Компроміс - Пагутяк Галина
Ми разом вчилися.
Тиха скромна жінка розгублюється перед рішучим хлопцем.
— Заходьте. Ой ні, не треба роззуватися! Ми, знаєте, не тримаємо кімнатного взуття для гостей...
Марія лежить на канапі, вкрита великою хусткою.
— Привіт! — мовила, вбачивши Петра.
— Я був у лікарні, але тебе вже виписали.
— Так, позавчора.
— Як ти себе почуваєш?
— Добре.
— Не підеш тепер працювати?
— Чому? — несподівано різко підводиться дівчина. — Я ж не каліка. Навіть перелому немає.
Вона сідає на канапі, поправляючи коси.
— Я не знаю, чого ти прийшов, але мені зараз нікого не хочеться бачити.
— Зате я тебе хочу бачити.
— Тебе хтось підмовив сюди прийти?
— Ні, чесне слово, ні! Тобто якась сила привела мене сюди. Я був удома — раптом опинився серед міста. Але ти все одно не повіриш...
— Звичайно, ні. Зрештою, мені байдуже. Я втомилась, отупіла, і все за межами цієї квартири мені видається брудним...
Петро крадькома окинув поглядом кімнату. Книжок тут було мало. Іграшок теж. Може, він потрапив не до Марії? На столику лежала старенька гітара. Це ще більше його здивувало.
— Не сердься на мене. Добре, що прийшов...
— Марієчко! — гукнула мати. — До тебе знову гості.
Марія зблідла і втупила очі в двері.
— А, то ви, хлопці, — полегшено зітхнула вона. — Знайомтеся, це Петро.
— Привіт!
Їх було троє. Петро й не здогадувався, що в Марії можуть бути якісь друзі серед хлопців.
— Хотіли квітів тобі принести, але нема грошей. Красти на клумбі серед білого дня страшно. Може, відзначимо твоє повернення сьогодні, бо вчора ти була якась некомунікабельна? І з Петром ближче познайомимось. Він теж?..
— Ні, — похитала головою Марія, — ми просто разом вчились.
— Ясно, — хлопці відразу збайдужіли до Петра.
— То я побіжу, покличу до столу твою маму, — запропонував Віктор.
— Добре.
— Я піду, — промимрив Петро.
— Залишся, — сказала Марія і, коли Сергій з Костею вийшли за Віктором, посміхнулась. — Оце мої хлопці. Ми вчилися в одному класі. А тепер разом співаємо.
— Ти співаєш?
— Я про це ніколи не казала. Ми дуже рідко виступаємо перед публікою. Хочемо бути студійною групою.
— Я хотів би вас почути.
— Це поки що неможливо. Хіба хтось із хлопців дав би тобі касету, але навряд...
Хлопці повернулися й швидко зібрали на стіл.
— За що ж ми вип’ємо? — підніс чарку Віктор, який чимсь нагадував буддиста, мабуть, голеною своєю головою.
— За музику! За що ж іще! — гукнув Костя, який примостився на килимку. — Решта — дурниці!
— Досить пити за музику! Не буду я за неї пити! — не знати чому розсердилася Марія.
— Не кричи, голос зірвеш, — зупинив її Віктор.
— Ну й нехай! Знайдете собі іншу солістку. Давайте вип’ємо, щоб у нас в особистому житті було все гаразд. Правда, мамо? Яка ж буде музика, коли довкола бруд?
— Це тобі після тої стерильної лікарні всюди бруд ввижається. Руки мий частіше, коли така чистюля, — знов озвався Віктор.
— Вітю, — докірливо сказала Маріїна мама, — вже хоч сьогодні не сваріться...
— Подумаєш, сердечні драми! Взагалі, було б за ким сохнути! Тільки й того, що служив в армії. Вийшла б за нього, то побачила! Він би кожного ранку прокидався і скиглив: "Ти мене не розумієш. Ти мені все життя скалічила. Піду повішуся". А потім сідав за стіл і жер, як свиня. Ми б тебе самі за нього не віддали.
