Від кон'юнктури до еталону - Власюк Анатолій

Хоча, мабуть, факір – це не просто фокусник, а й… Але Бог з ним.

3

В'ячеслав Васильченко позиціонує себе як знавець мови. Тому дивно, коли авторська мова не відрізняється від мови літературних героїв. Спочатку я подумав, що це іронічна проза, коли автор ставить знак рівності між собою й персонажами, дивлячись своїми-їхніми очима на все, що відбувається навколо. Але висновок усе-таки однозначний: йдеться про звичайне літературне недбальство, коли автор не докладає жодних зусиль, аби виокремити мову літературних героїв й тим самим підкреслити їхню індивідуальність і неповторність.

Можете порівняти самі.

Ось В'ячеслав Васильченко пише у передмові: "І час був такий. І все було "таке". І безсонні ночі у найманій квартирі на Борщагівці, коли тільки починалося сповнене цікавих і небезпечних пригод життя Богдана Лисиці. Але тепер усе змінилося. Змінився час. Помінялася держава. Змінилися люди. Але не це головне. Іншим став автор" (стор. 6).

А це вже пише автор у своїй книжці: "Міцний ремінь наліг на плече. Але Тоні йти не поспішав. Востаннє підійшов до ліжка. Пенелопине обличчя притягувало з новою силою. Красунечка. Створена, щоб нищити серця чоловіків, а з самих – робити зомбі. На мить забув і про те, що треба зникнути, і що на нього вже чекають. Запустив у душу божевілля. Нахилився, щоб поцілувати. Але розум емоціям дав щигля. Не чуди!!!" (стор. 11).

Ось мова Богдана Лисиці: "– Не треба так перейматися. Це всього лиш припущення. Доказів же немає… Ну, а якщо все й справді так, гадаю, ви перебільшуєте його можливості. Та й невелика поразка в бою – ще не трагедія. Мусимо не програти битви. Вирішальної" (стор. 127).

Марк Тейлор теж розмовляє мовою В'ячеслава Васильченка та Богдана Лисиці: " – Коли це ще буде, – іронічно зауважив поет. – Поки прийде катер з продуктами. Його вивантажать. Потім він піде до материка. Там сповістить до поліції (катер? – А.В.). Ті поки зберуться. Сюди докалатаються. Часу пройде – "вагон і два возики". Так що не тіштесь ілюзіями" (стор. 290).

Один із персонажів, японець за національністю, теж говорить авторською мовою: "– Ні, звісно. – Упевненість удаваною не назвеш. – Мене оберігає камі. Це наші Вищі Сили. Духи предків. Я з ними дружу. Приношу жертви. Усе, як належить" (стор. 187).

А ось мова Феодороса – грека за національністю, якщо ви здогадалися. Знову чуємо Васильченка: "– Та згадалося мені, – почав він і "детективи" злякались, що "морського вовка" знов у вир далеких спогадів затягне. Але ні. Пронесло: – "Якось ми тихцем від усіх (і – особливо – хазяїна) вихилили по чарчині. Ми так інколи з Андреасом робили. А потім "Орбітом" зажовували. І ніхто нічого не міг подумати. Гігієну блюдуть хлопці. Як у рекламі. Так от. Перекинули коньячку. Загризаємо. Гомонимо. От він і прохопився. На амур натякнув. Свіженький. Каже, так серце у тиски взяло, що й не вирватись. Красуня. Приходила до нього серед ночі" (стор. 286).

Навіть шизофренік, на якого хочуть повішати всі убивства, говорить мовою В'ячелава Васильченка й інших літературних героїв: "– Я знав, що віриш, – розцвіла Мартинова усмішка. – Коли я тебе вперше побачив, ну, там, на трапезі, одразу впізнав. І зрадів. Якби ти тільки знав, як хочеться відчувати поруч рідну душу. Яка не зрадить. Яка допоможе. Яка захистить. І ось тепер ти тут. Боги почули мої молитви" (стор. 144).

