Заручини - Винниченко Володимир
Как-то, будто наш климат да перейдет в Америку, а из Америки — к нам... Телеграфист, племянник кумн, сказьівал... Как будто ученьїе доискались...
— Господь святой знает! — зітхнув зелений очіпок, і знов усі помовчали.
— Что вьі такой грустннй, Николай Степанович? — сказала Варвара Карповна привітно. — Зажурились, що рано оженились?
Вона колись, ще як була в гімназії, читала Шевченка й любила іноді перемовитись із Семенюком по-українськи.
— Ні... нет, напротив... — промовив він, підводячи голову й силкуючись удати веселого. — Сегодня такой праздник...
— Вот то-то й оно! — засміялась Варвара Карповна, і зморшки промінням розійшлись по її лиці. — Может, грустно, что праздник, да не ваш?
— Хе-хе-хе! — піддержали очіпки.
Микола силувано всміхнувся, але нічого не одмовив.
— А ви взяли б да й женились! Вот Глафира Конд-ратьевна й невесту б вам нашла... Правда, Глафира Кондратьевна? — повернулась вона до зеленого очіпка.
Глафіра Кондратьєвна подивилась на Миколу й цілком поважно промовила:
— А что ж! Й нашла б! Такому красавцуда не найти!
— Ого! — весело засміялась Варвара Карповна. — Комплиментьі!
— Чего "комплиментьі"? — злегка образилась Глафіра Кондратьєвна. — Думаєте, не найду?.. Раз говорю — значит, найду. Й богатая, й красивая... свой дом й двадцать тьісяч хоч сейчас... Да! Зто не "комплимент"!
— Образованная?
— Известно, образованная, а то как же! Сдала экзамент. Как же... За ее сватался Недобрюхин — тот, что потом на Савкиной дочке женился — й отказала! "Мне, — говорит, — офицера, чиновника или, по край-ности, — говорит, — студента подавай"... Вот как! Да... Зто не "комплиментьі"!
— А в самом деле, Николай Степанович, давайте мьі вас женим! — напівповажно скрикнула Сухобрієва. — Что ж вам: богаче теперь трудно найти. Вьі, студенти, теперь все ищете, как бьі побогаче; а я вот от души говорю, что для вас ато очень хорошо...
— Собой приятная такая мамзель, — додала Глафіра Кондратьєвна, — на роялях всякие песни, й в разговоре такая веселая, все больше про офицеров... Такая приятная...
Микола скінчив чай, встав і подякував.
— Может, еще стаканчик?
— Нет, спасибо... Пойду найду Лидию Еремеевну... не видел еще.
І боячись, що його зупинять, хутко повернувся й вискочив до вітальні. Пари, як і перше, крутились, миготіли й віяли шлейфами. Семенюк притулився до стіни й, посовуючись іноді, став дивитись на їх. І вмить йому стало чудно і навіть смішно. Чого він тут? Навіщо він стоїть отут, біля стіни, чужий серед чужих, з другого табору, з другим життям, самотній, нікчемний серед цих танців, незграбний серед цих затягнутих, прилизаних "коллег", сердитий, сумний?.. Галя? Чи вона ж любить його?..
І знов холод пройшов по тілу, в грудях ніби зразу порожньо стало і навіть чогось страшно. Він зітхнув повів плечима, мов здригнувшись, і хотів перейти вже кудись, до людей, як вмить над вухом у його продзвеніло:
— Я зараз.
І не встиг він повернутись, як дмухув вітер, промиготіло лице Галине з привітною усмішкою і сховалося за парами. І Миколі вмить стало тепло, якось боляче тепло, і навіть захотілось чогось плакати.
За хвилину вона вже була коло його.
— Де ви були? — важко дихаючи й обмахуючись віялом, накинулась вона, не доходячи ще.— Шукала, шукала... Ходім звідсіль... Ходім до Лідиної кімнати... Мені так багато єсть казати вам... Який хороший: утік і сидить десь... Шукай ще його...