— Годі вже! — зупинив Віктора Сергій. — Наливаю по другій, але прошу без тостів.
— Яблука беріть, — схлипнула Марія й обернулась до Петра: — Чуєш, як вони зі мною розмовляють? Ніби я така сама, як вони...
— А яка ж? — знизав плечима Віктор. — Наш друг, товариш і сестра.
— Жінка ще кимось може бути.
— Відспіваєш своє, а тоді віддамо тебе заміж. Я сам з тобою одружуся. До речі, коли репетиція?
— Завтра.
— Завтра, чуєш, Маріє?
— Хлопчики, я не пущу її нікуди! Вона ще хвора.
— Оксано Петрівно, як ви не розумієте, що музика зцілює!
— Я розумію. Тільки моя доня приходить після репетиції мов з хреста знята. Говорити не може, а їй ще вчителювати...
Знов незбагненна сила підхопила Петра, і він провалився... тепер уже в траву, що сягала колін. Дощ перестав. Сонце заходило в хмари. Річка несла каламутну жовту воду. Пальці м’яли пучок зілля: м’яти й ромашки. Батько косив кролям траву, Петро заходився набивати нею, мокрою і пахучою, мішок.
— Чемерицю вибирай!
— Добре.
Відчайдушно гелгочучи, в небо піднімалась сита грива гуска, яку наздоганяв Герцик. Перелетівши через річку, вона приземлилась і, розпростерши крила, помчала додому.
— Сьогодні ж прив’яжу, стерво! — пригрозив собаці батько. — На цілий тиждень!
Герцик весело гасав, не підозрюючи про втрату волі. Розліталися бризки води. Пастушки гнали через міст корів, і вітер доносив запах молока і близької ночі...
На засіданні однієї вченої ради
Ночами в конференц-залах різних поважних установ відбуваються засідання, про які ніхто не знає, крім щурів та мишей. Якщо комусь із сторожів і відомо про це, то вони воліють промовчати, щоб не потрапити в заклад, де заліковують усі таємниці, здебільшого досить невинні, як-от візити Наполеона чи Маргарет Тетчер в комунальну квартиру на вулиці Малопідвальній, 23.
Справді, що може бути невинніше, ніж засідання вченої ради? Мабуть, лише гра в доміно на свіжому повітрі або таке заняття для інтелектуалів, як здача макулатури.
Опівночі великий конференц-зал (який саме, ми не будемо повідомляти, враховуючи досвід балакучих сторожів) наповнюється десь на третину солідною публікою з поважними течками під пахвою, хоч вдягнена та публіка не в чорні костюми і навіть не в білі сорочки, а зумисно скромно: картаті, витерті на ліктях піджаки, лискучі ззаду штани або й джинси, лижні светри, з яких сиплються іскри. Істота невизначеної статі, котра прибирає в одному з базарних туалетів, вносить свічки у важких олив’яних підсвічниках, вкритих патьоками воску. Щоб світло не проникало на вулицю, ставить їх по кутках, а одну свічку посеред довгого столу, за яким вдень нудьгує одна президія, а вночі сидить уже інша, котрій, можливо, теж буває нуднувато.
Істота, відкривши бал, тобто засідання вченої ради, зникає, але не назовсім — вона зрідка з’являється, щоб поміняти свічки, і при цьому щось невдоволено буркоче собі під ніс.
Під оплески випливає Голова без тіла. Для сторожів це, може, трохи й моторошне видовище, але присутні нічому не дивуються, бо вони не прості смертні, й до того ж не боягузи. Усім відома історія Голови без тіла — не так фантастична, як кривава. Тіло потрапило під поїзд метро в годину пік. Його знайшли й поховали, а голова стала функціонувати самостійно, розвинувши мозок до незвичайних-таки розмірів. Голова без тіла може дуже багато і потребує дуже мало, всього лише духовну поживу, а стіни цієї установи аж випромінюють духовність.
