На полі смиренному - Шевчук Валерій

А ще я подумав, що Єремії залишалася в житті єдина втіха — втіха стеження. Я сам часом зазнаю такої втіхи, та й тоді її зазнав, коли підслуховує ту розмову, бо саме це змило з мене остаточно сонливий настрій. Зараз я можу зрозуміти Єремію, як і його стеження, чужа мені тільки радість, яку виказував він, коли братію за його виказом карали.

З такими думками стояв я у закутку, і мене раптом схитнула сумна хвиля. Я аж заплющився, перечікуючи, поки заспокоїться душа.

— Чом стоїш тут, сину? — почув я рівний, рипливий Єреміїн голос.

Проти мене світилися його великі зелені очі, що були як передчасно опале на сніг листя.

— Та от подумалося мені, — не моргнувши, збрехав я, — чи не допомогти вам до келії дістатися.

— А поможи! — сказав старець. — Ноги мої як неживі, і важко мені ступати.

— Скільки вам літ, отче? — спитав я смиренно, ведучи його під руку.

— Не лічу я своїх літ, — сказав трохи невдоволено Єремія. — Гріхи свої треба лічити, не літа. Чув, що розповідав отцю ігумену?

— Дивовижна то річ, — сказав я.

— Розкажи це братії, — мовив старець. — І поділи з кимось, хто буде покараний, його покуту. Боголюбне це діло — ділити з кимось покуту.

— Ви, отче, справді все знаєте? — спитав я. — Хотілося б мені запитати у вас дещо.

— Запитуй, — сказав байдуже старець.

— Чи не утяжує вас у старості велике знання ваше?

— Бісівське знання утяжує, а богодане ні, — відповів він. — Давай спинимося, брате, захутко ти йдеш.

— А як розрізнити його: бісівське й богодане? — спитав я.

— Сумніву не треба мати, — озвався, віддихавшись, старець.

Ми пішли далі. Єремія простував у напрямку била. Там лежала колода, на якій він любив висиджувати. Весь вільний час бовванів на тій колоді і чи думав, чи подрімував. Я допоміг старцеві опуститися на колоду.

— А чому про таке запитуєш? — спитав він, осяваючи мене зеленим світлом своїх неймовірних очей.

— До мене колись теж прийде старість, — сказав я. — Хочу зустріти її з богоданим знанням.

— Молитися тобі треба більше, — сказав Прозорливий. — Дивлюся на тебе й бачу; дуже тобі молитися треба.

— Чому ж саме мені, отче?

— Гріх ховаєш сокровенний. За цей гріх не карають, але стерегтися його треба, немалий-бо він.

— Що ж це за гріх?

Старий мовчав, тільки дивився на мене й жував губами. Я ж терпляче чекав, витримуючи той його пронизливий погляд.

— На інших ти не подібний, — сказав нарешті Єремія. — Щоб не з’їла люта гординя, до інших уподібнюватися треба.

— Але ж, отче, — сказав я зовсім тихо, — ви самі ні до кого не уподібнюєтеся!...

— Значить, гріх цей і на мені лежить.

Він заплющився і поринув у звичне заціпеніння. Я ж дивився на нього з німим подивом: обличчя його було біле як сніг. Білі вії лежали на білих щоках, і біла борода виростала із зовсім білої шкіри. Довкола світало. Тремке світло розливалося над землею, начебто хто махнув білим плащем, і від того плаща залилася земля світлом. Можливо, був це той-таки купець, що про нього стільки сьогодні говорено, а може, десь поруч виклюнулося з землі безліч білих квітів. З них спурхнули мільйони сніжно-білих метеликів і раптом полинули в небо, в якому почали розчинятися й розтавати, перетворюючись у ефірне, трепетне світло, що ним густо наповнилися хмари. Десь угорі творилося чарівне дійство: плавилася темінь і з’являлася непорочна голубінь.

— Дозволите мені, отче, йти? — спитав я тихо.