Микола щасливо роззявляв рота, йдучи за нею, збирався говорити й... тільки балансував поміж парами.
— Ну, сідайте... — складаючи руки на колінах, сіла вона на своє улюблене місце в куточку канапи й показала коло себе. — Ну, говоріть, де були? Мабуть, з якоюсь панною сиділи? Так?
— Всього-на-всього в їдальні був, — весело одповів Микола. — Пив чай і балакав про своє весілля з Варва рою Карповною.
— Про ваше весілля?! — скрикнула Галя і трохи зблідла. — Ви женитесь?
Семенюк радісно піймав цю блідість, і каяття залило його груди. "Моя хороша!" — подумав він.
— Ні, — промовив далі вголос, — мене лиш женили Вже найшлась якась і "мамзель"... свій будинок і двадцять тисяч... Гидко, розуміється...
— І ви б женились? — дивлячись на його якимсь гордим, палким поглядом, промовила Галя повагом. — Ви? Таке молоде, чисте? Який би з вас муж був?
Миколі хотілось крикнути: "От через тиждень побачиш!", але він тільки промовив:
— Хіба я вже такий... що... не можу бути мужем?
— Ні... Но... ви такий молодий... Ну, та оставим це! А то ви ще втечете від мене, як робите раз у раз.
— Анно Івановно! — скрикнув здивовано Микола. — Я тікаю? Навпаки, мені так легко з вами...
— Ну, мабуть, не дуже й легко! — кинула вона, не дивлячись на його і граючись віялом.
— Вам комплімента хочеться?
— Микола Степанович! — швидко подивилась вона на його і, зобачивши його радісні, привітні очі, тихше додала: — Я думала, що ви серйозно питаєтесь... А що я говорю це, так це просто... потому, що...
— Через те... — поправив Микола.
— Через те... Бачите, я зовсім погано ще говорю по-українськи...
— Нічого, нічого. Ну, так "через те, що"... Що?
— Через те, що для вас не маю нічого інтересного... Ви чоловік другий, я друга... А мені з вами легко, то правда! Ви такий... простий... молодий... Славний!
Микола слухав і почував, як щось рідне та ніжне теплом обгортало всю його істоту. Йому хотілося схопити цю струнку, як виточену, постать, ці високі, пишні груди, прихилити чудо&е личко до себе на груди, закрити її всю руками й крикнути всьому світові: "Моя вона! Моя, моя!"
— Скажіть, ви кого-небудь любили? — вмить спитала вона хутко. — Любили?
— Нікого й ніколи...
— Правда?
— Правда.
Вона знов якось чудно гостро подивилась на його, і губи її трохи ніби здригнули. Микола теж подивився на неї й, не спускаючи очей, промовив:
— А знаєте, ви сьогодня якась... чудна...
— Як іменно?
— Так... Якась не така, як завжди... Щось таке рішуче... Ніби ви на щось зважились. Вигляд такий... Ніби збираєтесь боротися з кимось або поставити на свойому... Щось уперте таке...
Вона знов кинула на його тим самим поглядом, гострим, палким і чудним.
— Може, й так, — усміхнулась вона й замислилася. Микола тихо взяв її за руку й тісно здавив тонкі довгі пальці. Галя здригнулась, подивилася на двері й нахилила голову.
— Ой, болить, милий... Не дуже... — прошепотіла вона і злегка здушила йому руку.
"Милий, милий!" — радісно обізвалось по всій істоті Миколи.
— Ну, і... що ж?.. — не розуміючи добре, що говорить, спитав він, прислухаючись, як у грудях приємно-холодно завмирало і серце стукало так, що, здавалось йому, навіть Галя чула цей стукіт...
Галя стрепенулась.
— Що ви сказали? Вибачайте, я недочула... — здушила вона йому руку. — Ви щось питали?
— Ну да... Ні... Ви, здається, щось чи говорили, чи хотіли сказати... Ага! Ви казали, що маєте щось сказати... Що таке?
