Сурми - Донченко Олесь

Різко й весело висвистують вивільги й вовтузяться у верховині крислатого клена. Лящать вівчарики, і в кущах біля зарослої стежки без перестану цокає чечітка.

Сьогодні, коли я проходжу повз стару альтанку, повиту буйним муром лапатого дикого винограду, я чую голоси. В альтанці двоє. І раптом голос мені видається таким близьким і знайомим. Де я його чув ? Я зупинився й прислухаюсь і ось відчув, що хвилююсь. Чому ?

Я звертаю в бік і тихо підходжу до альтанки. Я несміливо торкаюсь до нагрітого сонцем листу, нечутно рОздвигаю темнозелену стіну дикого винограду й застигаю.

На єдиній кривій лавочці сидить Ян. Він босий, без сорочки й без картуза. Я бачу м'язи його спини й рук, що переливаються під шкірою рухливими м'ячиками. На колінах у нього Марта. Мені видалось, що її смагляве циганське обличчя якось схудло й зго-стріло. Я відразу не можу вхопити її слів і тільки бачу, що вона обома руками обняла Янову шию, про віщось благає чи допитується, а він, байдужий і впертий, не дивиться на неї.

Я відчуваю зненацька, що мені не вистачає повітря. Я сильно й часто дихаю, і від подиху перед моїм ротом без перестанку полощеться маленький слабосилий листочок. Це мене чомусь дратує, я стискує зуби і з насолодою зриваю того листочка. Тоді починаю розуміти окремі слова, і вони шпигають мене, як шилом.

— Ольга... Я знаю... Ти її любиш, Яне... Скажи ж мені просто про це.. . щоб я почула з твоїх уст.

Мартина біленька хустина лежить біля Янових ніг. Я швидше вгадую, ніж чую, те, що відповідає Ян. Його губи ворухнулись.

— Не-можу я, щоб Ольги... без Ольги...

Я бачу, як темніє обличчя в Марта. І раптом Ян позіхає й ворушиться. Піднімає праву руку, занурює п'ять пальців у своє волосся й одним рухом розстібує їй сорочку на грудях. Марта закриває очі й безсило схиляє йому голову на плече. Тоді Ян встає, і Марта з несподіванки падає на підлогу. З невимовним презирством він дивиться на неї. Всього мить. Потім одвертається, плює й швидко виходить з альтанки.

Я хвилинку чекаю, поки його спина перестала блискати між стовбурами берез і старих яблунь, потім мовчки увіходжу в альтанку.

Марта стоїть навколюшки перед лавочкою й хутко втирає сльози. Вона з жахом і здивовано дивиться на мене й намагається застебнути сорочку. Руки її тремтять, і це їй не вдається.

— Дай, Марто, я... — каже мій голос.

Тоді вона встає й мовчазна, покірна стоїть переді мною. Я застібую їй сорочку й теж мовчу. Враз над самою альтанкою розлягається кування зозулі. Марта здригаьться й хоче вийти. Тоді я міцно беру її за руку й саджаю поруч із собою на лавці. Вона не противиться.

— Марто,— кажу я.— Марто, я все бачив... Вона мовчить, тільки повернула до мене голову.

Я її тихо обіймаю за стан і злегка притискую до себе. Марта не ворушиться й пильно дивиться на мене своїми овечими великими очима. Десь на дні їх іще бренить самітна солона сльоза.

— Марто, — кажу я, — як ти можеш так... так прохати його? І любити такого... такого...

— Пусти! — і вона раптом одштовхує мене.

— Марто, Марто, послухай!.. Але вона йде.. . іде. Вона пішла.

Зозуля вже стихла, тільки так, як і раніше, висвистують і вовтузяться вивільги у верховині клена. ,

Тоді я підіймаю з підлоги білу хустину, що її забула Марта, і виходжу з альтанки.

Я йду, в руках у мене Мартина хустина, я йду й намагаюсь так засвистіти, як вивільги, що виграють на зеленій флейті.

VI.

Явтух мене дивує. Він увійшов нечутно до мене в кімнату й нечутно зупинився на порозі. А коли я запитав, що йому треба, він ніби зніяковів і несміливо попросив прочитати йому газету. Новина! Явтух прохає газети! Що це? З охотою прочитав я йому й з'ясував малозрозумілі місця. Тоді він зідхнув і запитав:

— А скажіть, пане, чи скоро повернеться старе ?

— Що старе ? запитав я.

Але Явтух не відповів. Він раптом зіщулився-маленьке зморшкувате обличчя його ще більше зморщилось, і за хвилинку він мовчки пішов, від мене.

"Що за чудний дід? Що він хоче ?" —подумав я. Над вечір несподівано до мене прийшов Лаврін. Із часу нашої спільної подорожі у вагоні ми стали відчувати чомусь один до одного не то ворожість, не то якусь нещирість. Зустрічались ми з ним дуже рідко та й то на хвилинку, переважно на зборах. Ми .майже не розмовляли. 1 сьогодні візита Лаврінова цілком несподівана для мене. Він раптом, не спитав-, шись, увіходить у мою кімнату й мимрить мені: "Здоров". Кидає картуз із розмаху просто на мої книжки, він котиться через увесь стіл і падає на підлогу.

— Лаврін? — дивуюсь я. — Яким це ти робом вирішив завідати до мене ?

— Ху, спека! — каже він і витирає хусточкою спітніле обличчя. — Над вечір якась задуха. Вночі, мабуть, буде гроза.

— Напевно, буде, — поглядаю я для чогось у вікно.

— Чорт його знає, — раптом каже він, — набридло це мені все до чорта!

— Що саме?

Він хвилинку мовчить і розглядає кінчики пальців.

— Та все. .. хлопці, збори ці щопонеділка, ти ...

— Я ? Чим же це я так набрид тобі ?

— Так, і ти, і Ольга, і всі ви...

— Ольга? — починаю розуміти я. "Он що, голубчику"— думаю. "Так і треба було починати просто з цього !"

— До речі, Лавріне. От ти згадав про Ольгу. Слухай, друже, яка рація була тобі брехати тоді у вагоні ?

Він раптом подивився таким стомленим і, мабуть, болісним зором.

— Брехав, кажеш ? Не знаю. Тоді була правда. Скучно, братішка! Да-а, братішка.

Він якось із насолодою вимовляє це слово "бра-тішка".

— Скучно, — повторює. — Весна, нічого не поробиш. Роботи в осередку ніякісінької, навіть на збори перестали ходити. Вимагають, одне слово, нових метод роботи. Да-а. .. Знаємо це Не в методі справа.

— Що?

— Не в методі справа, кажу, а в тому, що мало різали в двадцятому році.

— Цебто ?

— Дуже просто, братішка. Батистові хусточки, краватки, панчішки — он що!..

Лаврін замовк і обвів похмурим поглядом кімнату.

— Що, власне, тебе так непокоїть ? — запитую я.— Що це в тебе за хандра ? Ти зовсім змінився з того часу, як ми з тобою у вагоні.. .

— Покинь! — із запалом перебиває він.—Це не хандра, просто багато нечистої сили завелося навколо, повилазила із своїх закапелків і нудить.

Якась сіренька пташка сіла перед самісіньким вікном на гілку яблуні й виводить високу, тонку мелодію. Зробить одно колінце, друге, а на третьому ніяк не візьме потрібної ноти й знову починає спочатку. Хвилину ми уважно слухаємо її простеньку пісеньку.

— Да — а,— каже Лаврін. — І головне те, що ця наволоч так діє, що не причепишся, не знаєш, як боротись із нею. Я вже якось думав ... от би такий гурток утворити — ну, скажімо, "таємний гурток допомоги партії". Постанова: такий-то гад шкідливий для справи пролетаріяту — знищити. Хе ! Краса !

— Чудний ти,—'Кажу я, — невже ти серйозно переконаний, що партія потребує такої "таємної допомоги" ? .

Він не відповів. Ми майже мовчки просиділи з півгодини.

— Піду, — встав Лаврін.— Ох, і нудота ж!

Його рот уже не роздирається до вух, як було колись раніше, брови йому насунулись на самий ніс, і він більше про віщось міркує, ніж розмовляє. Він збирається йти й уже на порозі зупиняється й питає л ене :

— А як у тебе нащот кордупельки, га ? Я не розумію й дивлюся на нього.

— Ат, чудак, не розумієш, — досадує він.—Про баб питаю. Як у тебе нащот ламца-дріца-ха-ца-ца ? Для зава сельбуду це найлегше діло.

І, не чекаючи моє'ї відповіли, він ковтнув слину. Очі йому заблимали й примружились.

— А в мене, брат, попова дочка, теж учителька. І в Парижі не була, а які штуки вміє... от, брат! Тобі, мабуть, і не присниться таке.

Сіренька пташка на гілці яблуні за вікном виводить свою тонку, як скляний дзвіночок, мелодію. Вона зробила одне колінце, покотила вниз кришталеве по-котьольце, тільки на мить спинилась і раптом із якоюсь жагою й несподівано для неї самої взяла потрібну їй високу ноту, і вона дзвінко розсипалась на тисячу золотих цвяшків, ніби розгорнувся самоцвітний вахляр із безліччю ніжних невловимих відтінків і кольорів.

Лаврін хотів іще щось сказати чи спитати, але тільки сильно грюкнув дверима і, не прощаючись, пішов.

— Да ... братішка, — кажу я й один стою серед кімнати. Потім швидко виходжу в коридор, іду на поріг, дивлюся вслід Лаврінові. Він поволі йде, і непокрита голова його хилиться, ніби під тягарем якоїсь важкої, як стопудовий молот, важкої-важкої думи. Зараз він заверне за ріг. Може, озирнеться?. . Ні, не озирнувся.

Я мовчки повертаюсь і йду до своєї кімнати. І враз чийсь хрипкий, повний зненависти голос уривається , в коридор. Та це ж Ян! Я швидко й тихо підходжу до Явтухової кватири. За дверима двоє сперечаються. Ян погрожує, вимагає, йому відповідає притишений голос Явтуха.

— Не бреши, старий ! Чуєш, не бреши !... Де золото ? Де речі ?

Я чую — Ян наступає, Явтух ніби молить і, здається, ось-ось упаде навколюшки.

— Немає... як перед богородицею. Все пан забрав. І знову гнівний Янів:

— Не бреши, все одно взнаю. Об'явлю !..

Далі Явтух щось сказав, чого я не міг розібрати. 1 раптом звірячий рев Янів і тяжко гупає якась важка річ.

Я поспішно відчинив двері. Це зроблено вчасно, бо Ян, певно, задушив би свого батька. Явтух, стогнучи, підіймався з підлоги. Ян тільки зиркнув і стукнув дверима.

— Що тут у вас ? За віщо це він ? — ніби байдуже ціджу я крізь зуби, а сам пильно-пильно й непомітно збоку вп'явся в Явтухове обличчя. Він мовчить, жодна рисочка не ворухнеться.

— За віщо, га ? — повторюю я.

Не відповідаючи жодним словом, Явтух лягає на дерев'яне ліжко в кутку й відвертається до стінки. ^

— Нічого, буває, буває, — кажу я, вдаючи, що це мене зовсім не обходить, — буває, діду, не журіться. — І я спокійно виходжу з кімнати. Тоді почув, як застукали Явтухові чоботи й грюкнула за мною защіпка.

"Яке золото? Які речі?" — міркую я, і мені здається, що це ж так легко взнати, в чім тут справа. "Розумію, розумію. Он воно що" ! — кажу я сам до себе.

У своїй кімнаті я підіймаю з підлоги картуза, що його забув Лаврін, і обережно вішаю на гвіздок.

VII.

Коник ! Коник ! Вороний і шерсть блискуча й оксамитна. Косить чорним вишневим оком і, роздуваючи рожеві ніздрі, хропе. Спасибі тобі, сусідо, спасибі ! Ти дав мені сьогодні свого коня на цілий день. Спасибі ! Я згадаю сьогодні червоне —козацтво, клинок й списа, бар'єр і манеж, і своїх командирів і комісарів, табір у Селищах, сосновий бір і Бог, і руїни старовинного польського замку, і таку тиху,таку маненьку соснову станційку Гнівань !

Ах, коник ! Ця старенька кульбака видається мені такою знайомою й рідною, що я хвилююсь, як гімназист, солодко й тривожно.

Я взяв повід і вже плавко колихнувся раз і друге, і третє.