На місці жінок я би серйозно образився на автора, але і його героїні розмовляють мовою В'ячеслава Васильченка. Ось, наприклад, Крістін: "– У нас стільки планів … було… – Хрипіти стала ще більше. – Мріяли. Бачили майбутнє в променях слави. Світової, звісно. У телебізнесі інакше не можна. Нагороди… Фестивалі… Богема… Все! Цього ніколи не буде. Він вистрілив у мої мрії… Не розумію… Чому?! Усе ж так добре починалося. Він кохав мене. Я його. Ну, ревнував трохи. Не без цього. Так усі ж чоловіки такі. Сліпі власники. А мені, знаєте, й подобалося. Ревнує, – отже, любить… Дайте сигаретку" (стор. 157-158).

На жаль, я не знайшов жодного (!) літературного героя, який би розмовляв відмінною від В'ячеслава Васильченка мовою. Якісь клоновані вони, чи що?!

Якщо ми вже заговорили про авторську мову, то впало в очі й інше. В'ячеслав Васильченко намагається бути оригінальним, але в результаті зловживає повторюваністю. А коли – знову ж таки! – клонуєш вирази, то це вже не оригінальність, а, даруйте, занудна банальність. Тому й маємо розкидані по всій книзі фрази типу "дивних див і загадкових загадок" (стор. 34), "в жарті жарту небагато" (стор. 40), "реальна реальність" (стор. 86), "таємниця на таємниці сидить і таємницею поганяє" (стор. 120), "чарують убивчими чарами" (стор. 153), "і феноменальні парадокси, й парадоксальні феномени" (стор. 245), "красивою красивістю… сумним сумом… жахливою жахливістю" (стор. 244), "відпочинемо від відпочинку" (стор. 245), "сонна думка думає про думку" (стор. 246), "жахливий жах" (стор. 246), "Катер витанцьовує опівнічний танок. Опівдні витанцьовував опівденний" (стор. 249), "навіть прикольніше за прикольно" (стор. 260), "І це, звісно, вселяло тривогу. Навіть тривожнішу за тривожну" (стор. 267), "яснішим ясної ясності" (с. 273), "нам ще краще, ніж краще" (стор. 282), "німу німоту" (стор. 327), "цікаві цікавинки" (стор. 329), "а ці розваги – усім розвагам розваги" (стор. 336), "усім парадам парад" (стор. 351) і таке інше.

У книзі дуже багато одруківок. Мабуть, тут слід висловлювати претензії не автору, а літературному редакторові й коректору, хоча і сам В'ячеслав Васильченко мав би уважно вичитати те, що надруковане. Ось лише найбільш характерне: "підповісти" замість "відповісти" (стор. 33), "пташиного польоту" (чи все-таки "пташиного лету"? – стор. 98), "рекламну" замість "рекламу" (стор. 100), "туроботах" замість "турботах" (стор. 103), "торгівельному" (чи все-таки "торговельному"? – стор. 131), "кількома хвилини" замість "кількома хвилинами" (стор. 132), "Ви впевнений?" (чи все-таки "Ви впевнені?"? – стор. 138), "волося" замість "волосся" (стор. 156), "намагалися накинули" замість "намагалися накинути" (стор. 156), "стаждання" замість "страждання" (стор. 164), "заздість" замість "заздрість" (стор. 168), "Ви нам тут потрібен" (чи все-таки "Ви нам тут потрібні"? – стор. 243), "ситуація, сам бачте, яка" (чи все-таки "ситуація, самі бачите, яка"? – стор. 248), "поправляйтесь" замість "одужуйте" (стор. 263), "Лисця" замість "Лисиця" (стор. 290), "піштовхнув" замість підштовхнув" (стор. 318), "обов'язков" замість "обов'язково" (стор. 328), "по спинкам" замість "по спинках" (стор. 333), "коли з вона" замість "коли ж вона" (стор. 339), "врознобіч" (замість "врізнобіч" (стор. 338), "вісімнадять" замість "вісімнадцять" (стор. 369), "відання" замість "вітання" (стор. 376), "целепу" замість "щелепу" (стор. 383) і таке інше.

