Іван - Чендей Іван
Одним махом питво гулькнуло до безодні.
— О, коби ти, небого Марічко, знала, яка вона гірка!.. Яка вона гидка! Пий з нами! Видиш, ми її, сараку, мусимо пити! — Каламар третьою склянкою бризнув по могилі.— А вона, небога, моя Марійка, не любила цеї отруї! В рот не брала!.. Одного разу, пам'ятаю, її заболіло в струнку, а баби кажуть: "Випий, Маріко, поможе!" А вона — ні та й ні! — похитує задумливо головою Каламар, а Петро Фіцачок заїдає білими грибками.
— А ти знаєш!.. Нема гіршої біди, як коли жінка візьметься пити!.. Чоловік ще сяк-так і вип'є, і щось д' хижі принесе!.. А жінка коли вже п'є, то останнє відтягне за брагу! — пустився в бесіду Фіцачок, а Каламар уже пригадував бабусю Марисю — колись була ґаздинею, а дійшла до того, що, небога, валялася попід тини на сміх та огуду цілому селу, бо в паленці сподівалася знайти загублене.
Побратими пили ще і ще. Залишати в пляшках було нічого та й забирати з собою не мали що. Під високим хрестом, що розвів рамена, як могутній велет розводить дебелі руки, ген-ген у вишньому кінці цвинтаря клячали літні жінки малими чорними громадками. Каламар і Фіцачок їх не бачили, бо вже словом оберталися довкола того, яка натура несправедлива — якійсь сірій вороні дала для життя під небом літ аж триста, а чоловіку — вік короткий...
Іван уже бачив, як чорні ялини довкола цвинтаря ідуть у химерний танок, як хтось на них позапалював великі зелені ліхтарі, як захід палахнув червоним вогнем — за горою Делуц гасло сонце.
— А нам би тепер солонинки з рожна... заїсти! Ачей дурень нас лишив би! — Каламар кректів, мружив брови й вигрібав у могилі небіжки ямку.
— Бери їж, небого, аби ти мені не казала, як стрінемося, що я для тебе скупився! — Іван тут вигортав гриби до лунки й оглядався довкола по цвинтарю.
— Ой, куме! Що нас тут холодом узяло! Смаженої на ватрі солонинки і я з'їв би! — Фіцачок ласо потирав руки й вайдувато пострибував на місці, щоб так погрітися.
Околиця поволі бралася сутінями, й з гір уже подувало вітром.
— Ти принеси рожни і ріща! А моє діло — дрова! — велів Іван.
Фіцачок ще постояв, ніби чекав дальшого наказу, потім поволі почвалав до недалеких чагарів за цвинтарною огорожею. Тут же потріскував сушняк, чулася бесіда — Петро сам з собою про щось мимрив, наче ураз сварився. Іван Каламар, не барячись, пішов і собі цвинтарем. На тому місці, де починалися похилі, у літах, з раменами і без рамен, вивітрені хвищами і обмиті дощами продовж багатьох років, дубові і смерекові, сливові і ясенові хрести, зупинився. Хилитнувся миттю дозаду так, наче од когось дістав позаушника, тут же схопився й почав талапати розтоптаними ступнями по могилах. Хрести хрускотіли сухими кістьми й лицарями падали на зелений весняний моріг. Перед Іваном повзла довга чорна тінь — останні промені гасли, бо верховинське сонце ховалося за насуплений похмурий овид.
Пройшовши геть далеко, Іван повернувся назад і почав збирати поламані хрести, як збирають скресаючими каламутними водами принесені і викинуті на зарінок дрова.
— Ку-ку-куме! Що ти накоїв? — гикаючи і затинаючись, здивувався Петро Фіцачок, коли став з ріщам над громадою хрестів.
— Пе-пе-ппережиток! — Каламар видавив з себе і ткнув рукою в кінець цвинтаря, де високо піднімався й. розводив рамена стародавній хрест.
