Петрович і Принцеса - Власюк Анатолій
Петрович видавався мені чимось містичним, чого насправді не існує. При цьому таким бачу його лише я, а для інших він недосяжний – у сенсі розуміння. Тілесна оболонка – це ніщо у порівнянні з нашим внутрішнім єством. Душа – це найпростіше пояснення, а насправді ми набагато складніші й багатогранніші. Парадокс полягає в тому, що людина нездатна уповні пізнати саму себе. Нам простіше зануритись у внутрішній світ іншого, ніж скрупульозно порпатись у власних закутках душі. На даному етапі мого життя Петрович виявився для мене набагато цікавішим, ніж я сам. Можливо, це відбувається тому, що нам здається, ніби ми знаємо себе, як облуплених. Насправді це не так. Життя попри свою зовнішню простоту є внутрішньо доволі складним, і ми не притягуємо уваги до самих себе, тоді як космос інших видається набагато цікавішим і гідним того, щоби його вивчити вздовж і поперек.
Якщо людині нікуди зникати, то вона й не робить цього. Не завжди останнім прихистком для зниклих є смерть. Але це тема окремої довгої розмови. Якось повернемося до неї іншим разом. Петрович матеріалізувався і знову всівся на своє місце, тобто в крісло, на якому донедавна сидів я. До знайомства з Петровичем вважав себе інженером людських душ. Мені здавалося, що я розбираюсь у найменших порухах внутрішнього світу людини, зчитую з облич найпотаємніші думки. Петрович кинув мене мордою в асфальт і довів мізерність моїх потуг. Гарно відчувати себе Богом на землі, але при цьому не слід забувати, що ти людина – одна із мертвих, живих і ненароджених. Як я не старався, але так і не зміг здогадатися, що насправді відбувається у душі Петровича. Мені здалося, що зараз він став особливо непроникним, ніби передбачив, що маю намір здійснити рішучу атаку, аби залізти йому в душу. Чесно кажучи, в мене і в думках не було такої затії. Звісно, не відмовив би собі у задоволенні трішки покопирсатися в тайниках його внутрішнього світу, але тепер навіть про це треба було забути.
Дві жінки, яких я не знав, несподівано виросли у кімнаті. Запахло ковбасою. Одна мала тацю з канапками, в іншої були стаканчики з горілкою. Процесія рухалась повільно, і я зрозумів, що останнім в обдаровуванні буде Петрович. Мені здалося, що він байдужий до того, що на тацях, хоча, наприклад, Нишпорка аж виріс, ніби спеціально очікував на це дійство. Петрович же увесь цей час дивився на покійного адвоката. Спокій на обличчі чоловіка, який мав стати моєю спорідненою душею, був божественним. Усе це йшло врозріз із тим, що про нього розповідали. І справді, чи вартувало мордувати себе заради канапки і п'ятдесяти грамів горілки?
Коли черга дійшла до мене, здалося, що Петрович вгвинчується поглядом у мою черепну коробку. Я боявся глянути на нього. Мабуть, щось собі знову нафантазував, бо Петрович вдивлявся в обличчя Якова Марковича Зінгера, але рука в мене здригнулась – і кусничок огірка, а вслід за ним і шматочок ковбаси, які були на канапці, впали на землю. Я прожогом випив порцію горілки, зігнувся, підняв огірок і ковбасу, подмухав на них з різних боків, запхав до рота і, не розжовуючи проковтнув, а потім став наминати хліб. Жінка, яка стояла наді мною, зі здивуванням дивилася на всі ці цирково-акробатичні вправи у моєму виконанні, але нічого не сказала. Звісно, досі я вважав себе цивілізованою людиною. За інших обставин я би культурно підняв із підлоги огірочок і ковбаску, поклав би їх на тацю. Мовляв, вибачайте, що так трапилось. І взяв би іншу канапку. А тепер, заднім числом, розумію, що після знайомства з Петровичем у моєму організмі, та й у душі також, почалися незворотні зміни. Ось тільки б знати, на краще це чи на гірше.
Петрович тепер уважно дивився на мене. Обличчя в нього було серйозним-пресерйозним, ніби уперше зауважив моє існування на білому світі. Мені ж видалося, що він знав мене раніше, а тепер вивчав у нових обставинах, в які я потрапив, звіряючи старі висновки з новими, зробленими щойно. Нічого доброго в цьому його аналізі для мене не було. Його присуд мав бути остаточним й оскарженню не підлягав. Відчуття чогось ганебного поволі накривало мене з голови до п'ят, і я не міг нічого цьому протиставити.
Жінки поволі йшли по колу. В кімнаті сиділи лише чоловіки. Ось Нишпорка видихнув повітря, статечно увілляв до горла горілку, взяв двома пальцями канапку і в два прийоми з'їв її. Зважаючи на його маленький рот, я не відразу зрозумів, як так швидко усе сталося. А він сидів спокійно і дивився на Якова Марковича Зінгера, ніби хотів з обличчя того зчитати необхідну йому інформацію. Я чомусь думаю, що покійники забирають з собою у могилу всі свої таємниці, так що навіть якби й хотів, то вже після їхньої смерті жодної інформації на їхніх обличчях нема. Мабуть, Нишпорка переконувався в цьому не один раз, бо дуже швидко відвів погляд від адвоката і тепер дивився у підлогу, думаючи про щось своє, а може, героїчно борючись зі сном. І справді, він позіхнув – а я вслід за ним. Зазвичай у такий час я бачу вже не один сон, а тут ще горілка з канапкою прискорили процес змучуваності організму.
