Стороною дощик іде - Шкляр Василь

Воно, мабуть, можна так і так — і тире, і дві крапки. Бо через рік я побачив свій твір на стенді для абітурієнтів — зразковий твір! — то там так і лишилося тире.

Рисочка біографію не зіпсувала, так чорти гранату підсунули. Спробуй тепер поясни, що ти не винен.

III

А воно як до того і йшлося.

Ми перебрали цілу гору картоплі, мабуть, дали з півтори норми, бо й дід Кирило, котрий оцінював студентську поміч як "мокре горить", сказав, що сьогодні ми чесно заробили свою вечерю ("Та ви, з якого боку не гляпь, то хороші хлопці, тіки стригтися треба, го. Бо за комір лізе").

Однак Геннадій Петрович, видно, вирішив поставити рекорд, щоб випередити факультети, які працювали на інших відділках, не інакше, як так, бо хвилин за п'ятнадцять до шостої, коли вже й по роботі, коли навіть сонце (холодне стомлене сонце) підказує, що пора на спочинок, він раптом зажадав, аби ми перебрали ще одну "гірку". Воно, звісно, можна було б і перебрати, хіба нам що, але, як на те, я терпіти не міг, коли хтось заробляє грамоти чужими руками (у нашому селі як дадуть комусь на свята грамоту не дуже по правді, то мій дядько по батьковій лінії, дядько Павло, відразу на трибуну й: "Товариші! Тут щось нечисте, товаршпочки!" — та кулаком себе в груди, у груди себе кулаком, аж луна йде. А хитріші, ті мовчать) . До того ж, як я вже казав, о сьомій мав зустрітися з Юлькою.

Я лишень уявив собі: стоїть моя Юлька біля широкого провалля, порослого кущами шипшини, що аж горить червоними разками, жаринки шипшини золотять їй очі й руденькі вії, десь із нори на неї зирить зеленими світляками вогнистий лис, у прижухлих бур'янах попискує сойка, жалібно так, бо Юлька жде мене не діждеться, а я тим часом гну спину на авторитет Геннадія Петровича.

Та це ж чорти батька зна що! І тут мене розбирає злість, хутенько нишпорю по закапелках пам'яті — там, десь на денці, уже ворухнувся лукавий черв'ячок — і заявляю з абсолютною переконливістю:

— Існує закон, який забороняє проводити роботи на ділянках, де є вибухові речовини.

Геннадій Петрович зиркнув на мене через плече і, здається, на хвильку розгубився, однак тут же зібрав коло очей дрібненькі зморщечки, так щоб вродилася поблажливо-в'їдлива посмішка (виходило ж, нібито я знаю закони, а він — ні), і несподівано зачепив мою стару вавку:

— Вам би вчитися на юридичному, товаришу Голод,— сказав він.— 3 такими глибокими знаннями законів можна піти далеко.

Оте його "піти далеко" аж кричало, що насправді йти мені нікуди, що я людина страх яка дрібненька, ну, крихітна мураха, котру можна задавити нігтиком, і якщо й можу десь себе показати, то хіба що в старанному перебиранні картоплі та в танці під дудку Геннадія Петровича.

— Я знаю, можна піти дуже й дуже далеко,— сказав я на зло.

— А коли ви, товаришу Голод,— йому, видно, приємно було наголошувати на моєму прізвищі,— боїтеся смерті, то можете йти собі геть, тут і без вас обійдуться. Хто-зна, може, ваше життя, товаришу Голод (мені вже хотілося крикнути, що я йому не товариш), так багато важить для історії, що слід подалі триматися од тієї пухкалки.

Він переможно обвів очима студентів, шукаючи на їхніх обличчях захвату своїм дотепом, і дехто справді під-лабузницьки заусміхався, найдужче ж мене зачепило за живе те, що й Семен Ковба, цей Гаргантюа з дрібненькими зубами, раптом силувано захихикав, хоча Гі (чи Гю?) і йому насолив на екзамені. (Я давно помітив, що гладез-ні люди, у яких на шиї можна гнути обіддя, часто виявляються страхопудами).