— Ку-куме! — тільки хотів щось сказати Петро, коли над ним велетенською громадою повис Каламар.
— Пали ватру! Уб-б'ю! — Іван замахнувся стовпцем. Петро заслонив обличчя ліктем, бо над самою головою побачив довжелезного іржавого цвяха — стирчав із зарубини, де колись було прибите поперечне рамено.
...Цвинтарем ліниво стелився дим.
...багаття дотлівало
Іван Стах зарубував ручною пилкою зубці в дошках — майстрував вулики для роїв. Сонце пригрівало весняно, тому до рамен відпущене волосся жмутком зібрав на маківці, шворкою зв'язав і притиснув ковпаком, що його сам пошив собі з ветхої солом'янки.
Від бджільника, що стояв недалеко плетеної з фашиння огорожі, пахло вощиною. Повітря повнилося легким і лагідним гомоном пори, коли мошва почула силу життя й вироїлася.
Робота пилкою Стаху давалася нелегко. Важкі руки склав на колінах, глибоко віддихався. У грудях давило, стискало, а між лопатками так нило, якби хтось холодною кригою припікав.
— Сило праведна!.. — зітхнув і зором застиг на дощаному бджільнику, на вуликах — щілки-льотки на них були рясно обліплені бджілками. — їх ніхто не вчив... їм ніхто по радив, як, та коли, та з якого квіту, а вони, небожатка, трудяться... Таке мале та роботяще — чоловіку приклад і наука!..— говорив Стах сам з собою, бо відколи завівся у бджоли, чим ближче їх пізнавав, все більше дивувався гармонії і тим строгим закономірностям, що були правилом їхнього життя.— І кажи, що без промислу Всевишнього... — витверджував тепер старий, бо у всьому хотів бачити приналежність і тої сили, що для неї змарнував ціле своє довге життя.
Замилувався цупкими саджанцями в городці — деревцята плекав, щепив і гордився тим сортом яблук, що його сам вивів: яблуня навесні пізно зацвітала, і їй уже не страшні були приморозки. Плоди достигали швидше й зберігали добрий смак до самого великодня. Либонь, саме тому Стах і хотів назвати садівничий здобуток "Христове яблуко". Досі не відав, а чого це не подав документа, щоб селекцію визнали за ним. Певно, тому, що до нього прискіпався якийсь агроном-невдаха, обіцявся все вилагодити, навіть брався про Стахові досліди написати популярну брошуру, тільки просив, аби той з ним авторством поділився. Стах на зговір видався досить крутим, тому й мусив вдовольнитися, щоб яблуні цвіли і родили по садах забережан без паспорта, полюбляли їх і в навколишніх близьких та й досить далеких селах під скромною назвою "Скоростигле забережанське".
"Чекайте, батьку! Розгаздуємося, задужіємо, ми вам у колгоспі цілу школку відведемо! Отам ви вже на свій смак і розсуд для кожного святого по сорту виведете!.. А ми їх собі поіменуємо іменами найвродливіших забережан! Так вони і підуть по білому світу!" — Іван Стах пригадує тепер, що говорив одної весни його син Іван незабаром після організації колгоспу в Забережі.
Стах тепер уже бачить сади по схилах довкола села. Дерева квітнуть у ту пору весни, коли небезпека приморозків минула; в садах багато сортів, що їх він і вивів. Ні, вже не цей самий, нинішній отець Стах, бо попівські одяги скинув, бо він уже просто садівник у колгоспі — порається в шкілці, садить і щепить, вирощує... Вчить інших, як вирощувати, бо треба садами засадити цілі великі околиці. І не лише в долині Тересви...
— Боже, боже! Не май зла до мене, грішного, але я тобі скажу правду! Бо я тобі, господи, давно збираюсь повісти тільки одну чисту і святу правдицю! Ти єси несправедливий і злий бог! Усе життя нидію, костенію і заклякаю на службі у тебе, а ти од моїх онуків батька, а ти од мене сина забрав!.. І вже не буде кінця, і вже не буде краю моїй великій печалі! Хто мене розрадить, хто мене потішить у ній?..