Між Петровичем і Нишпоркою сидів чоловік, якого я відразу й не впізнав, аж поки той не розкрив рот, аби випити порцію горілки. Це був колишній прокурор Дрогослава. Він страшенно постарів. Після нього вже було декілька прокурорів міста. Моя фантазія працювала немилосердно. Убивць тягне на місце злочину, а те, що Нишпорка був поруч, лише підсилювало підозру. Якщо Якова Марковича Зінгера справді вбили, а він не вмер своєю природною смертю, то підозрюваним міг бути кожний, хто знаходився у цій кімнаті. Крім мене, звичайно. Але ще трохи – і я міг би зарахувати й себе до цього кола людей. Пригадалися декілька судових процесів, у яких брали участь прокурор Дрогослава й Яків Наумович Зінгер. Звичайно, тоді вони були набагато молодшими, а судові процеси стали класикою. Мабуть, ви вже зрозуміли, що прокурор міста незмінно програвав адвокатові, але це не заважало їм товаришувати. Для моїх романів про детектива Василя Васильовича слід було уяснити внутрішню сутність судових процесів, і я доволі багато часу провів у залі судових засідань. Можу з абсолютною впевненістю сказати, що це не була гра у піддавки з боку прокурора Дрогослава. Яків Маркович Зінгер крок за кроком логічно завойовував територію звинувачення, не залишаючи жодного шансу супротивникові. Здавалось, адвокат робить дрібні, нікому не потрібні зачіпки, але коли я потім досконально розбирав хід судового процесу, то починав розуміти, що нічого випадкового в цій тактиці не було. Стратегія ж починала вимальовуватись у загальних рисах лише тоді, коли ставало зрозуміло, що прокурор міста здає позицію за позицією. Мабуть, він і сам розумів, що починає програвати битву, але чомусь не робить нічого, аби зупинити цей невигідний йому процес. Навпаки, всупереч очевидним речам, він продовжував заковтувати дрібне й непотрібне, на перший погляд, і все, що підкидав йому Яків Маркович Зінгер. Мені здається, що вже від самого початку прокурор Дрогослава очікував на поразку, але завжди вірив, що цього разу може бути не так, як на минулому судовому процесі. І вже коли багатьом ставало очевидним, що перемагає адвокат, прокурор міста намагався показати хорошу міну при поганій грі, сподіваючись, що Яків Маркович Зінгер зробить якусь дрібну помилку, що допоможе змінити хід гри. Кожний їхній поєдинок за своєю напруженістю нагадував шахову партію, в якій адвокат міг жертвувати фігурами, аби пішак обов'язково став ферзем.
Тепер наступала черга Петровича пити горілку і закушувати канапкою. Я відчував, що має трапитись щось незвичне, і вкотре переконувався у захланності власної душі: мені треба було відомстити моєму кривдникові. Звісно, оте падіння огірочка і ковбаски можна приписати лише власній незграбності, але ж хто зізнається у своїй нікчемності. У найменшій дрібничці хочеться бачити щось потойбічне й містичне. Я був абсолютно переконаний у тому, що від неземного й космічного погляду Петровича у мене затремтіла рука, тому огірочок і ковбаска впали на землю. У передчутті солодкої помсти я втупився у цього незвичного чоловіка і став спостерігати за кожним його рухом. Дві жінки з тацями зупинилися перед ним – і розпочалося те дійство, на яке я очікував. Петрович підвівся, хоча всі до цього пили й їли сидячи. Він був на дві голови вищим від жінок, які стояли до мене спинами, але саме завдяки високому зросту Петровича я все бачив. Посекундна розкадровка ніби уповільнених зйомок цікавезного фільму глибоко врізалася мені в пам'ять, і я частенько, заплющивши очі, переглядаю дійство, насолоджуючись і ніяковіючи перед тим, що нічого особливого ніби не відбулось, але хочеться згадувати і дивитися на це ще й ще. Петрович перехрестився, чого не робили інші, й миттєво перехилив скляночку. Не встиг він порожню донести до таці, як вміст наступної вже опинився в його горлі, а там і третя повторила той же шлях. Жінки, як і я, мабуть, ще не встигли переварити те, що відбулося щойно на наших очах, а Петрович узяв три канапки – за кількістю випитого! – і всівся на своє місце. Жінки ще трохи постояли, шоковані поведінкою Петровича, і пішли на кухню, а той відщипував пальцями шматочки канапок, так що в одній порції були відразу і хліб, і ковбаса, і огірок, засовував усе це до рота і ретельно пережовував. Його не хвилювало, що всі зараз, в тім числі й Яків Маркович Зінгер крізь замкнені повіки, дивляться на нього. Він робив свою справу – і до інших йому було байдуже. Як я уважно не спостерігав, але не помітив, щоби бодай одна крихточка впала на підлогу чи заплуталась у бороді.
Залоскотавши ніздрі, кімнатою рознісся аромат кави. Я помітив, що на одній із таць було велике горня, яке помітно вирізнялося з-поміж маленьких своїх родичів. Стало зрозумілим, кому воно призначалося. Ніхто не смів зазіхнути на власність Петровича. І коли процесія наблизилася до нього, останнього, на таці залишилося лише це велике горня кави. Петрович уже не хрестився, не підіймався з місця, а мовчки взяв горня у руки, сказав: "Дякую!" – чого жінкам ще ніхто не говорив, вважаючи як належне, що їм дали їсти й пити. На відміну від ретельного пережовування канапок, Петрович залпом випив каву, поставив порожнє горня на тацю, бо жінки ще не встигли відійти.
Мої сподівання не виправдалися.