Гі великодушно прийняв цей дорогий Ковбин дарунок легеньким кивком голови, і я зрозумів, що моя карта бита. Зостався, сказала б моя бабуся, при бубнових інтересах. Сивенький туман заслав очі, і крізь нього я побачив, як на поле брані в'їхав на білому коні Гю.

Це мене так допекло (доконало!), що негайно ж вирішив перевірити, хто з нас дужче боїться смерті. Зараз побачимо, де опиниться той білий кінь. А заодно помщу-ся й за екзамен. Ви не заперечуєте, товаришу Гі? Так-так, ви проти, але згадайте, товаришу Гі, як ви приймали у мене екзамен.

Петя Стоножко таки правду казав — я перетворився на "зубра".

Жер книжки зарубіжних авторів і справді, як той Гаргантюа, виписував дати, цитати, крилаті слова і всяку всячину... Та чи треба розповідати, як я готувався до екзамену з зарубіжки? Го,— сказав би дід Кирило.— Не треба, синашу, тут і козі ясно.

Так от, діду Кириле, я так завчився у другому семестрі, що — ви не повірите — не було коли навіть листа написати матусі. Хлопці ходили на танці, щодня строчили вірші, попихкували цигарками, перепитуючи, як воно пишеться, вони просто замучили один одного тими віршами про жовте листя і сині роси, на що вже наш декан Іван Мокійович Коритко, чоловік плохий, як віл, і той розкричався після першої сесії: "Ви що! Думаєте, ми вас тут на письменників учимо? Оце, думаєте, візьмете дипломи та й підете з ними в Спілку письменників? Дзуськи! В село, в село, учителями! Дев'яносто дев'ять процентів поїде в село!"

Звичайно ж, хлопці й надалі одверто писали вірші (дівчата, ті потайки), тому що козкен був певен: один-єдипий відсоток — це він.

А я так і лишався автором отої однісінької поеми "Йшов солдат додому три дш", бо мені було не до віршів, я гриз науку — і догризся до того, що забув писати додому.

Схаменувся лиш тоді, як сам отримав листа: "Ти Андрюшо мовчиш,— писала мама, як завпеди, без ком і крапок (модерніст моя мама!),— мовчиш а я сушуся що може заслаб застудився не дай бог бо ти ж не вдя-гаїся як тебе просиш і їсти мабуть пе їси нічо тре їсти Андрюшо наука добре а здоров'я головне як не буде його ти нікому пе пузкен і тобі нічо не нужне я переживаю сильно чо ти не писнехп і словечка всохнеш там над тими книжками думаю а батько смієцця каже Аидрюша влюбився тепер йому не до пас батькові все шуточки а в мене й серця немає як ти там думаю прокинуся вночі й думаю а це ще сон такий снився що хай бог милує а тоді дурна догадалася що це ж ти мать обидився за того рецепта що ти просив а я пе прислала (Мама, коли я їхав із дому після зимових канікул, спекла мені в дорогу пиріг з яблуками; всі в гуртожитку так прихвалювали його, а дівчата рецепт випитували — як пекти, і я написав про це мамі, хай зрадіє, думав) забула як заорало бідна головонька не обижайся Андрюшо скажи дівчатам що пирога цього тре пекти на черепі бо на деці буде не такий оце береш мисочку борошна петльовки луччо вбиваєш туди трос яєць можна іх більше тільки жовтеньких од галаганочки тоді й тісто буде жовтеньке і пиріг добрішонький..."

Далі мама мережила на семи сторінках, як довести до ладу той пиріг, щоб і виріс, і не пригорів, а мене пропікав сором. Знав, що ніхто не візьметься пекти скрутеника, то дівчата так випитували, задля компліменту, на знак подяки за ласі шматочки, проте мама списала пів учнівського зошита — то був рецепт любові до свого сина.

І коли син зрозумів це, коли вчув у тих рядочках тихий плач, в очах йому попливла жовтогаряча каламуть, як колись у дитинстві... Він тоді захворів жовтухою; прокинувсь уранці, а світ потопає в жовтій потерусі, земля пливе під ногами, і в тілі перекочується липка млість. Мама як глянула на нього, то зойкнула пташкою і притулилася щокою до гарячого чола, щоб увібрати в себе жар...

