На лоні природи - Винниченко Володимир
Годі! Або "Причинки", або дурне тьохкання; а разом вони не можуть бути.
І з того дня розпочалася рішуча, без всяких сантиментів і вагання боротьба.
Андрій Григорович обкладав себе камінням, розкладав "Причинки" і ждав. Та погана пташка уже пізнавала його здалеку і підло затихала, коли він з'являвся в садку. Але та тиша була тільки до того моменту, як чоловік брався за перо. Тут саме й зачиналось тьохкання. Тоді Андрій Григорович, набравши в руки каміння, починав, як кулемет, без перерви, без спочинку, одне за одним розстрілювати всі дерева. Цвіт летів на землю як сніг, ламалися гіллячки, лопотіло листя, бджоли, джмелі, оси з жахом гули й тікали, горобці збивались на хату й з острахом поглядали в садок.
Наставала тиша, сувора, принишкла. Але Андрій Григорович уже добре знав її. Він, не гаючи часу, біг під дерева, збирав розкидане каміння і зносив його знов на лаву. Присівши на часинку, він утирав піт з чола і лисини, чухав шию, ногу, руку, покусані комарами, гусінню та комахами, і чекав.
Але боротьба ускладнялася тим, що Андрій Григорович був сам, абсолютно сам, як палець, а в соловейка сила спільників. Коли соловейко затихав, спочивав, збирався десь у сусідньому садку з силами, в цей час Андрій Григорович мусив боротися з комарами, мухами, осами. Раніше їх ніби менше було, тепер же вони тільки те й робили в садку, що шпигали його, лоскотали, гуділи над вухом, лазили по "Причинках", кусали за ту, що писала, руку. З землі повзли загони комах, забиралися під штани до голого тіла і кусали так, що ноги вкривалися величезними ґулями, що аж пашіли вогнем. А на деревах висів другий спільник соловейків — гусінь. Вона для того там і сиділа, щоб упасти згори на шию й укрити її пухирцями.
Часом соловейко замість себе присилав сорок. Ці дурноверхі птиці скрипіли, дирчали й стрекотіли з такою силою, що їх було чути аж з третьої дачі, куди чоловік і докинути каменем не міг.
А як не було ні соловейка, ні сорок, то неодмінно з'являлась свиня, або Жулька, або квочка, або качка. 1 все це конче до столу лізло, під самі ноги, ближче до "Причинок" — і не мовчки, ні, а з хрюканням, скавулінням, квоктанням, кряканням. І не було ні "халери", ні "бенері" на них.
Навіть од людей не було помочі. Навпаки, Бутлі явно допомагали соловейкові. Вони систематично, уперто грюкали, стукали, кричали, свистіли, співали. Не задовольняючись тим, вони щохвилини прибігали до його продавать йому то те, то се. Ці люди страшенно любили все продавать: і зелену цибульку, і молоду редечку, і зливання на руки, і хождіння на пристань за газетою. І меншенькі, і більшенькі, і зовсім великі. Бутлі ніби тільки й мали роботи, що чіплятися до Андрія Григоровича та брать з його ресторанні гроші. Вони пильно стежили, щоб він сам нічого ніде не купував, не їв, щоб нікому, опріч їх, не давав грошей. Вони вважали його поки що тільки за свою аренду. Але помалу переходили на власність. Зубні щіточки, мило, гребінець уже перейшли до бутленят, а Петро Бутель уже з паперу, наготовленого для "Причинок", крутив цигарки. Мало того, вони чогось годували Андрія Григоровича самою рибою. Бог їх знає, що вони мали на меті, але щодня на сніданок, на обід, на підвечірок, на вечерю давали то сомину, то морену, то щуку. Андрій Григорович після кожної страви почував якусь чудну важкість у шлункові, й щось пекло під грудьми. Все це, розуміється, не надавало чоловікові сил, так потрібних йому в такий момент.
І все ж таки з свинями, комарами, Бутлями якось можна було б дати раду, коли б справитись із головним ворогом — соловейком.
І який дурень, який сантиментальний йолоп і провокатор розпустив по світі дурну, безглузду байку про цю паршивеньку, крикливу птичку? Що доброго, що гарного в її співі? Тьохкає, як хлопча на цибуляному пір'ячку; хрюкає, як порося; скреготить, як п'яний чоловік зубами у сні; цмокає, безглуздо свистить, стрекоче. І страшенно ж одноманітно, нудно, без всякого чуття, а найголовніше — без кінця: вранці, вдень, увечері, вночі, знову цілий день, цілу ніч. Чи чоловік спить, чи робить що, усе спів, усе спів йому над головою. От якби отих ідіотів, що вихваляють цього паршивця, посадити хоч на місяць отут, у садку, — нехай би послухали його двадцять чотири години на добу без перерви! Ого, перестали б зітхать і славословить йому. А то прийде якийсь слинявий поет у садочок на годинку, витріщиться на місяць, схилить розм'якшену голову на плече, послуха тьохкання і піде собі додому. А потім у віршиках своїх теж тьохкає й вихваляє "чудового співця весни". Ні, голубчику, а чи не хочеш ти так: ти прокидаєшся, а воно вже тьохка; одягаєшся, а воно скреготить, сідаєш чай пити, газетку почитати, — воно свистить, аж у вухах лящить; хочеш листа написать, — воно лопотить; обідаєш — знов тьохка, хрюка, скрегоче; підеш з дому, — на вулиці за тобою свистить, деренчить; лягаєш спати — те саме. І так що божого дня, щохвилини. Нема нічого найінтимнішого, що б ти не робив без співу соловейка. Ану, що б ти тоді заспівав, поете?
