Серед темної ночі - Борис Грінченко

Незабаром вий­шли з са­ду. Ле­ван­ти­на мов зас­по­коїла­ся, пiш­ла тих­ше. Ро­ман по­чав го­во­ри­ти про iн­ше: роз­ка­зу­вав дiв­чи­нi, що вiн був у те­ат­рi, i як там гар­но, i що то те­атр. Во­на спер­шу тiльки слу­ха­ла йо­го, по­тiм по­ча­ла й розпитува­тися, за­цi­ка­вив­ши­ся. Про те, що бу­ло в са­ду, вже бiльше не зга­ду­ва­ли.

Вiн по­вiв її до­до­му iн­ши­ми ву­ли­ця­ми, не ту­дою, ку­дою во­на йшла. Як про­хо­ди­ли проз один двiр, вiн по­ка­зав на не­ве­лич­ку хат­ку:

- Отут я жи­ву.

Левантина нi­чо­го не ска­за­ла, тiльки швид­ше пiш­ла да­лi, мов бо­яла­ся, щоб вiн не по­вiв її до се­бе. Як вий­шла на свою ву­ли­цю, поп­ро­ха­ла йо­го не йти вже за нею i швид­ко дiй­шла до­до­му.

Вертаючись Ро­ман од неї, сер­див­ся, що йо­му так не ща­стило. Але це ще бiльше роз­па­лю­ва­ло йо­го. Вiн зов­сiм не спо­дi­вав­ся, що Ле­ван­ти­на бу­де та­ка впер­та. Ду­мав, що як у го­ро­дi са­ма со­бi, то ще кра­ще… Бе­ри, ка­же, та вiн­чай­ся… Ту­ди к чор­там! Са­ме те­пер йо­му же­ни­тись та дi­тей заводити­.

Але не­хай не бриш­кає! Йо­го рук не ми­не.

I вiн по­чав уча­ща­ти в крам­ни­цю - чи не по­ба­чить Левант­ини. Але Ква­сюк по­мi­тив, що цей па­ру­бок не дур­но зро­бився охо­чий у йо­го ку­пу­ва­ти, i не став зов­сiм по­ки­да­ти в крам­ни­цi Ле­ван­ти­ну. Ро­ман по­чав то­дi сте­рег­ти дiв­чи­ну на ву­ли­цi в той час, як во­на ма­ла йти на ба­зар. Во­на зна­ла це i бо­яла­ся тих зуст­рi­чей, ра­зом i ба­жа­ла їх. Перш нiж вий­ти з хвiрт­ки, стра­ха­ючись, по­зи­ра­ла, чи не­ма де Ро­ма­на, об­хо­ди­ла iн­ши­ми ву­ли­ця­ми, а не стрiв­ши йо­го, по­чу­ва­лась так, мов її на­дiя оду­ри­ла… I са­ма гнi­ва­ла­ся на се­бе за те по­чування…

Але iно­дi йо­му щас­ти­ло пе­рей­ня­ти її. То­дi вiн про­во­див її до ба­за­ру, сил­ку­ючи­ся спер­шу за­вес­ти дiв­чи­ну на якi iн­шi ву­ли­цi, щоб дов­ше хо­ди­ти. I все так гар­но до неї го­во­рив i про­хав вий­ти.

Якби во­на не ба­чи­ла йо­го, то їй би лег­ше бу­ло: во­на б йо­го пот­ро­ху за­бу­ва­ла. Але оцi зуст­рi­чi, оцi втi­кан­ня вiд зуст­рi­чей i жаль за їми, оцi роз­мо­ви й дум­ки, дум­ки про йо­го та про йо­го сло­ва, не да­ва­ли їй спо­кою.

Лихо бу­ло Ле­ван­ти­нi з Ро­ма­ном, а ще гiр­ше з Ква­сю­ком. За ним не бу­ло їй прос­вiт­ку. Вiд­ко­ли Ква­сюч­ка поїха­ла - в'яз до неї, як шевська смо­ла, лiз об­нi­ма­ти й цi­лу­ва­ти її. Во­на зви­чай­но штов­ха­ла йо­го, втi­ка­ла з ха­ти й сi­да­ла на­дворi, аж по­ки вiн iшов знов до своєї ба­ка­лiї. Доб­ре хоч те, що не мiг дов­го си­дi­ти в ха­тi.

Уночi во­на за­щi­па­ла на за­щiп­ку две­рi з кух­нi в свiт­ли­цi. Але од­но­го ра­зу про­ки­ну­ла­ся, по­чув­ши бi­ля се­бе ко­гось. Схо­пи­ла­ся спро­сон­ня як бо­же­вiльна.

- Не пу­жай­сь! Не пу­жай­сь! Ето я…- оз­вав­ся знай­омий гид­кий їй го­лос, i во­на по­чу­ла на со­бi йо­го ру­ку. Зiр­ва­лась з ла­ви та - з ха­ти! Пе­ре­бiг­ла двiр i за­хо­ва­лась аж у дру­го­му кiн­цi йо­го за саж­ня­ми дров.

Була бо­са, в са­мiй со­роч­цi та в ли­хенькiй спiд­ни­чи­нi.