Старець хитнув. Я повернувся й пішов. Тоді до мене раптом гукнув той-таки голос, тільки не був,він цього разу рипучий і тремкий:

— Гей, брате Семене!

Я повернувся. Якийсь мимовільний острах раптом омив мені серце. Очі в старця були розплющені і нагадували першу зелень, що пробивається з-під снігу.

— Там до тебе ззаду квітка причепилася, — сказав він, і на вуста його лягла та ж таки, якою він і в церкві всміхався, усмішка. — Це вона, та ж таки — ліпка!

____________

1

Зводив над головою сокиру — блискуче лезо спалахувало над ним. Вдаряло щосили об колодку, і та з лускотом розпадалася. Летіли на сніг тріски, довкола все було засипано ними, жовтими й пахучими; Святоша знову зводив сокиру, і знову хрупко розламувалася колодка. Пахло живицею, і цей тонкий, ніжний пах нагадав раптом Святоші лови, гавкіт собак і блиск розпалених очей у ловчих. Він скрипнув зубами і змахнув сокирою: обличчя його стало понуре, а на лобі збіглися глибокі і скорботні зморшки. Топтався по снігу личаками, від того лишалися хрестаті сліди, і весь сніг було ними покрито. Жовте дерево сяяло під іскристим холодним сонцем, пара клубком звивалася над куколем, наче колишній князь чернігівський димів. Рубав він монотонно й неспинно, і чорнявий чоловік, одягнений як князівський отрок, спинився неподалець, з сумом дивлячись на Святошу і його роботу.

— Слава Йсу! — сказав неголосно.

— Вовіки слава! — озвався чернець і спинив сокиру.

Прийшлий схиливсь у поклоні.

— Я вже тобі казав, — Святоша говорив хрипко, слова ледве виривалися разом з парою крізь стиснені вуста, — не віддавай мені почестей.

— Не під силу це мені, — сказав пришелець. — Я надто зобов’язаний тобі, князю!

Святоша сів на колодку, кивнув сідати й пришельцеві.

— Я бачу, Петре, що ти вірний приятель, — сказав так само хрипко. — Чи, може, тебе до мене послано?

Петро похитав головою.

— Я покинув уже все те: жінку й дітей, дім і владу, братів і друзів, рабів і села. Вже нічого не в’яже мене з тим світом, бо все оманливе в ньому. Все земне тече й минає, і тільки майбутні блага неперехідні. Царство небесне, яке бог приготував тим, що люблять його, безконечне.

Петро сумно похитував головою.

— Але бог заповідав і любов, — сказав він, дивлячись собі під ноги. — Там, у світі, залишилося багато таких, що любили тебе, князю, і потребували любові твоєї. Відштовхуючи ту любов, чи наближаєшся ти до бога?

— Відштовхую любов марнотну заради любові вічної, — так само хрипко говорив Святоша, і з рота його клубилася сіра пара. — Зрештою, — він хрумкнув зубами, — у світі не тільки любов марнотну я залишив, залишив я там ще більше ненависті: не можна тримати владу без насилля. Не годен я вже того...

Він звів голову, обличчя його було залите яскравим білим світлом і від того здавалося маскою.

— Мені виповіла свій біль жінка твоя, — сказав Петро. — Вона приїздила сюди і хотіла з тобою побачитися, але ти сховався тоді, князю!

— Бо не було чого ятрити давні рани. Жінки швидко забувають свій біль, і не печися з-за того. Більше вона не шукатиме зустрічі зі мною.

— Мені виповіли свій біль діти твої. Вони плачуть і тужать за тобою.

— У дітей коротка пам’ять. Скажи, що батько їхній помер.

— Ти залишив плач неутішний братам своїм...

Святоша іржаво засміявся:

— Брати таємно радіють на відступництво моє. Їм залишилася моя волость.

— Так само й бояри твої, котрі служили тобі і гадали, що через тебе стануть великі і славні, зараз, позбавлені твоєї любові, нарікають на тебе.

