Привид мертвого дому - Шевчук Валерій

— У ньому, шановний, іде відвічна боротьба чи війна, як собі хочете, чоловічого й жіночого начал. Знаєте, є така квітка, яка жере комах. Отже, ми чоловіки — комахи, а жіноче начало — це ота квітка. Ми нетлі, а жіноче начало — свічка, на якій вони спалюються. Ми — птахи, а жіноче начало — сітка, в яку ми ловимося. Через це наше подружнє життя — це пропадання, не вважаєте?

Макс поки що такого не вважав, бо не мав щастя знати, що таке подружнє життя, стосунки з Тамарою ще не дали йому такого досвіду.

— Та все це дурне, — сказав Надин чоловік, шахові фігури були розставлені. — Міг би цілий день говорити на цю тему, але від цього в світі нічого не зміниться. Прошу, ваш хід.

Макс зробив хід центральним пішаком.

— Чи конче нам грати в шахи? — спитав.

— Ну, звісно, — мовив Надин чоловік, — коли виграєте, відступлю вам свою жінку, її жахливий характер, здатність псувати життя, безконечні претензії й вимоги і вічну незадоволеність. Все інше в неї цілком позитивне.

— Що ж залишається інше? — спитав Макс.

— Отруєність нею, — сказав Надин чоловік. — Жінка — це як алкоголь чи наркотик, вживати приємно, але причастившись, годі того не робити, в результаті — безповоротне отруєння, не вважаєте? Чоловік уже просто потребує того пійла, прошу, ваш хід.

Макс зробив хід пішаком.

— А коли програю? — спитав.

— Ну, тоді мені доведеться вигнати вас у шию, зробити жінці скандал, відлупцювати її й повернутися на круги своя.

Вони грали скажено. Вже повернулася з редакторського кабінету Надя, вже накинула на голе тіло халата, вже ходила довкола них, похлипуючи й сьорбаючи носом, а побачивши, що гра затягується, почала неохоче прибирати розкидану постіль, зібравши й Максову одежу, бо він все ще був роздягнений і сидів за шаховим столиком у костюмі Адамовім. Надя охайно склала ту одежу на ослінці, поставивши біля нього, при цьому голосно, щоб почули, схлипнула.

Макс невідривно дивився на дошку, водночас протягував руку, захоплював якусь одежину й натягав на себе, бо вже не мав сумніву, що партію таки програє, а може, йому й хотілося її програти, і тільки самолюбство кидало його у вир цієї безнадійної боротьби, адже замінити в цьому домі Надиного чоловіка не така вже й весела перспектива, тепер би вона обкалювала у час своїх античоловічих монологів Макса. Він не мав ще отруєності нею, власне, була тільки півступнева отруєність, та й то у сні, — хай уже те щастя світить суперникові. І воно йому засвітило, бо Максовий король опинився голий зовсім так само, як голий був щойно він сам; Надин чоловік гнав голого короля через поле з радістю рогоносця, поки не затис у кут… Тоді схопив Макса (я сидів десь у кутику цієї кімнати невидимий, маленький, геть такий, як тоді в дитинстві, коли робітники зводили до стелі драбину) за шкірки, поволочив через кімнату й почав щедро наділяти тумаками. Надя заверещала, стала ойкати й щось вигукувати; Макса було викинуто — як кота — за двері, а може, він і справді став котом, бо чкурнув по сходах униз, аж закуріло. Там угорі все ще репетував жіночий голос, певне, Надин чоловік узявся вже до жінки… Але Максові не було до того діла, він мчав чорним котом по сходах, доки не вилетів із під’їду, як вистрелена куля…

…Коли розплющив я очі, відчув, що мені болить серце, а тіло все покрите липкою плівкою поту.

Тут хочу зробити маленьку інтродукцію, перш ніж перейти до опису третього еротичного сну — мені потрібно дещо підсумувати в собі, бо хоч сни — це напевне дурниця, вони на мене впливали в якийсь дивний спосіб. Перше, коли я після сну приходив на роботу, мені неодмінно здавалося, що жіночий об’єкт мого сну все-таки цієї ночі в якийсь позасвідомий спосіб зв’язувався зі мною; я ж намагався на той "об’єкт" не дивитися, бо до Ліни чи Наді просто не міг мати ніякого почуття; мене морозило від одного погляду на них, тобто вони, крім негативних, ніяких емоцій у мене не викликали. Однак, виявляється, викликали, бо, очевидно, ота негація до них була своєрідним протестом мого організму проти близькості з ними; я не мав до них реального потягу, це так, зате мав потяг абсурдний, не пов’язаний з розумом та уподобаннями, — очевидно, діяли тут простіші закони, може, й справді та сила, що вкидає в жерло комахоїдної рослини тих нещасних істот чи створінь. Бо обидві жіночки зі своєю антиінтелектуальністю, дріб’язковістю, патяканням, схильністю до окультності і так далі все-таки були біологічно обіч мене присутні; принаймні зовсім інакше, як, приміром, наша редакторка, котра цілком себе змашинувала і стерилізувала, хоч чоловік і діти в неї також були. Але головна редакторка ніколи, ні разу не прийшла до мене у сни, отже, тут не було ніяких сполучних ланок, хоч вона була в тих снах, як і в житті, тільки присутня як існуюча побіч механічна якість, котра живе у сферах почуттєво до мене недотичних. Досі я вважав, що ці три бідолахи, мої колежанки, так само зі сфер зі мною не дотичних, але, виявляється, це не так, виявляється, вони були зі мною, як я вже казав, абсурдно дотичні. В одному я не був шляхетний після зустрічі з "об’єктом", з яким так розгнуздано вів себе уві сні, — відчував до того "об’єкта" панічне обридження, а коли б був людиною гуманнішою, то мав би (принаймні теоретично це так) відчувати до них поблажливість і дрібочку тепліше до них ставитись. Але мій егоїзм живило не так оте обридження, як жах від того, що вони можуть, боронь Боже, здогадатися про мій до них несвідомий і невільний сексуальний інтерес. А може, й справді мав рацію Надин чоловік, коли казав, що чоловік поступово отруюється жіночим началом і воно втягує його в себе, як нетлю свічка, чи, додам від себе, як вуж жабу, тобто людину нестримно зваблює в себе та сила, як бездонне болото, аби її таки проковтнути, і це при тому, що втягуюча сила видимо пасивна, а жертвенна — видимо активна.