Отож Голова випливає на сцену й займає найпочесніше місце за столом, сприймаючись за довгою скатертю цілком реально.
— Вітаю вас!
(Оплески. Голос такий, що не потребує мікрофона).
— Дозвольте оголосити порядок денний. Спершу виступить доповідач на тему: "Вплив активності Сонця на акселерацію в світлі проблеми організації дозвілля молоді". Регламент доповідача — одна година тридцять хвилин. Виступи — до десяти хвилин. Друге питання: публікація колективного збірника "Компроміс як вияв громадянської позиції". Зауваження, пропозиції будуть?
(Оплески).
— Слово надається, — проголосила Голова, — докторові білої магії Діані Тимофіївні Поплавській.
Стукаючи каблучками, до трибуни вийшла огрядна дама п’ятдесятилітнього віку, вбрана в сіре плаття. На шиї у неї висів медальйон: у золотій оправі зелене око, яке чомусь весь час підморгувало. На плечах мала хутро з лисиці, досить жалюгідне — можливо, лисиця здохла від старості.
Діана Тимофіївна налягла грудьми на трибуну, розкрила папку з доповіддю і почала:
— Моя доповідь призначається насамперед молодим колегам, котрі тільки-но вступають на тернисту стезю пізнання й дії. Природно, що перед ними виникає питання, який остаточно обрати шлях: чорний чи білий. Присвятити себе загубленню людських душ чи їхньому спасінню. Я не можу не бути суб’єктивною, оскільки вибрала друге і маю під своєю опікою 77 юнаків і дівчат, які виховані в найкращих традиціях білої магії!
— Гадаю, деталі зайві, — мляво зупинила доповідачку Голова без тіла. — Попрошу ближче до суті.
— Я з своїми дітками провела ряд експериментів, метою яких було з’ясування впливу сонячної активності на ступінь готовності до трансплантації. Відомо, що в період активності Сонця люди із слабкою нервовою системою почувають себе некомфортабельно, схильні до депресій і не справляються із своїми щоденними обов’язками. Ми використовували це природне явище, і тоді трансплантація проходила майже безболісно. Але ми не маємо змоги достатньо вивчити переваги нового методу, оскільки адміністрація недбайливо ставиться до наших потреб.
— Я вас не розумію, Діано Тимофіївно, — втрутилась Голова. — Загальновідомо, що фонди експерименту розподілено між обома інституціями в пропорції один до двох, оскільки чорні маги більш численні.
— Ах, вельмишановна Голово, справа не у фінансах. Гроші — тлін! Йдеться про моральну підтримку. Чому ви відмовилися послати експедицію в район Меркурія? Хіба ми гірші за чорних, котрі під час канікул роблять круїзи в сузір’я Скорпіона або й ще далі? Сама я вже три роки не брала профспілкової відпустки і лише раз мала відрядження на острів Паски. Чому все лишається на папері і наша праця призначена мишам?!
З ока, що висіло у доповідачки на грудях, капнула сльоза, залишивши на сірій сукні маленьку плямку.
— Пардон! — підстрибнув у першому ряду схожий на жука чоловічок з палаючими чорними очима. — Діано Тимофіївно, ваша праця свіженька і мусить встоятися, а мій проект реформи освіти вже двадцять п’ять років валяється в шухляді, хоча на кожному засіданні ми констатуємо той факт, що підготовка наших кадрів, прямо кажучи, нікудишня. Я хочу знати, чому ми стали дбати про самопочуття клієнтів, сюсюкати з ними. Дехто, не буду називати прізвищ, проникнувши в людське тіло, не проявляє ніякої громадської активності, порушує статут, не підвищує кваліфікації. Якщо не приймуть мого проекту реформи, я перейду до відділу шантажу!
(Аплодисменти і вигуки "браво").
— Припиніть, — сказала Голова.