Потім вона песла його на руках аж до поштового шляху, яким ходили автобуси до райцентру,— а в райцентрі була лікарпя,— несла п'ять кілометрів дванадцятирічного хлопця — дванадцять років йому було, майже дорослий чоловік! — і він крізь жовту каламуть просився: "Мамо, ну ма', пустіть, я сам, я зможу",— "Ще трошки, ще трішечки — і ти підеш сам,— казала мама.— Ну пожди, он до того стовпчика донесу, і підеш".— Мама показувала червоними очима на телеграфний стовп, хустинка сповзла їй на плечі, коси розтріпались, і він думав, чого ж це у мами хустинка така жовта, коли вона має бути білою, білою в чорну крапочку,— думав так, і очі йому злипалися, він розплющував їх з останніх сил і знову просився: "Мамо, ну ма', пустіть, я сам",— і мама сміялася (як важко вона сміялася) й казала: "Дурненький, хіба ти не бачиш, ми ж іще не дійшли до стовпчика, зараз, пожди, я ж не втомилася, ну ні на крапельку не втомилася". А то був уже десятий чи й п'ятнадцятий стовп —хіба ж він один був на п'ятикілометровій дорозі,— і перед кожним мама повторювала: "Зараз, синку, вже близько... ось він... пожди".

Усе це я бачив, читаючи матусип лист, а потім зібрав найкращі слова й написав, що спасибі, мамо, за рецепт, хоч я й забув про нього, а не озивався довго тому, що справді ніколи вгору глянути — конспекти, лекції і т. д.— але як же добре, мамо, що Ви написали рецепт, тут одна дівчина прочитала його і спекла такого пирога, що слинка котиться, такого пирога, що... (І тут я водночас побачив, як дівчина з легенькими золотими віями місить білими кулачками тісто, смішна така — кінчик носа у борошні, а мама моя ходить з листом по селі, розказує всім, який у неї Андрюша розумний і яка вродлива у нього дівчина, така вже гарнюсінька, що люди не ймуть тому віри, — та хай, мама ж розказує і не їм, а собі).

Після того я ще заповзятіше накинувся на книжки ("Ти з ними воюєш, як Дон-Кіхот з вітряками",— жартував Петя Стоножко грамотними словами; у нас на філ-фаці усі намагалися говорити дуже грамотно; якщо, приміром, ти кажеш замість "переважає" — "превалює", кажеш не "пересадження", а "трансплантація", то, виходить, ти чоловік освіченіший; я ж на лихо не міг одвик-нути навіть од нашого больбівського "протфель",— мабуть, мене з цим "протфелем" і в домовину покладуть,— через те ходив у середнячках, і всі здивувалися, коли першу сесію склав на відмінно), я вгризався в науку не тому, що мене так уже тішили п'ятірки чи підвищена стипендія — подумаєш, якийсь там червінець, його можна зекономити і в їдальні, якщо брати самі гарніри; ні, найсолодшими були хвилини, коли показував мамі й батькові залікову книжку, і вони схилялися над нею — скроня до скроні — й читали по складах: від-мін-но, від-мін-но. "А бач, бач, а ми думали, що з нього нічо не вийде".

У другій сесії в моїй заліковці уже стояло аж чотири "відмінно", та ще лишався один екзамен — зарубіжна література. То я завжди заходив на іспит першим, а тут ноги зробилися ватяними, тупцяв біля дверей і в кожного, хто виходив з аудиторії, перепитував: "Ну, скільки? А що попалося?"

П'ятірок було негусто, та це й не дивно: ми ще на першій сесії помітили, що старі мудрі професори завжди поблажливі, ніколи не ставлять двійок — вони знають, що цим вчитися не примусиш, а молоденькі викладачі, вчорашні аспіранти, ті доскіпуються за найменші дрібнички, аби показати, що більше знають за тебе — о, вони все знають! — і страшенно люблять, щоб до них приходили ще раз.

З аудиторії виринув Семен Ковба, виринув з "хвостом", жалібно підібгав його і почимчикував довгим коридором, не сказавши нікому й слова.

Тоді я зрозумів, що мою долю вирішено наперед, зрозумів це — і перестав боятися, і ■спокійненько зайшов, і взяв білет, не дивлячись на Геннадія Петровича.