Adamo et Diana - Лишега Олег

Вони йдуть з Чубаєм вперед. Все далі. Тут завжди зупинялись звіринці й лунапарки.. Вже було заходилися будувати стаціонарний звіринець. Привезли кілька кліток з ведмедями. Але потім щось передумали, і лишили одного. Тою вузенькою вуличкою за винним заводом неможливо було не дійти до ведмедя. За ним вже не було нічого. Між перші гори вони зайшли мовчки. Йшли і йшли. Тоді це здавалось вічно, хоч насправді добрий заєць міг здолати ту дорогу за яких десять-дванадцять секунд від Чубаєвого дому і аж туди.. Ну, а від Личаківського цвинтаря, я думаю, не більше як за хвилину. Але темрява була страшна. І неможливо було туди не йти, він так ревів.. І коли ми підійшли вже впритул, раптом з темряви виринула купа бузку, але була вже, здається, осінь.. І в тій купі бузку стояла його клітка. І він вже замовкнув, коли підійшли, лише хрипів. Ми зупинились під бузком віддалік і мовчки дивились на нього. Довкола була галявина, залита місячним сяйвом, і з усіх кінців згори до нас збігали тонкі високі граби. І нас йому не було видно, але він чув, що хтось там стоїть, десь недалеко.. Він вже трохи заспокоївся і дивився тепер на нас, так само, як і ми на нього.. І не зчулися, як, коли і звідки тихо під’їхала хлібовозка.

Під’їхала впритул. З кабіни вискочив якийсь чоловічок, загриміли засуви, і крізь бузок видно було лише, як метляються дві тіні — один цілими лотками дістає задубілий чорний хліб і сипле іншому на груди, а той, скільки може, притискає лапами до серця.. Так само нечутно, як і появилась, зникла хлібовозка.. Ніде нікого не було, ні душі. Ніякого місяця, ніякого бузку, нічого. Сам один вертався, і було ще дивно, як ноги могли намацати під собою якусь дорогу.. Чи то була та єдино можлива дорога тоді? Хто його знає.. Як він там опинився?.. Хтось завів його в гори і так там лишив.. Чоловік йде, його трохи заносить.. Десь тут недалеко Личаківський цвинтар, а далі вже — широкий шлях. Йому вже було все одно куди йти.. Єдине, що його вело, — це щось в темряві заридало попереду, воно якось то зривалося, то стихало, чимраз сильніше і сильніше. Він підходив ближче і ближче, тепер чув. що це десь просто перед ним, із землі.. Такого ще ніколи не чув, і коли нічого не бачиш, але чуєш той крик із землі, з-під себе, хіба можна це все забути колись?.. Так реве навіть не конаюча тварина, щось інше, бо той рев йшов у землю.. І нарешті він побачив його, увіткнутого лицем у землю тут-таки коло дороги, оплутаного якимсь терням.. Чого він тоді так ридав?.. Що він тоді чув?.. Глуха ніч.. Нефрит — камінь з плоті., зруйнованої плоті юного Адама.. Один повернувся до себе під Личаківський цвинтар.. А інший виїхав до Києва..

Двадцять років назад. Високий похмурий будинок Морозова на розі Толстого і Володимирівської. Ніч. На підлозі покотом лежать кілька хлопців. Вони довго не можуть заснути. їхні очі дивляться в стелю. Вона напівсферична і прозора. Крізь шкло — небо і зорі.. Місяць щедро осяює як їхні юні відкриті лиця, так і зовсім недалеко їхній вимазаний густою кров’ю Університет.. Наступного дня вони вже знали, що мають робити: один нечутно впав горілиць, розпростерши руки, а другий блискавично обвів крейдою контур на виріст. 1 той, широко розкинувши руки, полетів.. Інакшого виходу і не могло бути.. З тої ночі. І в ту мить, так само блискавично, на те місце, щойно обведене білою крейдою, з неба крізь стелю заглянув місяць. Але в тій кімнаті вже давно не було нікого.. Той самий день. Вечір. Бульваром Шевченка один за одним летить чотири авта. В останній машині за кермом водій і більше нікого. Лише на заднім сидінні капелюх. Василь повернувся у шахту.. Переднє авто пролетіло останні три тополі під Беса— рабкою, далі Круглоуніверситетською вилітає на гору.. Останній лише позирає через спину на сонце — от-от стрибне за Китаївські кручі.. Перелітають на Лівий берег, на Схід, далі і далі на Схід.. Нічний ресторан. Дороги назад нема. Русява дівчина співає: Троянда для вас, але серце моє давно вже належить другому.. Вона підходить здалеку, обминаючи грубі дубові столи.. Підходить з такою вічною повільністю, як могла лише вона, володарка гір і долин, нахиляється і цілує крайнього в холодне чоло. Чи ти щаслива біла квітко?.. Як ти міг таке питати?.. Хіба таке питають колись?.. На таці крізь дим виринає кришталева карафка., я так втомилася за цей вечір.. Чого вас так довго не було?.. Можна, я трохи коло вас посиджу?.. Хочете послухати Вілла Лобоса?..