— Я мала сказати?.. А!.. Да... Я маю вам щось сказать... Тільки...
— Тільки що?
— Тільки... Ну, нічого!.. Слухайте...
— Усім серцем слухаю!
— Правда?.. Ну, слухайте...
Вона трохи замислилась. Микола терпляче дивився на неї. З вітальні глухо долітали згуки якоїсь сумної мелодії й наче хотіли ще більше відрізнити Миколу від усього світу, від номерців і ще більше й тісніше споріднити з цією теплою, оксамитною ручкою, з цими тонкими пальчиками, що так покірно й тихо лежали в його руці. Він тихо-тихо стиснув їх.
— Слухайте, — підняла голову Галя. — Ви, мабуть... Ні! не скажу! — вмить твердо промовила вона.
— От тобі й на! — засміявся Микола.
— Не скажу, не скажу! Ви зараз розсердитесь, не так на це подивитесь, зараз... Ні, ні! Микола здвигнув плечима.
— А обіщаєте не сердитись, не лаятись, не кричати?
— Голова тому порукою!
— Ет! — незадоволено шарпнула руку Галя. — Ви говоріть серйозно... Обіщаєте?
— Та що ж таке?
— Ви скажіть, обіщаєте не сердитись, коли я вам щось скажу?
— Не знаю... — засміявся Микола. — Може, ви мені щось таке скажете, що й святий розсердився б. Скажіть уперед.
— А! Ну, так не скажу зовсім... Пустіть руку! — прошепотіла вона трохи сердито.
— Ну, Галя...
— Як? "Галя"? Не смійте мене так називати... Не хочете дати слово... Пустіть руку...
— Га-а-ля...
— Ну, обіщаєте?
— Та що ж таке, господи?
— Що не будете... що... Ні! Знаєте що? — пригадавши щось друге, скрикнула вона.
— Ні, не знаю.
— Слухайте, Миколо Степанович! — серйозно промовила Галя. — Я питаюсь у вас серйозно... Це важно.
Микола зробив серйозну фізіономію і здавив пальчики.
— От що... ви краще слухайте!.. Дайте мені слово, що ви не будете ні сердитися, ні... виражать своїх мнєній, ні лаяти мене сьогодня, що б я не зробила і що б ви не почули... Добре? А завтра ви повинні прийти до мене, і ми побалакаємо про все... Я об'ясню, ви подумаєте... Словом, завтра ви непремінно прийдіть... Даєте слово?
— Так ви краще зараз скажіть усе, та й годі! Побалакаємо...
— Ні, ні!.. Я хочу сьогодня ввесь вечір з вами бути... Я й так мало з вами буваю... І я хочу, щоб ви мене проводжали додому... А то ви як узнаєте, то не захочете ще й провести мене. Добре?
У Миколи радісно завмерло серце. "Боїться, що не люблю... Хоче признатись... Боїться... Моя, моя, моя!"
— Ну, даєте слово?
— Даю, даю!
— Глядіть! Я вашому слову вірю... Що б не случилось, слово держіть... Добре?
— Тисячу раз добре! — щасливо прошепотів Микола й тихо підніс її руку до губ.
— Хто-небудь увійде, — ледве чутно кинула Галя, не однімаючи руки й червоніючи.
"Ну, так що? Все одно через тиждень моя будеш!" — хотілось йому сказати, але щось держало язика. Йому було так любо: несвідомість і страх Галі за його кохання так радісно підіймали нерви, що хоч трошки хотілось ще посидіти так. А там... Все скінчиться: галас, гам, здивовані обличчя купецтва, подруг, "коллег", чиїсь руки, чиїсь поцілунки, бажання всього найкращого... Бр-р!
— Нащо цілуєте? — прошепотіла Галя. — Так собі? Да?
— Ні, ні... — відказав, не одриваючи руки, Микола.
— А нащо? Нащо?..
