Шестикрилець - Гриневичева Катря

Біля них дебелий Райнольд із Бургундії, під іменням Фредегара з Отену.

Княжич немов не чув його слів, думав про Сарольту, про короткі три дні турніру... То Андрій промовив голосніше:

— Чуєш? Німецькі васали співають хвалу своїм суверенам! Гідна наука нашим ворохобникам, клятим далматинським Богумилам!

— Хто це услуговує нам? — нагло поспитав Мстиславич, що мало цікавився маніхейським боговір'ям.— Це немов супи і яструби, замінені в погорджених людей! — насторошився з нехіттю.

— Це тільки сміливі розбишаки, міцні п'яниці й розкішні раби,— гомінко засміявся Андрій.— Це озброєна кігтями, що їх вириваємо, північ нашої Далматії.

— Дивно, як воно плужить Арпадам...— сказав княжич мов до себе.— Не своєю Далматією криваво піклуються, й сама ж Угорщина чуже гніздо, стара Паннонія наша колиска... Хіба думаєш, Андрію, слов'янське вперте плем'я подарує вам свій наділ на вічність?

Королевич спалахкотів: його вдарена гординя здригнулась. Уперше в житті він станув віч-на-віч такої чудової щирості. Негодування било об його серце, як хвиля об стрімкі береги. Дедалі він заволодів собою й навіть осміхнувся, коли згадав величне слово: дружба. Він глянув на княжича уважно і, примирений насилу, з новим почуттям обізвався вибачливо:

— Дамо собі раду, Романе!

Тоді ж нахилив ухо послухати Дітмара з Айсту, світлобрового соловія, митця оспівувати розкіш літа, гульби рейнських русалок, зустрічі й розмови великознатних коханців.

Але Дітмарові, незважаючи на зусилля прихильників, годі було у цю мить серед гамору прийти до голосу.

— Друзі! — кликав весело.— Хіба хочете бути як той Ратбод, фризійський войовник, що про нього, чортового сина, стоїть у книгах?

— Що, що вдіяв Ратбод? — питали гості одні перед одними, бо Дітмар був книжником, і світ знання стояв перед ним відкритий широко.

Цей відповів повагом, хоча сміх блукав по його свіжих опуких устах:

— Ратбод оцей, вельмисвітлий зборе,— поганин, коли станув нарешті у хрестильниці, задумав спитати Вольфрама, єпископа: "Скажи мені, достойний мужу, що сталося з нехрещеними моїми Ратбодовими предками?"

Єпископ відповів запросто: "Всі вони в пеклі, мій сину,— а втім де ж інде могли б опинитись?"

То Ратбод вискочив, як вітер із води, й закликав великим голосом: "Коли в пеклі ці чудові люди, ненаситні, як вовки, гидкі, як змиї, і смертежадні, мов орли, нехай краще зостануся з ними і я!"

Гучний сміх покотився широким відгомоном і не скоро затих. Тоді тільки Дітмар ударив декілька разів у струни перевішеного почерез плече інструмента і став співати про лови в ясну осінню днину і про красу летючого над смарагдовими лісами сокола.

А княжич із руської землі встав на ввесь ріст, немов від безмежної нудьги: заволоділо ним нестримне бажання вийти поза круг винового дурману і рябих розмов, глянути на потемніле вечірнє небо, на яке, може, дивиться саме Сарольта...

Пробіг! Яких це він чарів поживився?

Мов уречений тугою, княжич зійшов кам'яними сходами в зрум'янений сад, а там — побачив гнучкий обрис у голубому брокаті поміж мальви, червоні берла...

Хіба ж міг він гаятися у таку хвилину? Він біг, як сугак, із довгою місячною тінню біля рвучкого взуття, коли в думках дзвеніло водно: три дні тільки бути йому в Буді...

— Сарольто! — закликав спрагнено.— Від самої долинної криниці думаю тільки про тебе!

Вона засміялася, мов за серпанками:

— Що саме думає про королівну незнану чужий витязь із-за гір?

Гордо залунали слова, межі стали чіткі, проте м'яко наклонилося дівоче чоло послухати.

