

Ох, коли б мені доля судила

Хоч побачити раннюю зорю!

Євпаторія, 1891 р.

4.