Ні, другої такої дурної, такої надокучливої, вульгарної, абсолютно непоетичної й нахабної птиці Андрій Григорович не знав. Вона чисто все паскудила своїм криком, вся природа просто була пригнічена цим галасом, просто не жила, та й годі.
І головне, ніяк не хотіла летіти собі десь інде. Конче їй треба було галасувати в цьому садку. Ну, хай-бо перелетіла в сусідній, чорт його бери, чоловік уже здалеку якось терпів би. А то ж неодмінно в цьому садку, та ще на тому ж таки дереві, над самою головою, біля самих "Причинок". Розуміється, тут десь, у гнізді, сиділа його мадам, і він її розважав. Але це зовсім не вимагало такого безперестанного галасу, од якого у самої мадам могла тріснути голова. Адже й у других пташок є й гнізда, й мадами, але вони поводяться тихо, пристойно, без нахабства. На що вже криклива птичка горобець, але й той хоч уночі мовчить.
Аж нарешті саме небо вступилося за людину. І воно не витримало: захмарилося, потемніло, спухло, грізно налягло грудьми на землю і линуло дощем. Мало того:
таким холодом війнуло, що поросна свиня забилась у саж, гребні курам посиніли, горобці поховались у стріхи, бутленята на піч, а дачники й мухи поприлипали до гарячих груб. Все замовкло, зщулилось, принишкло.
Андрій Григорович позачиняв вікна, розстелив на столі під губатими богами старі газети, розклав книжки і розгорнув "Причинки". В шибки весело дріботів дощ, його вірний друг-помічник; холодний вітер люто трусив цвітом, мордував дерева, ламав гілляки, гасав по садку й розшукував того паршивця. Ага, серденько, доспівався, дотьохкався?
Сласно потираючи трошки змерзлі руки, Андрій Григорович умостився в куточку, взяв перо і прикусив нижню губу. Пречудесна тиша ніжно плавала навкруги, а за вікном гули й шуміли вітер з дощем, сторожі тої тиші. Залякані отим паршивцем думки почали виходить з куточків мозку й лаштуватись у ряди. Андрій Григорович любовно, обережненько пересаджував їх одну за одною на папір, вирівнював, приглажував, прикрашав.
І раптом крізь шум дощу, крізь свист вітру, виразно, голосно, бадьоро, пренахабно залунало тьохкання, скреготання, лопотіння. Андрій Григорович аж скочив і подивився в вікно. Дерева трусились, гойдались, дощ бив з такою силою, що на столику аж димок стояв, а соловейко співав! І зразу тиші як не було, зразу не стало чути ні дощу, ні вітру, думки, як горобці, поховались під стріхи, — лишилось на всьому світі тільки тьохкання та скреготання, яке чоловік мусив сидіти й слухати.
Андрій Григорович пустив безсило руки, весь опав, осів і заплющив очі.
"Тс-ах! Тс-ах! Тс-ах! Тю-віть! Тю-віть! Куль-куль-куль-куль!"
Раптом Андрій Григорович схопився, кинувся до калош, набив їх на ноги, одяг тепле пальто, витяг з шабатурки парасоля і рішуче вийшов із хати. Вітер, як з пожарної кишки, вдарив його дощем по лиці, забив дух і закотив полу аж на спину. Парасоль гнувся, пищав і викручувався з рук. З мокрої трави лилася в калоші вода, а з дерев падали на голову й на шию струмки дощу. Але Андрій Григорович твердо й непохитно прямував до своєї мети:
він хотів знайти гніздо соловейкове і знищити те кодло галасу й нахабства. Знайти зараз же, негайно, шукати цілий день, впасти отут, під дощем і негодою, а не вийти з саду, поки не буде його перемога!
В калошах уже хлюпало й чвакало; ноги були мокрі до колін; руки, держачи парасоль, заклякли, на синьому кінчику носа гойдались краплі дощу, падали, знов з'являлись. Вітер засипав дощем то з одного боку, то з другого, дерева — з третього. Мокре, холодне, гниле пекло крутилось, шуміло й вило в садку. В цьому пеклі на землі поміж кущами нишпорив Андрій Григорович, зазираючи на кожну гіллячку, а на дереві то тут, то там радісно, голосно співав соловейко.
Так тяглося доти, доки не почало темніти. Андрій Григорович сідав коло столика спочивати, водив очима по кущах, потім знову чвакав калошами і розгортав кущі палицею. А соловейко сидів на вітах, дивився на його й співав.
І вмить соловейко затих, а Андрій Григорович, розгорнувши над самим рівчаком кущ шипшини, несподівано побачив кругленьке гніздечко. В йому глибоченько лежало четверо рябеньких, ще зовсім теплих яєчок, — мадам-соловейчиха, очевидно, допіру випурхнула. Ага, співуне? А що, чия взяла? От тепер побачимо, як ти співатимеш!
Андрій Григорович обережно виняв гніздечко і сховав його під пальто. О, тепер уже можна було йти в хату.
Ноги, руки, спина були мокрі. Підборіддя трусилось від холоду, — чоловік чогось почав чхати, але зате весело посміхався. А що, хто старший, чортів сину? Га?
Андрій Григорович переодягся і ліг на ліжко. Він таки трохи притомився, та де ж: години чотири під дощем і вітром брьохав у мокрій траві. Аж щоки й вуха почали горіти й голова стала важкою. А зате яка мила, благодатна тиша стояла в природі, тільки вітер та дощик шелестіли за вікном.
І вмить, як грім, як гармата, над вухом затріщав спів соловейка. "Ах-цри! Ах-цри! Ах-цри! Тю-віть! Тю-віть! Тях-тях-тях-тях!"
Андрій Григорович підскочив, сів на ліжку і знов впав. Голова боліла, в грудях дряпало, по тілі котилися гарячі хвилі.