Іван Стах довго-довго дивиться на цвинтар. Уявою він тепер бачить білу огорожу зі смерекових штахетин довкола могили сина. На могилі дощаний стовпець, суриком пофарбований, нашвидкуруч збитий великими цвяхами. На могилі і трираменний хрест з дубка-польовика — поставив його він на сороковину після похорону сина.
Зорить вицвілими очима по групку з рядком чорних ялин на межі доти, доки пекуча сльоза не набігає, краплею не нависає, не котиться лицем.
— Господи! Я міг орати землю і плекати сади!.. Я міг бути пасічником і столяром!.. Чого ти пустив на мене тяжку кару і звалив на плечі тягар служіння тобі скрізь і всюди?.. — ремствує отець Стах, бо тепер чує свою немилосердну самотність, як ніколи досі.
З Лужка озвався довгим пронизливим гудком паровоз вузькоколійки. Стах знає, що зараз рівно одинадцята година, й уже чекає, коли перед садибою пропливуть вагони з великими вікнами і обличчями в них. Не минає десяти хвилин, як стукіт коліс тоне в стогоні двигтіння паровозної тяги — на підйомі машина видає останні сили, щоб раптом не зупинитися...
Як учора, як позавчора, як рік і два роки тому, вагони з людьми вриваються в будення Івана Стаха крихтою різноманітності і дивної забави.
— О! То і ви, отче, умієте щось майструвати? — Іван Каламар несподівано рушив повільний плин думок Івана Стаха. Старий схаменувся, взяв пилку, ніби саме тепер хотів показати, що він знає і що він може. Потягнувся за дошкою з накресленими в кінцях зубцями — їх мав повирубувати. Притиснув дошку коліном до колоди, міцно імив за край лівою, в правій же тримав знаряддя. Пилка протяжне задзвеніла срібною луною криці, що втиналася в біле тіло смеречини нагостреним полотном легко і рівно, як цього бажає собі добрий майстер.
— Ого-го! То ви, отче, справді умієте і щось таки можете! А я думав, що ви всього жартуєте! — Каламар пустився сміхом, дарма що добре знав невсипущу натуру Івана Стаха.
— Стій! Дивися, щось увидиш! — мирно мовив старий, бо все ще не міг збагнути відвідин учорашнього гостя.
— Ого-гов! Стояти у нас нема часу!
— Час — не вовк, до лісу не втече! — з легкою посмішкою кинув Стах, і тут білим струмком тирса полетіла, а пилка слухняно в'їдалася в дошку.
— Стояти не будемо!.. Я прийшов на два слова!.. Я прийшов, аби ви мене висповідали і причастили! Правда, я нині уже і їв, і пив...
— Коли так, тебе можна без сповіді причастити по хребту буком.
— Та не жартуйте!.. Ви мене якось так... як великого грішника.
— А хіба ти у гріх віриш?
— Гм... Я не вірю ані в гріх, ані в чорта, ані в бога!.. Але гріхи, як видите, роблю!
— Знаю, знаю, що робиш...
Тут Іван Стах сподівався, що Каламар відчепиться, піде собі дорогою. Тоді він зможе спокійно майструвати далі. Та ні! Каламар знову:
— Висповідайте мене і причастіть, отче преподобний!
Стах зняв з голови клобука, торкнувся долонею білого волосся. На цьому губи його затремтіли, щось вхопило за горло, тому голос зсередини вирвався не відразу. Прудко старий закліпав очима:
— Можеш, Іване Івановичу, не мати честі до моєї служби!.. Не можу примусити, щоб ти ходив до сповіді і ставав до причастя. Ти маєш свій розум! Але ти не маєш права кепкувати над моїм білим волоссям. Бо то вже діло і моє, і твого батька, і кожного в таких літах, як мої!..