То княжич вибухнув радощами, як вітер над гладким плесом.

— Думав я,— відповів, розгойданий щастям,— як достойно вдягла б твою голову перемітка Ольги, святої княгині!

І став із відхненням, що спало в ньому по цей день, оповідати про красу діадеми із срібних простокутних бляшок-аркад, нашитої на старинне, у суканій скані, полотно.

Королівна мовчала, немов усе, що чула, було зайве й даремне, збентежено обкручувала на пальці перстень із грецькою геммою.

— Скажи ж,— молив палко юнак,— скажи, що чинити в твоїй обороні? Хоч. і не слід мені змагатися з оцим лицарством мандрівним, приколю копієм Райнольда на грищі, бо ж він тут тільки свій власний посол! Ні, Фредгарові не вчиню я цієї честі,— пошлю до нього найметкішого з моїх лицарів! Скажи тільки, й він осмішить, розчавить влізливця повік!

Голівка униз, голубі рукави понад брови, ні слова відповіді... Десь там у саду скричав заморський птах, сплюскотів водограй, здовж гранітного муру стійковий там і назад.

Гнів імив юнака до болю з приводу мовчання легковажного, тієї ніжності довгокосої, що веліла йому, войовникові, коритися перед собою... Він забаг поглумитися з цієї пригоди на свій твердий лад.

— Квітко чужини, Сарольто! — проніс серед туги.— Мироносицею зориш з-під твойого золотого сяєва, хоча ти тільки ворожий наїзник, що дари топче ногами, а молитов не розуміє!

І повернувся йти геть, а тоді королівна навперейми йому, крізь перли дрібних сліз:

— Невільно мені, витязю, приректи нічого! Й любити невільно — ніколи! Хіба не знаєш цього сам, і я мушу,— спалахнула гордо,— і я мушу плакати перед тобою!

Її голос заламався у душевному риданні:

— Воля? Любов? Найбідніша з тих, що хиляються у праці по спечних полях, має більше права на щастя, чим я! Королівські доньки цвітуть на те, щоб закріплювати косами державні союзи, щастям життя в'язати престоли, купувати мир країн своїми слізьми!

Помовчала, блискавкою звилися скорбні брови, а тоді стиха, під сонний спів іволги в листю:

— Це ж батьківщина дивиться на мене,— жде моєї помочі, тільки від мене може мати її... Хіба цього не досить, щоб за опору сильних пліч, якої потребуємо, за повагу в світі, що її в нас недостає, вийти мені за Райнольда з Бургундії?

— Пощо ті межі, питаєш мене, гостю здалека? І де сила, якої ми не могли б побороти удвоє?

Дивилася кудись у безсмертя, війнула на нього словом, леготом:

— Любов до рідної землі, витязю!

Усе навкруги стало нараз мов з іншого світу, і княжичеві видалося заздалегідь усе, що він скаже, недобре, непригоже.

Проте він кричав, і це був крик життя:

— Сарольто! На всіх богів Атилі й Ігоря Грекоходця! Клянуся: заки сонце завтра виб'ється на південь, руський меч напише договір — для мене!

І в пориві, якого не пригадував досі, на радощах чудової волі він біг угору сходами між кам'яні звірюки — шукати Костяна, довірити йому себе та Райнольдову смерть... Він майнув променисто в брамі квадратної вежі, між горорізи з червоного мармуру, як стріла, зловіще пущена до мети.

* * *

Ніч грається пильно тінями: ловить їх у пригорщі, підкине, розсипле, знову збере... У княжича рука під головою: його чоло, сміливий ніс та обрис міцної бороди місяць обмічує залюбки. І сниться княжичеві, що він біжить над грищем, як птах, без щита,— гонить із копієм, ясним залізом укритий, за Фредегаром з Отена... Доганяє, прицілюється, глянув — ворожий бік без ослони... Пустив його на голий меч, а сам, як перун, згори... Тричі паде і встає Фредегар, велику голову і ярі очі вовком на нього... Зламати б іще спис над ним,— ще тільки спис!

Але не ламає.