З Лєною Макс також опинився на тому-таки величезному, на цілу кімнату Ліниному двоспальному ліжку, але цього разу довідався, хто його для них склав, — зробив це покірливий Лєнин чоловік; він навіть ложе охайно застелив, збив подушки, а тоді скромно відійшов, а може, десь сів у куточку, щоб бути в пригоді, коли щось його жінці забагнеться. Але Макс із Лєною зовсім на нього не зважали, принаймні Лєна; обхопивши Макса руками й ногами й важко дихаючи, вона прошелестіла Максові на вухо:

— Не зважай на нього, він нешкідливий.

Макс так і вчинив, зрештою, не міг чинити інакше, був-бо ніби розтоплений, тобто і його, й Лєнине тіло стало ніби розігріта сонцем смола чи в’язке тісто, яке вминається, коли його тиснуть і мнуть, і здіймається, коли його відповідно стискують. Отож тісто їхніх тіл змішувалось, як шарове, вони замішувалися одне в одного, спліскувалися, ставали грудою, яка стягувалася чи розтягувалась, а на все це спокійно й покірливо дивився, сидячи на ослінці в кутку кімнати, Лєнин чоловік, очі його були печальні, а на вустах лежала вибачлива посмішка. Макс сам собі не належав, нога його була зліплена в одне з ногою напарниці і простягалася кудись у глибінь кімнати, рука вклеїлась у її спину, отак вони посплітались, а подекуди зрослися, і по них котилася їхня з’єднана кров. Макс відчував у собі її груди, її вуста, натомість уливався єством у її єство — це було якесь солодко-нудотне відчуття, бо Макс уростав у неї, крім усього, ніби кущ ріс, ріс десь у безмежних глибинах, наділяючи той кущ власним соком, напиваючись водночас і соком того куща. Лєна щось шепотіла, як шепоче листя, а може, це щось шепотів Макс, щось, здається, стидомирне, брутальне, непристойне; якийсь страх прокидавсь у ньому; очевидно, боявся, що з’єднання їхніх тіл уже більше, як буває в сіамських близнюків, що вони вже ніколи не зможуть роз’єднатися, що він пропадає в ній так само, як пропадає вона в ньому (ні, це був не сон, а якесь несусвітнє безумство, з якого я ледве вирвався) і то через щасливу нагоду, бо Лєна раптом згадала, що забула віднести начальниці статті, які вона завершила редагувати, отож панічно зірвалась із ліжка, так само, як і Надя, побігла, світячи засмаглим тілом до кабінету редакторки, а Макс лежав розтрощений і розбитий, ніби його порубали, а члени порозкидали по різних кутках гігантського Ліниного ліжка.

— Нічого страшного, — сказав йому Лєнин чоловік, збираючи його розкидані руки й ноги й притуляючи їх до тіла, при цьому він дмухав на місце з’єднання і вуди Максові миттю до тіла приростали. — В мене воно так завжди. Одне й те ж саме.

Він сів біля Макса на краю ліжка й понурився.

— Що значить одне й те ж саме? — спитав Макс, поступово приходячи то тями.

— Відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік. — Завжди з таким захопленням та віддачею все це переживаєш, а потому — ніби воду у ступі товк.

— Через це ви й бездітні? — спитав Макс.

— Може, й через те, — сказав смутно Лєнин чоловік. — Це ніби купання. Покупався, освіжів, а через п’ять — десять хвилин — ніякого сліду. Ніякого! Або поїв, наситився, а через кілька годин ніби ніколи не їв, тямите, що я хочу сказати?

— Це і є почуття порожнечі? — спитав Макс.

— Так, — смутно прорік Лєнин чоловік, вибачливо всміхаючись. Саме це і є відчуття порожнечі. Часом мені здається, що ми приречені, що все життя йде на тамування голоду, а в результаті — порожнеча.

— Ви песиміст? — спитав Макс.

— Песимізм — це і є відчуття порожнечі, — сказав Лєнин чоловік, смутно всміхаючись.

— І це теж тому, — спитав Макс, — що у вас нема дітей?

Він не відповів. Тільки дививсь у вікно, а на вустах його блукала цілком блаженна усмішечка.

Зайшла Лєна, обличчя в неї було заплакане.

— Ну, чого розсівся, — гарикнула вона на чоловіка. — Зварив би нам кави!

Чоловік устав і покірно пішов геть.

— Уявляєш, — сказала Максові Лєна, накидаючи на голе тіло халата, — начальниця накинулася на мене з мокрим рядном. Ніяк не можу вкластись у графік…

Це все, що я написав, на тверезий розум, повна нісенітниця. Я усвідомлюю те, тож не варто, напевне, було б псувати мені папір і все записувати, легше просто забути, як забувається все малозначуще. Досі я жив у сфері естетичних інтересів, після історії з Тамарою жінками не цікавився чи збридив ними і вирішив спокійно готувати себе до ролі старого парубка, був-бо по-своєму егоїстичний і не мав, зрештою, ні до кого діла — так легше жити.