4

Що маємо в сухому залишку? Детектив, автор якого намагався дотримуватися класичних канонів. Якщо вважати, що це перший твір В'ячеслава Васильченка, то він таки добротний. У автора явно є потенціал, аби не лише продукувати кількість пригод Богдана Лисиці, а все-таки виробити власний стиль і з учнів виходити у майстри. Написання детективів у класичному стилі вимагає не лише читання класиків, а й скрупульозного вивчення механізму створення подібних творів. Можемо мати набір усіх складових, як у випадку з Васильченком, але відсутність цілісності руйнує крихкий фундамент, на якому вони стоять. Зрештою, не має значення, скільки тобі років, бо вчитися можна все життя. Самокритичне ставлення до себе, відмова від самозакоханості плюс щоденна чорнова робота (останнього якраз і не бракує Васильченкові) – ось шлях до успіху.

Усе написане мною, за великим рахунком, не потрібне пересічному читачеві. Він поглинає подібну продукцію в електричках чи метро, за письмовим столом чи в ліжку. Для нього головним є карколомні повороти сюжету, пошук разом з автором убивці (а під підозрою усі літературні герої!) й отримання задоволення від прочитаного.

Вдумливому читачеві потрібно вже інше. Не процес читання заради вбивства часу, а вихід на кінцевий якісний продукт. Тому ця рецензія – саме для них і тих авторів, які пишуть детективи, розуміючи, що це не легковажний жанр, а найсерйозніший з усіх найсерйозніших, як би сказав В'ячеслав Васильченко.

До речі, ви ще не знаєте хто убивця? Але ж я назвав ім'я цієї особи. Ех ви, неуважні… Тоді читайте "FakiR" В'ячеслава Васильченка.

28 жовтня 2015 року

ВИЙТИ ІЗ СИСТЕМИ

Степан Процюк. Десятий рядок. – Київ, Український пріоритет, 2014 р.

Коли читаєш Степана Процюка, потрібен перекладач – з української на українську. Ніби говоримо однією мовою, але не розуміємо одне одного. І тут справа не, скажімо, в азаровському знущанні з українського. З'ясувалося, що колишній прем'єр-міністр був не просто опонентом, а ворогом. Зараз навколо нас ніби українці, а…

"Максим чудово розумів, що України, якою її уявляв дід Гнат, немає. Найхимернішим було те, що існували її штандарти, прапор, гімн і тризуб. Форма беззубо посміхалася, безсила дотягнутися до змісту…" (стор. 68).

За своєю сутністю, ми зараз маємо ліберальну, а не національну сучасну українську літературу. Навіть не зчулися, коли вскочили до Європи. З економікою й соціальними стандартами – в глухому феодалізмі, а ось література – випускає пару в гудок.

Я до чого веду? Процюкові важко борсатись у цій ліберальній гнилизні, сповідуючи українське. Йому важко – фактично неможливо – довести свою окремішність. А тому залишається єдине: бути таким, яким ти є. Це небезпечно. Склалася компанія журналістів і викладачів вишів, яка творить сучасну українську літературу, і для якої Процюк, викладач університету, чужий – для компанії, але не літератури. Це вони – скороспілки, які перемагають у коронованих конкурсах, ділячи між собою перші, другі й треті премії, а він гордий одинак, який, здається, ні на що не претендує. Ну, лише на Шевченківську премію – і "Десятий рядок" на неї висунули.

Ще один пласт, коли я кажу про переклад з української на українську, – це психологізм прози Степана Процюка, який базується на хворобливому психоаналізі й дурдомівській псевдо-психіатрії. Його твори треба радше відчувати, ніж просто розуміти.