Вона си­дi­ла там дов­го, трем­тя­чи зо стра­ху й хо­ло­ду, цо­котячи зу­ба­ми. Си­дi­ла, аж по­ки по­ду­бi­ли з хо­ло­ду но­ги, i всю її мов тряс­ця тру­си­ла. То­дi до­га­да­ла­ся злiз­ти на горищ­е над кiн­ни­цею i за­ко­па­ти­ся в сi­но. Там зог­рi­ла­ся i, дрi­ма­ючи та про­ки­да­ючись, про­ле­жа­ла до ран­ку.

Уранцi, тiльки рип­ну­ла две­ри­ма в кух­ню, Ква­сюк за­раз же вий­шов з дру­гої ха­ти:

- Где ето ти бро­дя­жиж по но­чах? Дав­но на­да по хазяйс­тву по­раться, а во­на бi­га.

Так го­во­рив, мов­би сам нi­чо­го й не зро­бив, а во­на бу­ла вин­на. Не ста­ла з ним спе­ре­ча­ти­ся, тiльки ска­за­ла:

- Оддайте ме­нi паш­порт та за­роб­ле­нi гро­шi, то я пi­ду вiд вас.

Вiн за­ре­го­тав­ся:

- Иш, ка­кая ум­ни­ця! Ха­зяй­ка з до­му, а во­на бу­деть рощит­уваться, без ро­бот­ни­цi ха­зяй­ст­во по­ки­дать! Дав би я їй деньги й паш­порт! Нi­чо­го не дам! Хо­чеш iтить - iди та­кая, ка­кая єсть, то по­си­диш у по­лi­цiї та по ета­пу до­до­му по­шлють.

Левантина бо­ялась по­лi­цiї та ета­пу. Во­на зга­ду­ва­ла, як од­ну з їх се­ла дiв­чи­ну при­ве­де­но до­до­му ета­пом. Бо­же, яко­го со­ро­ма бу­ло! А скiльки наз­ну­ща­лись з бi­до­лаш­ної в по­лi­цiї?

- А що? Вже й спу­жа­лась? - ка­зав да­лi Ква­сюк.- Ну, єслi ти та­ка нiж­на, то я те­бе больше й не зай­му. Жи­ви сiбє, - я до те­бе й не торк­ну­ся.

I по­чав бо­жи­ти­ся й при­ся­га­ти­ся, що не зай­ма­ти­ме. Во­на не зна­ла, чи вi­ри­ти йо­му, чи нi. Як­би не той паш­порт та гро­шi, то за­раз би втек­ла. А так - що во­на ро­би­ти­ме?

Зважилася зос­та­ти­ся, але то­го ж дня ку­пи­ла за свої гро­шi кiльця до две­рей i за­мок, бо за­щiп­ку мож­на бу­ло вiдкин­ути з Ква­сю­ко­вої ха­ти в щi­ли­ну. Прик­ру­ти­ла кiльця i за­микала на нiч две­рi, але не мог­ла спо­кiй­но спа­ти. Раз у раз про­ки­да­ла­ся, бо їй усе ма­ри­ло­ся, що хтось увi­хо­дить до неї.

Стрiвшися Ле­ван­ти­на з Ро­ма­ном, пох­ва­ли­ла­ся, що їй по­гано жи­ти, що ха­зяїн до неї в'язне.

- Дак що? Бро­сай тут та ста­вай на дру­гую служ­бу! - порад­ив той.

- Як же я ки­ну, ко­ли вiн нi паш­пор­та, нi гро­шей не вiд­дає?

- Скверная шту­ка: без паш­пор­та нiх­то не прийметь… Ну, а ти та­ки бро­сай та й пе­ре­ходь до ме­не жить. А тим ча­сом по­жалєємось у по­лi­цiю, що во­но паш­порт не од­дай­оть. По­ки паш­пор­та по­лу­чит та служ­бу най­деш, то жи­ви в ме­ня.

Левантина не прис­та­ва­ла на це i все ду­ма­ла, що йо­го ро­бити. Прав­да, ось уже кiлька день ха­зяїн її не зай­має, але хто йо­го зна, як во­но да­лi бу­де.

I справ­дi, да­лi не бу­ло нi­чо­го гар­но­го. Ква­сюк ниш­ком вис­мик­нув з две­рей кiльце i зно­ву йо­го заст­ро­мив - аби дер­жа­ло­ся. Ле­ван­ти­на не по­мi­ти­ла цього.

Вночi вiн попх­нув две­рi, кiльце вис­ко­чи­ло, i вiн увiй­шов у кух­ню. Ле­ван­ти­на по­чу­ла це вже то­дi, як вiн об­хо­пив її ру­ка­ми. Во­на скрик­ну­ла, про­ки­нув­шись, i схо­пи­ла­ся, але вiн за­раз же зно­ву зва­лив її на лiж­ко. Во­на по­ча­ла вiдбивати­ся з усiєї си­ли, але тiєї си­ли бу­ло ма­ло, щоб по­ду­жа­ти здо­ро­во­го чо­ло­вi­ка. Во­на вже зне­ма­га­ла в ос­тан­нiй бо­ротьбi. Йо­го гид­ка пи­ка ле­жа­ла їй на об­лич­чi. Са­ма не зна­ючи як, ухо­пи­ла йо­го зу­ба­ми за що­ку i стис­ну­ла зу­би так ду­же, що вiн скрик­нув з бо­лю i роз­няв ру­ки. Во­на вiдiпхнула­ йо­го i чу­ла, як вiн упав до­до­лу, заг­рю­ко­тiв­ши. За мить во­на вже бу­ла над­во­рi. Страх так опа­ну­вав її, що