— Бояри знайдуть утіху в службі іншому князеві.

— Тоді не знайду її я, — сказав Петро і змахнув собі з ока сльозину. — Той, що виростав разом із тобою і кого ти врятував від смерті. Той, з ким завжди ти розділяв думки свої і хто умів тебе слухати.

— Тепер мені нема про що говорити, — звівся з колодки Святоша. — Єдина розмова моя — молитва, а окрім того, не маю я ні до чого слів. Ще я хочу смиренно служити братії своїй хоч би й рубанням дров.

Він знову змахнув сокирою, блиснуло в лезі сонце — колодка від того удару хекнула, але не розкололася.

— Не звик ти, княже, до такої роботи, — сказав, також вставаючи з колодки, Петро. — Варто поберегти тобі здоров’я і не губити плоть безмірною працею й повстримністю. Бог хоче не посту чи праці непосильної, а чутливого й чистого серця.

— Не можна мати в цьому світі чистого й чутливого серця, не відрікшись, — сказав, повернувши залите ясним зимовим сонцем лице, Святоша. — Я добре пізнав його і побачив: несила змінити його одному чоловікові, та й багатьом чи можливо! Змінити можна тільки одежу, а світ як був повен зненависті чи злоби, таким і залишається. Спокій для себе можна знайти тільки через рівновагу духу, відтак і боротьби позбуваєшся, якою палиться світ.

— Світ палиться, бо він живе, — сказав Петро. — Ти правий, князю: велика боротьба в ньому точиться: добро зі злом змагається, темрява із світлом. Що ж було би із тим світлом, коли б усі яснодухі, всі, хто добре чинить, відреклися б від нього? Тьма велика заповнила б цей світ, і не було б їй ні кінця ні краю.

Святоша знову звів сокиру, і цього разу колодка розкололася.

— Бог знає, кому якого жеребка уділяти, — сказав Святоша. — Бог знає, чи посилати на цей світ темряву, чи світло. Ницих же він відводить сюди...

Він знову звів сокиру, і це був такий удар, що сокира, перебивши колодку, врізалася у мерзлу землю...

Цю розмову підслухав я, раб божий Семен, автор цих записок, прийшовши під той час до свого приятеля, кухаря Спиридона. Сидів я там біля вікна, коло якого рубав дрова Святоша, дивився на залитий неймовірно яскравим сонцем засипаний садок, дерев’яну стіну, стежку, що йшла попід цією стіною, і на блідо-голубе небо, в яке та стіна впиралася. Я їв задимлену рибу, якою пригостив мене Спиридон, і мимовільно вислухав викладене тут. Після того Святоша ще довго рубав дрова, а його приятель, потоптавшись біля нього, запропонував свою поміч. Святоша відмовився, і Петро пішов геть, раз по раз зупиняючись і озираючись. Я все ще дивився на те, як рубає Святоша, а найбільше дивився на небо. Було воно в той день таке бліде й випите, що майже пропав з нього блакить — лишилася тільки розводчена синька. На ніч ударив мороз, і від нього тріщали, аж пострілювали, дрова у повітках і дерев’яні стіни.

2

Весною пригнали під монастир плоти, колоди поскладали на високому березі, а потім носили їх підбору. Чвакала під ногами розтовчена глина, інколи колода сприскувала з пліч і котилася додолу. Тоді носії кричали і свистіли застережно, і хто був унизу — розприскувалися на всі боки. Пахло водою, мокрим зіллям та рибою; недалеко від берега рибалки закидали сіті. Небо цвіло молоде і ясно-синє, а коли рибалки витягували сітку, та блищала затягнутими водою лунками, наче срібна.

Святоша спинився на мент і задивився на Дніпро. Здавалося йому, що це під’їжджає він на човнах з дружиною до Києва і дає назустріч дерев’яним стінам та вежам сурмовий клич; сонце сідає і запалює воду золотом, а човни його згоряють поміж нього.