І сниться йому далі крик веселих коней у поранковому вітрі, Сарольта сперта об нього шумом голубого брокату... О щастя! Винове грозно, з огнів анфраксу увите!

Він несе його крізь сон до уст, солодке грозно оце,— все впівдороги, все здалека,— й не доносить ніяк.

* * *

Трибуни під коврами: королеві, його дворові й послам держав. Намет із злотоглаву, над ним герб Арпада. Навколо — достойники, пажі, розкішно одягнуті й закохані в собі жінки... Стяги усіх країн, напереді чорно-зелено-червоний стяг Угорщини.

Довго ждуть короля,— нарешті! Крик: Елієн! Чури поквапно кінчать водити коней, лицарі в лиснючих зброях,— готові. їх облич не видно, заслонені навісом шоломів. Окличник біля столу з ціннощами,. призначеними для по-бідників, сповіщає довгу низку прізвищ, відомих у світі.

За королем зайняли місця вельможі, Сарольта в жемчужному вінку на русих косах за батьковим плечем стоїть... Праворуч Белі, обидва в багрі роджені побратими, Андрій та Роман із Волині.

— Далеко ще полуднє! — думає Роман, проте хвилюється. Він кладе око на стрункого широкоплечого їздця, закутаного в бойовий виряд із головою.

— Костян! — витає його бурхливо.

Одержує мовчазний знак витягненої правиці.

— Граф д'Анжу просить дозволу на одне питання! — пролунав знагла голос окличника турніру.

І сам вертається на місце, де глітно стоять чури з усяких земель.

Так, граф перший увізся на своєму білому коні в середину грища і став, наче павич, що милу вибирає. У сталевій мережі до колін, хитро плетеній верх світлого шовкового кабата, в жмутах кармазинових стяжок, із високим капелюхом у перах, навислих, мов віття, граф поклонився з шанобою всім, засвітив м'якими красками, як цвітник, і підніс проти трибун своє повне, прегарне голене молоде обличчя. З-під круглих мальованих брів він стежив немов журливо за враженням своєї небуденної появи, коли кликав на притихлий доразу майдан:

— Найкраща й найчутливіша з усіх дівиць Провансії — це Б'янка, панія з Блязону, що її барву ношу на оцих стяжках!

Він піддер узад довговолосу голову й почав виводити любовну хвалу незнаній лебединій шиї, волоссю, як весняна буря, й пещеним рукам, окрашеним змієвиками із сапфірів.

Стрічки плили, мов пахощі із нахиленого хрустального кубка,— перші слова цих стрічок починалися кожне тим самим звуком, що попереднє. Мало того, вони кінчалися так само: засвідчували блискучий хист найзнатнішого лицаря із двору Єрменгарди.

— Який темний край! — з наглим потом на чолі зжахнувся д'Анжу, коли його алітерованому віршові відповіло глухе, немов вороже, мовчання. Крім маркіза Лянсльо, один Дітмар із Айсту, підморгуючи, спочував йому, то граф, привиклий лицемірити, сховав подратування в усміх, найувічливіший, і загукав із повних грудей уже звичайною ширшавою мовою:

— Коли б хто з вас, достойні лицарі, думав про панію з Блязону інакше, ніж я, кличу його на гладке місце!

І кинув опірений капелюх чурі та з поспіхом узяв у нього з рук низький нормандський шолом, острогами сп'яв неспокійного коня під узористою габою і станув напоготові.

Хтось іздалеку засміявся, та йому перебили як стій. Костян, нетерпеливий, із думкою про завдання, яке ждало його, аж підстрибнув у сідлі:

— Що за теревені! — воркнув згірдливо.

Його підпоміг легковажним рухом кремезний, як дубок, із підтятим вкругголови волоссям Грвоя, Боснієць,— він глузував необачно й просто:

— Я перший заперечу! Верзе хтозна-що!

Мов тільки ждав цього, граф, згідно із змаговим звичаєм, ударив вістрям свого меча об Грвоїн щит, розкрашений подобою змії із полум'яним жалом...

Розлягся голос літаврів, що сповістив змаг, перший з черги.