Робінзон Крузо - Даніель Дефо

знав, як зарадити собі в цій потребі. В обточуванні каменів я, як і в інших ремеслах, не розумівся зовсім, а до того ж - не мав потрібного інструменту. Дуже багато днів витратив я на те, щоб знайти підходящий камінь, тобто досить твердий і такого розміру, щоб у ньому можна було видовбати заглибину, але не знайшов такого. Правда, на острові були великі скелі, але від них не можна було ні відколоти, ні відламати потрібної мені брили. До того ж ці скелі були з досить крихкого пісковику; від важкого товкача камінь неодмінно почав би кришитись, і пісок засмічував би борошно. Витративши отак силу часу на марні розшуки, я відмовився від думки мати кам’яну ступку й вирішив узяти для ступки велику колоду з твердого дерева, яку мені скоро й пощастило знайти. Вибравши колоду такого розміру, що я ледве міг зсунути її з місця, я обтесав її сокирою, щоб надати їй потрібної форми, а тоді, з великими труднощами, випалив у ній заглибину, як ото бразильські індіанці роблять свої човни. Закінчивши ступку, я витесав величезний важкий товкач із так званого залізного дерева. І ступку, і товкач я заховав до наступного врожаю зерна, яке я вирішив уже змолоти або, точніше, перетовкти на борошно, щоб пекти з нього хліб.

Наступна трудність полягала в тому, як, зробити сито або решето, щоб просівати своє борошно від полови та лушпиння, без чого не можна було пекти хліб. Завдання було важке, і я не знав, як узятись до його виконання. Для цього в мене не було ніякого матеріалу: ні серпанку, ні будь-якої рідкої тканини, через яку можна було б пропускати борошно. Від полотняної білизни в мене залишилося саме дрантя. Була козяча вовна, але я не вмів ні прясти, ні ткати, а коли б і вмів, то все одно у мене не було ні прядки, ні верстата. Тут я спинився на багато місяців і просто не знав, що мені робити. Нарешті я згадав, що серед матроських речей, які я взяв з корабля, було кілька нашийних хусток з міткалю або мусліну. З цих хусток я й зробив собі три сита, правда, маленькі, але цілком придатні для роботи. Їх вистачило мені на кілька років, а про те, як улаштувався я потім, буде сказано далі.

Тепер треба було подумати, як пекти хліб, коли я наготую борошна. Передусім у мене зовсім не було дріжджів, і, не маючи чим замінити їх, я перестав цим клопотатись. Але як обійтись без печі? Але я і тут знайшов вихід, виліпивши з глини кілька величезних круглих посудин, дуже широких, але мілких - приблизно два фута в діаметрі і не більше ніж дев’ять дюймів завглибшки. Цей посуд я теж добре випалив на вогні й сховав. Коли настав час пекти хліб, я розпалив велике вогнище, викладене добре випаленими чотирикутними кахлями, які я теж зробив сам. Власне, я б не назвав їх чотирикутними.

Коли дрова добре перегоріли, я розгріб жар по всьому вогнищу і почекав, доки воно розпеклося. Тоді я відгорнув жар набік, поставив на вогнищі свої хлібини, накрив їх глиняними тарелями, перекинутими догори дном, і завалив гарячим вугіллям. Мої хлібини спеклися, як у найкращій печі. Я навчився пекти коржики з рису та пудинги і став гарним пекарем. Пирогів я не робив тільки тому, що, крім козлятини й пташиного м’яса, їх не було чим начиняти.

Не дивно, що на всі ці роботи пішла більша частина третього року мого життя на острові; особливо, коли зважити, що в проміжках мені треба було збирати новий врожай і виконувати всяку господарську роботу. Хліб я зібрав своєчасно, переносив його додому і склав у великі коші, залишивши його в колосках, поки в мене буде час перетерти їх руками, бо я не міг молотити, не маючи ні току, ні знаряддя для того.

Проте, разом із збільшенням мого запасу зерна, у мене з’явилась потреба в більшому для нього приміщенні. Останній врожай дав мені бушелів двадцять ячменю і стільки ж, якщо не більше, рису, тому для всього зерна не вистачало місця. Тепер я міг витрачати його на їжу скільки хотів, а це було дуже приємно, бо мої сухарі давно вже вийшли. Я вирішив розрахувати, скільки треба зерна на моє харчування протягом року, щоб сіяти лише раз на рік.

Виявилося, що сорок бушелів рису та ячменю вистачає мені з лишком: тому я вирішив надалі сіяти щорічно стільки, скільки посіяв цього року, гадаючи, що мені цього стане і на хліб, і на все інше.

Отак працюючи, я, звичайно, дуже часто згадував про землю, яку бачив з другого боку мого острова, і в мене весь час була таємна надія добратись до неї. Я гадав, що на материку, як у кожній заселеній країні, я знайшов би можливість просунутись далі, а може, й добрати способу зовсім вирватись звідси.

Але я весь час нехтував небезпеку, що загрожувала мені при такій спробі; я не думав про те, що можу потрапити до рук дикунів, можливо, далеко гірших, ніж африканські тигри й леви: якби вони мене схопили, я мав би один шанс проти тисячі, що не буду забитий, а може, й з’їдений. Бо я чув, що мешканці Караїбського берега 46 - людожери; а судячи по широті, на якій лежав мій острів, він не міг бути далеко від того берега. Проте, якби мешканці тієї землі і не були людожерами, вони все-таки могли вбити мене, як убивали багатьох європейців, що попадали до них, навіть коли тих було по десять-двадцять чоловік. Я ж був один і майже беззахисний. Усе це, повторюю, я мав би зважити. Пізніше я зрозумів усю недоречність мого наміру, але тоді мене не страшили ніякі небезпеки:, я думав тільки про те, як би дістатися до того берега.

Ось коли я пожалкував, що зі мною немає Ксурі та баркаса з його трикутним вітрилом, під яким я проплив понад африканським берегом більше ніж тисячу миль! Але що було дарма згадувати?.. Я вирішив піти подивитись на нашу корабельну шлюпку, яку під час шторму, коли ми зазнали аварії, викинуло на острів, за кілька миль від мого житла. Шлюпка лежала майже на тому самому місці, де вона була й раніше, але не зовсім: