Де когут піє на три держави - Антоненко-Давидович Борис
Чиї це ворони — румунські чи радянські? З румунської сторони суне спроквола небесним "танком" синювата хмара. Ось вона підступила до берега, пливе Дністром і — вже на нашому боці. Допіру ще вона була румунською, а тепер наша, радянська хмара.
Позад нас розтинається нагло постріл. Другий. Третій.
— Это румыны вызывают наших,— привычка у них такая,— заспокоює мій запитливий погляд червоноармі-єць.
— Сейчас с поста выйдут наши, и тогда они подплывут лодкой. Дела, значит, есть сегодня какие-то...
Дністер одкинув назад нейтральний острів, що посередині, і ширшає. Під лісовим румунським берегом мчить на схід його бистрина. Я вдивляюсь на румунську сторону, але — хоч би тобі один поганенький румун у синьому однострої! Жодного. Тільки пастушки пасуть на узбіччі череду та до млина торохкотить селянський віз.
На горбах коло нашого берега виглядають хати. Це останнє радянське село, Ісаківці. Тут стик трьох кордонів: радянського, румунського й польського. Це тут, як кажуть селяни,— когут піє на три держави.
Просто, не попереджаючи мандрівника, ні нехворощами очеретів, ні понадбережними вербами, з яру вискочив Збруч і отак, як стій, упав у Дністер.
Збруч. Вузенька, мілка річка Збруч...
Грохіт понад Збручем
Ген-ген грохотить,—
На Дніпро, Вкраїну
Нехай долетить...
Це з колишньої дореволюційної пісні... Тихо тепер на Збручі. Вісім-десять кроків по коліна водою — і польський берег Збруча. Уярмлена Галичина. Український П'ємонт! Тепер приборкані, загнуздані креси...
Нечутно біжить до Дністра Збруч, похапцем лине між двох кордонів його нікудишня квола бистрина — тягне його чисту прозору воду в широкий Дністер. Як тихо на Збручі! Ганебно тихо... Не тиші — громів би на Збручі! Не прозорої мізерної бистрини, а потужних би каламутних хвиль на прокляту ріку!
Але тихо на Збручі.
На тому боці — червоний стовп з білим орлом,— то Польща, на цьому — сірий, незграбний чурак з бляшаним гербом і літери УССР,— це Радянська Україна. Як тихо, навдивовижу тихо на Збручі...
— Пойдем вверх, вон там взорванные мосты. Может статься — часового ихнего увидим...
Що таке? Ах, це червоноармієць, що супроводить мене. Добре, добре, ходім нагору! Де ж вартовий?
— Они-то, правда, не охотники макушку на солнце греть, больше — насчот холодка. Ну, авось который, может быть...
Ми видряпались нагору. В долині побіг на північ Збруч краяти далі українську землю. Ех, Збруч, Збруч!
Обірвались у минуле два шляхи — шосе й вузькоколійка, тільки бики самотньо звелись кам'яними шпилями над Збручем. Біжить шосе галицькою землею, мчить селом, поринає за обрій. Туди — де Станіславів, Рогатин, Львів, Перемишль...
Сядьмо — тут спочити. За шосе — одразу городи. Капуста, огірки, кукурудза. Біля огірків порається якась бабуся. Видати її чорну запаску і, як живий, рухається вишиваний рукав. Далі за кукурудзою молодиця чи дівчина. Галичанки.
— Ади, Ольго! Ондо... І здалеку обзивається:
— Ая! То ще виділа десь учера...
Шматки слів, галицьких слів, наївний привіт з-за Збруча. Зібрати б їх докупи, скласти речення, але вітер розкидає їх над водою, і слова тонуть у Збручі.
Поруч мене сидить флегматичний червоноармієць і байдуже колупає каменем землю. Знічев'я він подивився на польський бік і стрепенувся.
— Вон-вон! Автомобіль.
Шляхом просто на нас мчить справді автомобіль. Він так швидко летить, що, здається, ладен перескочити з розгону Збруч. Але ось він затамував біг, фиркнув на останнє і там, де починався колись міст, спинився, і боязко позадкував від прірви. З автомобіля вийшли дві панни. Чорна шовкова сукня гарно облягає передній торс, біле випещене обличчя її дивиться напружено на схід. Панни зійшли до самого берега. Вони так близько, що мені здається — я чую, як шарудить у другої панни її дорожній плащ. Хто вони? Спитати б їх, але говорити через кордон суворо заборонено.
— Из буржуев ихних, офицерские, видать,— компе-. тентно зауважує червоноармієць, але це не розв'язує мого запитання. Панни пройшли трохи берегом і спинились насупроти нас. Вони зацікавлено дивляться на мене й перешіптуються. Навіщо їм шепотіти, адже однаково я не маю права відповісти на їхні зауваження жодним словом: кордон!..
Проте, нема сумніву: для них — я найзапекліший більшовик, якась урядова офіційна особа з Харкова чи Москви, і панни сторожко і серйозно вивчають мою зовнішність.
— Идем на пост, што ли,— набридла червоноармійцеві ця пантоміма. На чаті — будинок колишньої митниці — нас зустрічають перше гавканням кудлаті Бровки та Шарики, а потім я обдивляюсь касарню. Охайність і лад між двома шерегами ліжок, а потім у їдальні, в Ленінському кутку, де із стін споглядають Ленін, Дзержинський і Балицький, вражають мене невійськового. Справді — як у них чисто, просто педантично чисто!
Мені показують спостерігальний пункт. Відціля добре видно румунський берег і недалеке галицьке село.
— Это село Окопы. Вон видать церковь, а около нее большой дом, это помещик там живет; ему и земля принадлежит та, что направо, за селом...— пояснює мені червоноармієць.
Поміщицький дім, земля, що належить поміщиюові...— як дивно чути це! Немов із старої казки про замки, відьом, лицарів і домовиків. Тут — Дзержинський і Балицький, а там — поміщик і церква! Не вкладається в уяві.
Я вдивляюсь у недалекі стріхи Окопів. Колись,, за турецької окупації Поділля, в Окопах отаборились поляки, щоб звідси наскакувати на торговельні валки й дрібні турецькі загони.
Там, за Дністром — Хотин. Волоська земля, турецька зверхність. Гей-гей, куди подалась за Дністер, за Дунай, за Балкани Туреччина. Тепер — тут когут піє на три держави — на Румунію, Польщу й УСРР... Дарма! Одійшла до Босфору, до Царгороду Туреччина, одійдуть колись до своїх етнографічних меж Польща й Румунія. Одійдуть! А тим часом — тихо на Збручі. Як занадто тихо на Збручі!..
Я з червоноармійцем зійшли до стику. Вбігає в Дністер Збруч, тане в Дністрі. На ріжку з того боку — роблять лампач. Два селянські парубки в довгих галицьких сорочках вталовують ногами болото. Скуйовджені чуби позвисали їм на чола, й піт струменить обличчями. Здається, без усякої мети, без жодної охоти вони бездушно тупса-ють на одному місці, і нема кінця-краю їх сизіфовій роботі. Край ями стоїть у підтяжках полячок, підкидає парубкам лопатою різану солому. Чим не символіка? Чи довго Ще вталовуватимуть болото на одному місці парубки в довгих, мов гамувальних, галицьких сорочках!.. Тихо на Збручі.
— Скупайтесь, што ли,— пропонує мені червоноармієць: — до середины река наша, а там дальше — польская, не идите туда...
Я швидко роздягнувся і — в воду. Чотири кроки по коліна в воді — це ще "наш" Збруч. Про мене! Мий мене, Збруче, проклята ріка! Я лягаю на дно й свіжа течія пестить мені плечі, груди, стегна. Яка, холодна, приємна вода! Ти, Збруче, бачу — не скоро ще ^сохнеш... Ступити б ще п'ять кроків праворуч, але однаково — і коло польського берега ти, Збруче, такий же німий, мілкий і'сумирний.
Хвиль би тобі, Збруче! Глибини! Бескидів!.. Я одягаюся. На тому боці все ще вталовують болото парубки і порається з лопатою полячЬк.
— Прощай, Збруче!
За півкілометра до комендатури до нас долітає знайомий уже крик:
— Пусти-и-и-и! Дяденька, пусти-и-й! Червоноармієць насупився.
— Спать, мерзавка, не дает. Каждый день так: только светать начнет, она сейчас же тебе поднимает хай. Суда на нее нет! А команда вот уже третий день не высыпается...
На румунському боці ліньки перевертають колеса водяні млини.