Сто років назад. Недавно збудований Бесарабський ринок. Ще не всюди підсохла жовта фарба. Крізь шкляний дах падає яскраве світло. Посередині на перекинутому порожньому ящику стоїть красень-юнак. Він у білій сорочці і таких же полотняних штанях. Волосся і очі як у справжнього поліщука. Такі ще зрідка появляються на київських ринках. Часом продають журавлину, часом в’ялених вугрів у діжках чи інших змій десь аж з далеких приток Німану.. Цей продавав яблука. Заплющившись, юнак вигравав на сопілці. Довкола заслухались мододенькі квіткарки, але найближче до нього були оси. Він весь пропахся яблуками. До нього поволі підходить приземистий Дід із чорно-білою бородою . Питає, по чому той продає коня?.. Юнак каже: два рублі. За спиною у діда свита із багатих понурих темних лакеїв. Вони знуджено обмахуються павиними перами. Почувши, перезирнулися. Один з них тихо спитав, чи той міг би зіграти їм альбу?.. Юнак загадав: а що дасте?.. Той трохи подумав.. Ґепардову шкуру.. І серце.. Він поволі відгортає полу свого оксамитового халата.. Там до пояса прив’язана набрякла торба. Він розтуляє її.. Темно, на споді щось глухо борсається.. Юнак відвертається.. Аж тепер видно, який він бідний.. І на ньому навіть не сорочка — якась латана спідня армійська білизна.. Підштанники із довгими зав’язками унизу. Він босий. Ноги задубіли від холоду, з нігтів на темну кам’яну підлогу осипається крейда, і там. де він стоїть, ледве помітний припорошений білий контур.. Коли він оглянувся знов — перед ним не було нікого. Лише оси..

Той самий час. Глуха ніч. Ірпінь. Тобі передали квиток. Поїзд ранком. Юнак з ангельскими кучерями довго дивиться на квиток.

Годинник став. Він біжить навпростець через вільховий гай. Летить долиною до ріки, перебігає через міст. У місячному сяйві йому видно всю долину. Здалеку за ним у тумані біжить ніби якась тінь жінки, залита місячним блиском, біжить йому услід. Його смерть. Вона вилітає на розхитаний щойно міст і заточується, ніби п’яна. Залізні листи під її ногами лунко бамкають і бамкають. Її кидає від поруччя до поруччя. Насередині вона завмирає і дивиться униз на воду. Він біжить стежкою під гору. Там на галявині повзучими хащами розпахся алтей, він ще ніколи не бачив таких буйних нічних мальв, чи я колись їх побачу?.. Він летить по пояс у їхній росі у самій сорочці, влітає у ліс і. заплющившись проминає Біличі, Пост Волинський. Сосни все блідіші і блідіші. Вокзал. В останню хвилину підходить Дід з чорно-білою бородою і востаннє просить не їхати. Той вже у дверях вагона. Старий плаче. Поїзд поволі рушає. Старий біжить пероном. На ходу встигає передати юнакові запечатаний конверт. Юнак день і ніч дивиться у вікно. Ті самі вільхи і сосни.. Той самий Ірпінь і та сама ніч.. Він згадує про конверт. Зриває печатку. Дивно, конверт порожній. Сам конверт усередині в синіх хвилястих смужках і на них кількома лініями пером — обрис дівчинки з кучерями. Підпис: разрушений Міхайло.. Юнак кидається до вікна.. Пробує опустити шибку. Там упала блискавична тінь.. Він рвучко повертає голову. Навпроти у дзеркалі хтось стоїть. Очі густо заліплені морською піною.. Я дарую тобі двадцять літ.. Двадцять літ у цьому поїзді під водою.. А на ранок — чистий спокій звіра..

Трохи інший час. Знов Бесарабський ринок. Знов білявий юнак продає яблука. На цей раз у нього на голові тірольський капелюшок з пір’їною. Біля нього ще стоїть жінка у фартусі. Перед нею полив’яне відро з квашеною капустою. На білім відрі намальовані пишні маки.. Але далі, за ними, вже щось зовсім інше. Торговий зал переділений, і в тій, іншій половині якийсь дивний рух.. Крайні ряди, де малось розрубувати м’ясо, тепер накривалися темно-зеленими килимами. На них вивищувались лави під квітчастою парчею. Що далі до середини — лави були нижчі і вже килими не такі темні.. Трохи ніби прив’яла трава.. Трохи червоної вохри, трохи світлопіщаної.. Посередині вже дотесували дощаний поміст. Пахло сосною.. Перед ним усе вистелялося сувоєм блакитного лінолю. Але хвилі на ньому не розрівнювали, і він яскраво мінився.. Ні, його не зволожили — просто згори крізь шкляний купол відбивалось небо і хмари.. Амфітеатр був майже готовий.. Вже підмели соснові стружки.. На самій горі палахкотіла золотом затінена ложа.. Квітчастий бельетаж тонув у густих левкоях, за ними — високі тополі.. Але хіба левкої — то не білі тополі, хіба трохи нижчі?.. Так, але, буває, коли вони рівні, у них єдиний корінь.. І всюди, куди не добігають тополі, з-під ніг виринають левкої.. Сонце уже сідало.. Там. у старій філармонії під Володи— мирською гіркою краща акустика, то правда, — а тут сонце крізь шкляний купол могло набагато виразніше освітити під шовком у глибоких вирізах повні груди і серце.. Звідки народжується звук. З гарними легкими тінями від хмар у високому небі.. Прогріти своїм останнім вечірнім променем цей глибокий затінений яр аж до найглибшого дна.. Сонце уже сідало.. Вони вже темніли де— не-де, темні постаті на ще темніших килимах.. Лише глибоко над ними горіло небо.. У сутінках кожен поволі знаходив свій килим. І кожен мав у медальоні на шиї довічну контрамарку на свій темний горб.. Гак, то був зліпок і одночасно геологічний зріз уже темного Правого берега.. Кілька тисячоліть круча ворушилась і осувалась, але варто було ворухнутись останньому променю, і пласти зійшлися і затверділи..

Кілька хвилин до початку. До входу стрімко підлітає чорний лімузин. Звідти виходить невисокий блідий чоловік. На плечах у нього біла мантія, підбита горностаєм. Біля кованої залізної брами товпляться, і він звертає у бічні двері. Усередині немає нікого. Усюди чисто і біло. Пахне сиром і молоком. На довгих столах купки кислого сиру.